Митець Петро Андрусів і Крим: у пошуках витоків українського мистецтва та ідентичності

2 липня 1906 року у безземельній родині селян у селі Кам’янобрід поблизу Городка на Львівщині народився Петро Андрусів – хлопчик, якому судилося стати визначним художником, живописцем, графіком, іконописцем, ілюстратором, педагогом, публіцистом і громадським діячем.

Митець прожив дивовижне життя – втрачав батьків, мистецький спадок і Батьківщину, але у дорослому віці ніколи не губив духовного зв’язку з нею і прагнув служити їй із всією силою свого непересічного таланту.

Саме він подарував Україні блискучу живописну панораму князівського і козацького минулого, слави наших предків, а у 1930-х роках створив одну з перших картин на тему Голодомору – масштабне символічне полотно «Голгота України», яке несло світу правду про трагедію нашого народу та злочини комуністичної Москви.

Тернистий шлях додому

Митцю довелося пройти складну та звивисту дорогу до самореалізації у мистецтві. У вісім років під час Першої світової війни за живих батьків він був змушений вести сирітське життя. Російські війська, відступаючи, спалили село, де малий Петро жив з родиною. В хаосі бойових дій хлопець загубився, був поранений, і російські солдати вивезли його до Росії. П. Андрусів жив спочатку у сиротинці в Москві, згодом – у Рязані.

Першими поштовхами до усвідомлення свого українства у російсько-ерзянській глибинці стали прочитання повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» і співання колядок на Різдво із такими ж як він хлопцями-біженцями. У Рязані його здібності до малювання помітили полонені польські офіцери. У 1918 році після завершення Світової війни польська репатріаційна комісія вивезла своїх вояків та маленького українця до Варшави, де 12-річного Петра влаштували у бурсу для столярських ремісників. На виставці малюнків вихованців бурси, організованій Американським комітетом з допомоги дітям, його твори привернули увагу майбутнього президента США Герберта Гувера, і П. Андрусів отримав можливість навчатися у гімназії.

У 1922 році він розшукав у Кам’яноброді своїх батьків, але… не міг розмовляти з ними рідною мовою, адже виріс у російсько- та польськомовному середовищі. Втім невдовзі він не тільки опанує батьківську мову, а завдяки спілкуванню з поетом і журналістом Анатолем Курдидиком стане відданим українським патріотом.

Мистецька освіта і протест проти геноциду українців

У 1927 році попри великий конкурс П. Андрусів став студентом Варшавської академії красних мистецтв. Того ж року він разом з іншими студентами-українцями створює Український мистецький гурток «Спокій», із лав якого вийшло чимало відомих митців, зокрема, Петро Мегик, Ніл Хасевич, Петро Холодний (молодший). П. Андрусів був кілька років секретарем гуртка, брав участь у його виставках. Художнику часто через безгрошів’я доводилося переривати навчання і їхати на заробітки до сестри у Львів, де він, зокрема, почав ілюструвати українські книжки. Разом з тим він як студент неодноразово отримував нагороди та відзнаки. У 1932 році він звернувся по фінансову підтримку для навчання до митрополита Андрея Шептицького і задекларував, що «вирішив присвятитись історичному малярству». Глава УГКЦ надав її.  У 1937 році П. Андрусів відбув у подорож до тодішньої мистецької Мекки – Парижа, де тоді перебувало кілька українських художників. У другій половині 1930-х рр. він викладав у Вищій архітектурній школі у Варшаві.

У 1939 році П. Андрусів реагує на трагедію Голодомору створенням масштабного полотна «Голгота України». Мистецтвознавець і художник Богдан Певний вважає, що воно стало першою картиною митця, яка «добре запам’яталася, бо, як ніяка інша раніше, вразила своєю драматичністю». На ній зображена гора-могила з людських тіл, над якою вивищується хрест із розіп’ятою жінкою, яка символізує катовану і поневолену Батьківщину. Трагізм підкреслюють темне небо і хижі птахи. Пізніше художник напише, що трагічна метафора Голготи містить надію на майбутнє Воскресіння.

Цей твір закладав візуальний канон відображення і переживання геноциду української нації у той момент, коли світ ще мовчав про цей тяжкий злочин. На жаль, оригінал ми ніколи не побачимо. У вересні 1939 року під час бомбардування нацистами Варшави бомба влучила в майстерню художника. Більша частина його особистих речей і доробку, зокрема й «Голгота України», згоріли. Збереглося лише чорно-біле фото у пресі.

Еміграція в США та роздуми про Крим

Після Варшавського повстання у 1944 році нацисти вивезли його з дружиною на примусові роботи до Німеччини, а 1947 року він оселився у Філадельфії в США. Художник став співзасновником Об’єднання Мистців Українців в Америці (яке згодом очолив), Української мистецької школи, журналу «Нотатки з мистецтва», кооперативу «Самопоміч». У Америці митець створював розписи, мозаїки, іконостаси та вітражі українських церков, хоча перші кроки у церковному мистецтві зробив ще у в Україні. У США повнокровно розкрився його талант історичного живописця. Особливо плідно він працював в історичному жанрі після виходу на емерітуру (пенсію) у 1972 році та переїзду у Рівергед на Лонг Айленді поблизу Нью-Йорку.

Проте творчий та інтелектуальний спадок митця не обмежувався лише пензлем. Проживаючи в еміграції у США, Андрусів виявив себе як глибокий мистецтвознавець, аналітик та дослідник історії, чий погляд часто сягав за рамки звичних географічних контурів материкової України. Особливе місце в його теоретичних роздумах посідав Крим – як колиска прадавньої культури, що безпосередньо вплинула на формування нашої ідентичності.

Показовою у цьому контексті є його маловідома, але цікава і глибока науково-публіцистична стаття 1946 року про можливість створення Таврійської Академії Мистців «в Неаполісі». Так митець назвав місто Сімферополь, очевидно, відсилаючи до назви столиці пізньоскіфської держави – Неаполя Скіфського, яка розташована неподалік від центру сучасного міста. Сьогодні ми по-іншому підходимо до питання деколонізації назви кримської столиці, адже між припиненням міського життя у заснованому скіфами місті у ІІІ столітті і виникненням нового міста на березі Салгиру у ХV cтолітті пройшов великий час.

У статті П. Андрусів постає як історик культури, який прагне не тільки реконструювати духовні й мистецькі зв’язки Криму з рештою українських земель, а й підкреслює їх значення для освіти і виховання нових поколінь українських творців пластичного мистецтва. Для Андрусіва півострів ніколи не був чужою чи ізольованою територією. Навпаки, у своїх дослідженнях художник обґрунтовує тезу, що Крим був головним транслятором античної цивілізації на терени майбутньої Русі-України. «Силою натуральних обставин помостом, який сполучував гелленський світ з нашим суходолом, була Таврида», наголошує автор.

Очевидно, що на роздумах про можливість створення Академії в Криму П. Андрусіва позначилося його спілкування з української колонією у Варшаві ще до війни, зокрема, з геополітиком Юрієм Липою. У статті художник підкреслює значущість для України Півдня. Посилаючись на здобутки науковців він пише, що праджерелом української культури є не північ, а південь.

У розумінні П. Андрусіва Крим мав би зіграти особливу роль у формуванні нового синтезу української культури.

«Коли б прийшлося коли-небудь організовувати Академію Мистецтв, приміром в Неаполісі (Сімферополі), багате минуле Тавриди та історичне значення для нашої країни повинно стати одною з важливіших вихідних точок міркувань», – писав він.

Але розумів значущість цієї спадщини не на зовнішньому рівні. Не до малювання базарів Пантикапею закликав він.

«Іде головно про це, щоб майбутнім мистцям допомогти вмілою підготовкою до створення у їх майбутніх працях цієї тонкої, несхопимої вповні ще синтези мистецького виразу, щоб в ній знайшлась повнота збірної української душі, як у свій час греки знайшли це у своїй дорійській та іонійській колоні», – писав П. Андрусів.

Цей проєкт не було реалізовано, але цікаво, що українські інтелектуали обговорюють можливість організації в Криму мистецького осередку у 1946 році одразу після великої війни, такий підхід кореспондує з тезою, яку приписують П. Андрусіву – «мистецтво найміцніша зброя». Важливо, що митець наголошує на важливості для України чорноморського узбережжя та знаходить важливе місце в українському духовному просторі для Криму. Цікаво і те, що утворення центру художньої освіти в Криму у середині ХХ століття пов’язано з іншим українським художником Миколою Самокишем.

Твори Петра Андрусіва відображали славу князівської і козацької України, а також міфологічні сюжети. Восени 1981 року митець завершив останню великоформатну картину на честь Хрещення України-Русі і у грудні відійшов у вічність.

Сьогодні, коли Крим перебуває під тимчасовою окупацією, стаття Петра Андрусіва про Академію в Неаполісі (Сімферополі-Акмесджиді) набуває нового звучання. Вона нагадує нам, що Крим – це не просто територія, це глибоке коріння нашої спільної культури, інтелектуальний і мистецький міст, який єднав українські землі з античним світом задовго до того, як на географічних картах з’явилася Москва.