Фортеця Єні-Кале
Фортеця Єні-Кале Фото кримчанина Анатолія Ковальського
///

Наприкінці Криму: про деякі приазовські пам’ятки Керченського півострова

Почати

Найвищою точкою Керченського півострова (175 м) є гора Хроні, що стоїть за 4-6 км на північний схід від Керчі. Хроні має довгастий хребет із вершиною у східній частині, що знижується у північному напрямку і тягнеться в бік Азовського моря. Біля західного схилу гори розташоване село Глазівка (стара назва – Бакси). Назва гори має давньогрецьке походження, від слова «хронос» – час: саме так називали й бога часу в античній міфології.

Фортеця Єні-Кале
Фортеця Єні-Кале
Фото кримчанина Анатолія Ковальського

Біля південного підніжжя Хроні були виявлені руїни античного городища Порфмій, а на самій горі – некрополь періоду Боспорського царства, відомий ще з XIX ст.: наприкінці 1980-х рр. багато його поховань, викарбуваних у скелі, було зруйновано під час спорудження позицій протиповітряної оборони, а в 1990-х рр. некрополь дуже постраждав через дії «чорних копачів». Попри це, дослідникам вдалося провести на горі низку розкопок і зібрати доволі цікавий археологічний матеріал. Зокрема, підтвердилися висновки попередніх розкопок щодо грецького обряду поховання датування некрополя (V-I ст. до н. е.), його топографії та загальної площі. Було з’ясовано, що над склепом насипалися кургани діаметром 5-7 м і ставилися надгробки, в тому числі людиноподібні. Звичними для некрополя знахідками є веретеноподібні флакони, тарілки, чашки, глеки, зброя монети тощо. Станом на 2019 р. гора перебувала у занедбаному стані, вкрита звалищами.

Назву Хроні має також мис в Азовському морі на північно-східній околиці Керченського півострова, неподалік від селища Осовини: своє найменування він отримав від виявленого в цій місцевості античного поселення. Назва як мису, так і гори може бути пов’язана з тим, що понад два з половиною тисячоліття тому на мисі, що є морською «кінцівкою» хребта гори, був розташований спостережний пункт, на якому пости змінювалися за сонячним годинником, за рівні проміжки часу. Максимальна висота мису – 110 м: на вигляд він становить собою невисоку косу з піднесеним завершенням, яке нагадує вежу чи прикордонний стовп. Ця особливість рельєфу породила легенди про розташовану тут колись велику оборонну конструкцію. Античний поліс у районі мису відкритий, але не розкопаний. З 1972 р. берег Хроні визнаний гідрологічною пам’яткою – прибережним аквальним комплексом. У травні 2020 р. окупаційна «влада» Криму призначила для цієї території охоронну зону.

За 5-6 км на північний схід від Керчі й на 4 км на північ від Єнікале розташований «залізний» або «ковальський» пагорб – Темір-гора, або Темір-Оба, 154 м заввишки. Часом його називають «Пузановою горою» – вочевидь, через рештки хутора Пузанова, виявлені біля західного підніжжя: ймовірно, його поселенці були останніми, хто користувався джерелом приблизно за 400 м на північ від гори. Вона є найвищим пагорбом у скелястому ланцюзі, що тягнеться напівколом із заходу на схід північною околицею Керченського півострова, обмежуючи зі свого боку Керч і завершуючись біля Азовського моря скелями: ці узвишшя є залишками викопного атола, складеного вапняками, відомими як «камінь-дикун». Також неподалік від «Темірки», як звуть її місцеві мешканці, розташоване Баксанське родовище залізної руди, товщина пластів у якому сягає кількох десятків метрів; руди, на які тут натрапляють, містять до 5% марганцю. Однак це не єдине, чим уславився «залізний пагорб»: зокрема, завдяки археологічним дослідженням було встановлено, що у II ст. н. е. в цій місцевості функціонувала старовинна лікувальна установа. Ще раніше, у III ст. до н.е. – II ст. н. е., під горою була фортеця. Та найбільшою цікавинкою Темір-гори є скіфський курган, 8 м заввишки та 25 м у діаметрі, що сягає висоти 80 м над рівнем моря: комплекс із восьми поховань у ньому датується або V-IV, або взагалі VIII ст. до н. е. Біля підніжжя кургану був розташований «виноградний сад» Г. Калафаті, дещо нижче – сад Г. Кумича зі стародавньою криницею вишуканої форми. У 1869-1870 рр. курган дослідили Олександр Люценко та Петро Хіцунов: перший очолював Керченський музей старожитностей, другий був відставним надвірним радником. Серед іншого, в кургані були знайдені залишки спалених тіл, золоті прикраси, уламки «грубих статуеток», тавро з грецьким написом і «рельєфним погруддям якоїсь особи», монета з зображенням лука та стріли й написом ПАΝ. Також у похованні на Темір-горі була виявлена відома мальована грецька ойнохоя (посудина для молока) з зображенням ланей, що біжать: нині ця посудина, вік якої налічує близько 2700 років, зберігається в російському Ермітажі. Загалом Темір-Оба є не єдиним узвишшям в описаному природному ланцюзі, на яких насипані кургани. На самій горі здавна мешкали люди: підстави стверджувати це давали виявлені кремневі вироби кам’яного віку та епохи бронзи. За припущеннями, за часів Боспорської держави Темір-гора була осередком царських володінь під час «курортного сезону». Два тисячоліття тому густий ліс відокремлював гору від Азовського моря – та й тепер на її схилах зберігається реліктова рослинність.

В околицях селища Курортне, розташованого майже за 20 км на північний захід від Керчі та за 3 км на захід від Чокрацького озера, увагу привертають ще дві природні й археологічні пам’ятки з ідентичними назвами – Зелений мис (подібний топонім наявний поблизу Алупки) та Бузкова затока, що дістала свою назву через зарості бузку на схилах.

Розташоване за 8 км на захід від Курортного між двома затоками античне поселення Зелений Мис у різних джерелах датується в різних джерелах по-різному: або IV-I ст. до н. е., або I-IV ст. н. е. Подаються й загальні хронологічні рамки: II ст. до н. е. – V ст. н. е. Його охоронна зона – 0,5-1,5 га; поруч, у берегових урвищах сусідньої затоки, є гроти. «Цитадель» поселення знаходиться на важкодоступному прибережному пагорбі, проте її стіни не збереглися. На південь від неї розташовувалася нижня частина поселення, відокремлена від цитаделі яром – імовірно, спеціально поглибленим, із крутими схилами. Вхід на мис був доступним лише вузькою кам’янистою стежкою над береговим урвищем. Про  фортифікацію зовнішньої частини цього та інших прибережних «складних» городищ дозволяють частково судити розкопки сусіднього пам’ятника – поселення Полянка. Городище Зелений Мис було виявлене у 1977 р. і досліджене у 1985-1986, 1996-2000 та 2002 рр. Знахідок ця місцевість дала не надто багато, однак тут було знайдено стародавню винарню.

Укріплення Бузкова затока за 6 км на захід від Чокрацького озера вціліло погано і є майже недослідженим. Простежується лише невелике узвишшя 100-115 м завдовжки, що перегороджує мис із боку степу: можливо, воно приховує руїни муру або є валом, що розплився. Перед ним є і рів, наразі майже цілковито непомітний. Приблизно в центрі поселення, біля урвища, на маленькому пагорбі розташовані рештки солідної квадратної вежі, збудованої з великих квадрів і каміння: її розміри близько 10 х 10 м, а товщина мурів, орієнтованих за сторонами світу, сягала майже 3 м. Вхід до неї вів із заходу, всередині була стіна-перегородка завтовшки майже 1,5 м. На жаль, башта збереглася настільки погано, що неможливо зрозуміти, була вона самостійною цитаделлю чи частиною споруди. Так само невизначеним є і її датування – ІІІ-VI чи IV-VI ст. н. е. Загалом городище датується III-II ст. до н. е. або II-III ст. н. е.; його охоронна зона становить близько 0,8 га. Результати археологічних досліджень підводять до припущень стосовно того, що рибальство та полювання на диких птахів у цьому поселенні свого часу відігравали більшу роль, аніж на інших приазовських городищах попередніх періодів. Цієї місцевості не торкнулося загальне зростання частки великої рогатої худоби, притаманне цілому Північному Причорномор’ю за римських часів: тут спостерігається помітна перевага вівець і кіз. Вочевидь, молочно-м’ясне скотарство та рільництво домінуючими галузями тут не були. У селищі, скоріш за все, мешкали люди небагаті, і їхній лад життя відрізнявся від приазовських боспорських поселень елліністичних часів.

Фортеця Єні-Кале
Фортеця Єні-Кале
Фото кримчанина Анатолія Ковальського

На захід від Курортного, приблизно за 8 км на північний схід від сучасного села Золоте, розташована інша пам’ятка археології місцевого значення – Куль-Тепе, що отримала свою назву від зниклого в 1940-х рр. села Культобе. Назва «куль-тепе» з тюркської мови може бути перекладена як «пагорб із золи»: такі нагромадження свого часу відігравали роль місць для спілкування. Стіни та вежі поселення Куль-Тепе простежуються на пласкій вершині прибережного пагорба. З боку степу поселення прикрите скелястим гребенем. Зі сходу та заходу глибокий яр в ущелині значно ускладнює підйом. Шлях між скелями підходить до поселення з півдня, вузькою улоговиною праворуч від його південної стіни. Укріплення пролягали всім периметром пагорба; їхня північна ділянка не збереглася. На сході до лінії оборони були включені й виходи скель. Сама стіна мала неоднакову товщину: на сході і заході – 2 м, на півдні – близько 3,5 м і більше. Основа стіни, що збереглася місцями до 1,5 м заввишки, повсюди лежить на скелі. Південно-західний кут городища міг бути посилений квадратною вежею або бастіоном. Особливість рельєфу в цій місцевості вимагала попереднього будівництва спеціальної «платформи» – основи, від якої вціліли залишки кладок; площа цієї основи була щонайменше 6х7 м. Стіни самої вежі не збереглися. За 26 м на схід від башти в мурі був в’їзд у поселення 3 м завширшки, з простою брамою без зайвих конструкцій. Через солідне укріплення до городища міг вести ще один шлях із боку узбережжя, бухти та стародавнього колодязя. Слідів рову та валу на південь від поселення немає, а відстань звідси до найближчого пагорба 70-80 м.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Сергій Конашевич

Автор численних культурологічних публікацій, редактор ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: