Мірсаїд Султан-Галієв. Фото надано автором.
/

Місія Мірсаїда Султан-Галієва в Криму

Почати

 Не всі кримські більшовики підтримували спрямованість Кримського обкому РКП(б) та Кримревкому на масовий терор та «чистку» власних лав. Про їхні невдоволення та розгубленість свідчить протокол засідання бюро Севастопольської парторганізації, датований груднем 1920 р.

Серед питань, які розглядалися на цьому засіданні, було й таке: «Про ставлення організації РКП до становища, яке склалося в місті у зв’язку із арештами та обшуками». Під час обговорення багато робітників бюро висловлювали різке невдоволення масштабом репресій. Лише після тривалих дебатів і суперечок керівництву більшовицької організації міста вдалося переконати своїх членів ухвалити заздалегідь заготовлене бюро рішення про проведення серед робітничих мас агітації щодо необхідності повного «викорінення контрреволюціонерів»[1].

Через такі прояви «м’якотілості» місцевих працівників голова Кримревкому Бела Кун і секретар Кримського обласного комітету більшовицької партії Розалія Самойлова (Землячка) почали надсилати прохання в ЦК РКП(б), в яких наполягали на тому, щоб «прибрати» з півострова всіх «старих» більшовиків (тобто тих, хто брав участь у революційному русі ще з 1917 р.) – дуже популярного на півострові Ю. Гавена («через його недостатню твердість і стійкість»[2]), С. Бабахана, І. Фірдевса, першого редактора газети «Красный Крым», колишнього меншовика П. Новицького, Л. Немченка та багатьох інших, яких затаврували як «м’якотілих та неперевірених» (тобто тих, хто намагався вгамувати терор), а замість них надіслати з Москви «перевірених» товаришів.

Зрештою, все це, разом з уже викладеними вище подіями, що відбувалися в лавах Кримського обласного комітету РКП(б), призвело до того, що через деякий час у керівництві Кримревкому розгорівся широкомасштабний конфлікт, який закінчився відкликанням Куна та Землячки. Важливу роль у цьому відіграв М. Султан-Галієв.

Ім’я казанського татарина Мірсаїда Султан-Галієва (1892-1940) в радянські часи на довгі десятиліття було викреслено з історії, а його реабілітація відбулася лише наприкінці 1980-х рр. Проте ця постать варта того, щоб зупинитися на ній більш детально.

Вчення І. Гаспринського, яке з плином часу поширилося по всьому мусульманському Сходу, наклало великий відбиток на М. Султан-Галієва. Долучившись до революційного руху в 1917 р., він став членом казанського Мусульманського соціалістичного комітету. Програма цієї організації з низки найважливіших положень майже повністю збігалася з тими, що тоді висувала більшовицька партія («владу – радам, землю – селянам, мир – народам, негайний розпуск Думи»). Султан-Галієв щиро вірив у те, що В. Ленін насправді бажав вирішити національне питання. Тому в листопаді 1917 р. він вступив до більшовицької партії.

Більша частина революційної діяльності Султан-Галієва була пов’язана з роботою в Казані та в Москві: у Центральному бюро комуністичних організацій народів Сходу при ЦК РКП(б), у Центральній мусульманській військовій колегії, Народному комісаріаті у справах національностей. Проте скоро з’ясувалося, що у справі «визволення поневолених народів» Султан-Галієв йшов далі, ніж планували керівники більшовицької партії. Визнаючи загалом ленінську теорію революційного перебудування Сходу, він вніс до неї значні правки. Виходячи з того, що складна структура мусульманського суспільства не дозволяла виконувати паралельно соціальну та національну революції, Султан-Галієв зазначав: «Було б даремно й небезпечно сприяти одночасному зростанню національного самопочуття й пробудженню класового. Оскільки абсолютний пріоритет надається національному звільненню, слід відкласти час наступу соціальної революції на Сході, розпочати насамперед створення міцного своєю духовністю, вільного й самодостатнього національного суспільства»[3].

Вірно розуміючи всю утопічність ідеї світової революції, Султан-Галієв розвинув теорію національного комунізму. Метою цієї теорії було звільнення колонізованого Сходу від імперіалістичного гніту. В його політичній програмі національно-визвольний рух мусив послідовно пройти п’ять ступенів: «1) створення комуністичної мусульманської держави в районі Середньої Волги; 2) розширення її кордонів на територію всіх мусульманських областей колишньої імперії; 3) організація Азіатського інтернаціоналу; 4) розширення його до всесвітнього Колоніального інтернаціоналу й 5) встановлення політичної гегемонії колишніх колоніальних й напівколоніальних держав над промисловими метрополіями Європи та Америки»[4].

Стратегічні розробки Султан-Галієва, як і його світогляд, пізніше мали доволі великий вплив на кримськотатарських лідерів, які працювали у Криму в 20-х рр. Їх не могло не приваблювати те, що казанському більшовику вдавалося різко, відкрито й головне – реально виступати проти боротьби з ісламом. При цьому Султан-Галієв постійно підкреслював життєздатність і благотворний вплив на людину мусульманської віри, її здатність умиротворяти й покращувати світ, робити його більш справедливим, демократичним і людяним. Ці свої думки він пояснював тим, що іслам щодо інших релігій відносно молодий, а також тим, що в ньому є важливі громадянські й політичні аспекти, які відсутні в інших конфесіях: аспекти, що ґрунтуються на духовності та етичних настановах.

М. Султан-Галієв намагався пояснити російським більшовикам (людям глибоко неосвіченим у питаннях віри і, як правило, взагалі не знайомим з основами Корану), що іслам – це не тільки вірування в Бога, але й система правил земного життя. Він намагався доказати опонентам-атеїстам, що на Сході релігія не заважає борцям за соціальну справедливість і права людини, що в правилах шаріату є норми, які працюють, до яких ще не «доросло» більшовицьке вчення: обов’язкова освіта, громадська корисна праця, гуманістичне виховання, принципи спільного володіння землею, водами, лісами, горами й справжня їхня охорона, обов’язкове сплачування десятини від доходів на потреби соціально незахищених верств, прогресивна пільгова такса, заборона на вживання спиртного, духовно-етичне неприйняття корупції. Говорячи про те, що іслам, який є релігією пригнічених, виховує почуття їх солідарності перед обличчям колоніальної (тобто християнської) агресії, Султан-Галієв вбачав у ньому міцного союзника – тобто те, що було зовсім незрозумілим для більшовиків, які відкидали всі релігії як «опіум для народу».

Наказ КримНК 1921 року про розстріли.

Задовго до того, як західні комуністи визнали крах постулату про неминучість світової революції, його проголосив Султан-Галієв. Під час ІІ Всеросійського з’їзду комуністичних організацій Сходу в 1919 р. він визнав утопічність цієї ідеї.

Ба більше, він конкретно вказав, у чому полягали причини її нежиттєздатності: «В експлуатації Сходу, в експлуатації колоніальних володінь міжнародним імперіалізмом опосередковано бере участь й робітничий клас Західної Європи. Коли робітники Заходу починають висувати ті чи інші вимоги власній буржуазії, то ця буржуазія майже завжди [їх] виконує, тому що у цієї буржуазії є ресурси, є численні джерела, звідки висмоктуються всі необхідні соки, потрібні їй для продовження панування не тільки над власним робітничим класом, а й над робітниками своїх колоній». Інша причина цього явища – у «короткозорості» РСДРП та її лідера, в їхньому європоцентризмі, невмінні побачити глобальні процеси у світовій, а не вузько європейській перспективі. Адже, доводив він, «міжнародна соціальна революція без участі Сходу не може бути здійснена. Припустимо, що одного чудового дня робітники Англії, Франції, Німеччини скинули свою буржуазію, встановили диктатуру робітничого класу. Повториться та сама картина, що відбулася в Росії, а саме: коли російська буржуазія була переможена в центрі, вона попрямувала на окраїни… Те саме відбулося б, але у загальному світовому масштабі, якби відбулася соціальна революція в Західній Європі»[5].

М. Султан-Галієв і кримськотатарські більшовики, які підтримували його ідеї, зважаючи на «помилки ленінської партії», намагалися добитися від Москви згоди на утворення незалежної від неї Мусульманської комуністичної партії з власним ЦК. Адже, за словами Султан-Галієва, будувати соціалізм на Сході краще східним, а не західним людям, і тим паче аж ніяк не «державникам Росії, які не здатні навести лад навіть у власному будинку». Приваблива сила вчення, яке потім одержало презирливе тавро «султангаліївщини», полягала у відсутності в ньому постулату про неминучість кривавої «диктатури пролетаріату». Альтернативою цій диктатурі Султан-Галієв називав рівноправний союз робітників міста й села.

Таким чином, Султан-Галієв пропонував відкласти на Сході соціальну революцію «до кращих часів». На користь цього рішення, на його думку, свідчила сама структура мусульманського суспільства, де владу в свої руки не здатен взяти ані доволі специфічний пролетаріат, ані тим паче селянство. Вони обидва досить неоднорідні й у політичному відношенні – недорозвинуті. Через це потрібно підвищувати загальний рівень життя селян, його духовний та політичний розвиток, робити тиск не на класове розшарування села, а на переборення відсталості татарського населення загалом[6].

Ця теорія Султан-Галієва суперечила лінії ленінської партії у національному питанні, яка з плином часу зазнала доволі сильних змін. Незручний і різкий у судженнях, особливо з національного питання, Султан-Галієв викликав роздратування у вищих колах більшовицького керівництва. Незважаючи на високі посади, він з кінця 1918 р. перебував під негласним наглядом ВНК.

Під зручним приводом «вивчити стан справ у Криму» напередодні Х з’їзду партії Султан-Галієв з мандатом ЦК РКП(б) та Наркомнацу РСФРР був «висланий» із Москви. Дозвіл повернутися він отримав після закінчення партійного з’їзду, де серед основних розглядалося й національне питання[7].

У Криму М. Султан-Галієв був лише один раз, але його візит мав далекосяжні наслідки. За півтора місяця роботи в Криму він не тільки детально вивчив стан справ, а й налагодив роботу Татарського бюро Кримського обкому партії, сміливо порушив питання про припинення червоного терору. У доповіді «Про становище в Криму» (яку надіслав до Москви після ретельного вивчення життя на півострові) він зазначав: «У розвитку радянської роботи були ще інші специфічні умови, які породили ненормальність її постановки. Першою і дуже великою помилкою щодо цього є надто широке використання в Криму червоного терору. За відгуками самих кримських працівників, кількість врангелівських офіцерів, яких розстріляли по всьому Криму, сягає 20-25 тисяч. Вказують, що лише в одному Сімферополі розстріляно до 12 тисяч. Народний поголос збільшує цю цифру для всього Криму до 70 тисяч… Найгірше, що було у цьому терорі, так це те, що серед розстріляних траплялося дуже багато робітничих елементів та осіб, які залишилися після Врангеля із щирим та твердим рішенням чесно служити радянській владі. Особливо велику невибагливість у цьому сенсі виявили надзвичайні органи на місцях. Майже немає родини, де б хто-небудь не постраждав від цих розстрілів: у того розстріляний батько, у цього брат, у третього син тощо. На маленькій території Криму існує три органи з боротьби із контрреволюцією: Особливий відділ 4-ої армії, КримНК та Особливий відділ Морського відомства, який діє впродовж 50-ти верст берегової смуги. Окрім них, на місцях існують ще повітові політвідділи, які ведуть паралельну роботу в цій же галузі. Жодного розмежування їхньої компетенції насправді не існує, кожен діє на свій розсуд. Підсумком цього є те, що в селах, особливо татарських, доволі часто проходять арешти, облави та ін.»[8].

Торкнулася доповідь М. Султан-Галієва й конфлікту, який спалахнув у лавах більшовицького керівництва Криму. Звернемося ж ще раз до неї, й з вуст людини, яка сама перебувала у вирі тогочасних подій, зрозуміємо, що саме спричинило його вибух. Хоча наведена цитата велика за обсягом, але вона зсередини передає всю повноту картини того, що відбувалося у «вищих ешелонах влади» Криму наприкінці 1920 – у першій половині 1921 рр.

Отже, у першому розділі доповіді «Партійна робота» М. Султан-Галієв зазначав: «Організаційно-планомірної роботи в Криму немає. Як усе інше, партійна робота має кустарницький характер. Пояснюється це, з одного боку, непостійним, плинним та нездоровим складом обласкому, а з іншого боку, – слабкістю та деморалізованістю всієї партійної організації взагалі. Спочатку секретарем обласкому була Самойлова (Землячка) – доволі нервова та хвора жінка, яка у своїй праці відмовлялася від будь-якої системи переконання і залишила після себе майже у всіх працівників пам’ять «аракчеєвського часу». Нікому не потрібне хвилювання, підвищений тон у розмові зі всіма товаришами, зайва вимогливість там, де її не можна пред’являти, незаслужені репресії до всіх, хто мав хоч маленьку сміливість мати своє судження або просто «не сподобатися» їй своєю зовнішністю – складали визначальні риси її «роботи». Висилка партійних працівників з Криму знову на Північ, особливо після постанови Оргбюро ЦК партії про направлення партійних працівників до Криму тільки з дозволу ЦК, прийняла епідемічний характер. Висилалися всі без огляду, хто б то не був, і не одиницями, а цілими купами – десятками та сотнями. Така тероризація організації призвела до негативних підсумків. Коли Самойлова була в Криму, майже всі працівники тремтіли перед нею, не маючи сміливості ослухатися її навіть найбільш дурних або помилкових розпоряджень. Але тільки-но вона покинула межі Криму, майже вся організація «повстала» проти неї, і це «повстання» вилилося в ненормальну форму. Негативне ставлення більшості організації, звинувачення всього Центру в «бюрократичному централізмі» зі ставленням на противагу цьому голосу «демократичного централізму», який доходить іноді до різкого антагонізму між «центровиками» та «місцевими», – ось реальні наслідки диктаторства тов. Самойлової. На противагу «демократичним централістам», як і слід було чекати, там, зрозуміло, виникла й протилежна група прибічників «бюрократичного централізму», яка на офіційних зборах, захищаючи думку про передчасність введення в Криму як окупованій країні (?!) принципів пролетарської демократії, доходила до такого абсурду, що вихваляла «червоних аракчеєвих». …Незважаючи на те, що група ця складає очевидну меншість в організації, керівництво партійною роботою в Криму фактично залишається в її руках.

Після від’їзду Самойлової її замінив член Реввійськради 4-ої армії тов. Лідє, який також заміщав до приїзду з Центру тов. Полякова посаду голови Кримревкому (після Бела Куна). Тов. Лідє – хворий психічно, дуже втомлений працівник, що потребував відпочинку. У нього паралізовані обидва плеча та одна нога, і він насилу може рухатися. Лікарі, які нещодавно його досліджували, стверджують, що втомленість його організму досягла межі, і що якщо він не буде лікуватися, то через кілька місяців може зійти з глузду. Зрозуміло, що вимагати від такого працівника вмілого керівництва партійною роботою було неможливо. Він пішов шляхом т. Самойлової, правда, часом з деякими послабленнями, але ці «послаблення» мали непостійний характер і лише роздратували організацію, викликаючи в ній внутрішні чвари. …Ясно, що, крім роздратування та невдоволення, все це нічого іншого в партійне оточення не вносить, і тим паче, якщо взяти до уваги відізвання з Криму деяких місцевих працівників, що пішли після приїзду з Центру тов. Полякова та Акулова* (відзиваються член ревкому Гавен, Ізмаїл Фірдевс та член Обласкому Бабахан), які користувалися набагато більшим авторитетом серед місцевих працівників та населення, ніж усі інші»[9].

У кінцевому підсумку все це, разом з викладеними вище подіями, викликало у керівництві Кримревкому широкомасштабний конфлікт. У доповідній записці, написаній значно пізніше членом Кримського обкому П. Надинським, зазначалося: «Ця боротьба особливо загострилася, коли обком зробив спробу відрядити з Криму Гавена та Бабахана. Навколо цього питання – щодо їхнього відізвання з Криму – розгорнулася справжня бійка. Так, наприклад, Сімферопольський повітовий комітет з ініціативи О. Тарханова ухвалив рішення захистити Ю. Гавена та М. Бабахана. Він доводив, що в обкомі відсутня тверда лінія щодо основних питань: національних, сільських, звинувачуючи його у розкладанні парторганізації та радянської влади в Криму, що породжує появу бандитизму. У висновку рішення засуджувалося відізвання з Криму Гавена та Бабахана й рішуче вимагалося разом з ЦК РКП відстоювати рішення щодо залишення їх у Криму як працівників, які добре орієнтуються в кримських умовах й популярні серед туземного населення»[10].

Щоб «поліпшити моральний клімат у керівництві, налагодити нормальну роботу радянських органів влади» Бела Кун був відкликаний і направлений працювати на керівну партійну роботу на Урал[11]. Замість нього, згідно з рішенням ЦК РКП(б), з Челябінська до Криму 20 лютого 1921 р. прибув новий голова Кримревкому. Ним став Михайло Поляков, який обіймав цю посаду до 7 листопада 1921 р.[12]

Чесна доповідь М. Султан-Галієва викликала в Москві ефект бомби, що розірвалася. Адже він порушив неписаний партійний етикет, різко викрив свавілля, що творилося у Криму, назвав прізвища й конкретні факти. Про це не згадували М. Фрунзе, М. Бухарін, М. Ульянова, Д. Ульянов, які вже побували на півострові. Про становище в Криму на весь голос заговорили в Наркомнаці та Раді національностей. Таємне ставало явним… 

 ________________________________________________

[1] Державний архів Автономної Республіки Крим (далі – ДААРК). – Ф.-П. 32. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 10; Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – Симферополь, 2008. – С. 690.

[2] ДААРК. – Ф.-П. 1. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 142.

[3] Цит. за кн.: Сагадеев А.В. М.Султан-Галиев и идеология национально-освободительного движения. Научно-аналитический обзор. – М., 1990. – С. 69-70.

[4] Геллер М., Некрич А. Утопия у власти. – М., 1995. – Т. І. – С. 66.

[5] Мирсаид Султан Галиев. Статьи. Выступления. Документы. – Казань, 1992. – С. 188-189.

[6] Сагадеев А.В. М. Султан-Галиев и идеология национально-освободительного движения. Научно-аналитический обзор. – С. 45.

[7] Усов С. Комментарии к письму М. Султан-Галиева // Крымский архив (Симферополь). – 1996. – № 2. – С. 83.

[8] Султан-Галиев М. О положении в Крыму // Крымский архив (Симферополь). – 1996. – № 2. – С. 86-87.

* Іван Акулов – за словами М. Султан-Галієва, «призначений з Центру секретарем обласкому в квітні 1921 р.».

[9] Султан-Галиев М. О положении в Крыму. – С. 84-85.

[10] ДААРК. – Ф.-П. 150. – Оп. 1. – Спр. 112. – Арк. 135.

[11] Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. – С. 690.

[12] Красный Крым (Cимферополь). – 1921. – 23 февраля.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: