Мати власний простір…
/

Мати власний простір…

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Театр – це диво, не таке, як інші сфери мистецтва. Будь-який вид мистецтва можна сприймати наодинці – живопис, музику, кіно… Є театр одного актора – проте нема театру одного глядача. Бо театр – мистецтво… соціальне. В цьому, мабуть, розгадка його величезного впливу на суспільство – попри, як це не парадоксально, те, що театр – це мистецтво майже виключно великого міста. Принаймні сьогодні. Принаймні в наші часи. Театр не збирає стадіонів – квиток може придбати будь-хто, але театр – добре це чи якось інакше – це не для всіх. Для кого театр, для кого сучасний театр, як театр, взаємодіє (й має взаємодіяти) з суспільством і з… державою, – про це й про інше, про Крим, про Київ і про Україну – розмова з Галиною Джикаєвою.

Мати власний простір…Галина Джикаєва – театральний діяч з Сімферополя, якій улітку 2014 року пощастило вибігти з кримської пастки. Друзі наполягли – і вчасно. Може, на добу, а може, й усього на одну ніч випередила її втеча дуже й дуже ймовірний арешт. Бо вже й ввічливі фахівці певного відомства й на співбесіду лагідненько так запрошували, і якісь папірці вимагали підписувати… коло явно стискалося, й друзі забили на сполох. Колега, режисер Олег Сенцов – він був впевнений у непідсудності своєї громадської діяльності – бо «лише» допомагав сім’ям наших військових виїжджати – і його схопили. Галина розповіла, що вони, власне, в Криму були ледь знайомі – театр і кіно – це зовсім не одне й те ж саме, і «тусовки» різні. Познайомилися вже на початку весни 2014-го, коли її театр надав приміщення для проведення імпровізованих курсів першої медичної допомоги, до яких приходив й Олег.., що зрештою було трактовано згаданою конторою як «тероризм»…

– Пані Галино, Ваш театр у Криму, це було…
– Це були добре відомі, спочатку «Театр на Москольце» в Сімферополі, далі – театр-студія «МЬІ», далі – арт-центр «Карман». Місяць тому театр мав би відзначити свою 23-ю річницю. Не склалося. «Карман» ще на початку літа 2014 року намагався зберегти себе в Криму, підтягнули кілька вистав, було здійснено певні реорганізаційні рухи й кроки, але марно.

– Хто був Вашим глядачем у Криму?
– Переважно молодь, творчі люди, журналісти… Не вдаючись вже до подробиць минулого, мушу сказати коротко, і сказати переконано: найбільше надбання за ті 20 років – ми виховали генерацію глядача, який не є «ватником»!

– Повертаємося до Києва: як Ви влаштувалися в Києві і чому саме Київ?
– Нам допомогли пережити перші нелегкі часи друзі, правозахисники, далі ми потрапили в програму міжнародної допомоги – це було зовсім не зайве, беручи до уваги, що все, що я винесла з Криму, – це вміст одного рюкзачка. І той був розрахований на інше – на випадок наглого арешту… Рік у Києві (а інших варіантів ми не розглядали – або Крим, або Київ) – і ми вже запустили новий проект. 25 грудня минулого року було неофіційне відкриття, а з січня вже діє PostPlayТеатр на Старому Подолі – на Нижньоюрківській. Розумієте, театр – це простір. Це – власний простір театру, це «намолені» стіни, інтер’єри, площі й об’єми, де відбуваються вистави, зустрічі, обговорення, спілкування – це необхідно! Зараз цей простір – орендований колишній цех колишнього заводу, зі стелею заввишки 11 метрів, де дах над нею геть тече… Мусимо з цим щось робити, от зараз збираємо кошти на ремонт через наші сторінки у соціальних мережах. Це дуже важливо, та не це головне. Головне, що у нас є глядач – молодий й не байдужий.

– А що означає досить незвична назва нового театру?
– «PostPlayТеатр» – «театр-післягри», як буквально можна перекласти (є й інші варіанти перекладу, і вони теж доречні). Тобто тут рівно важливий і власне театр, і те, що відбувається з глядачем «після гри». Соціально-критичне мистецтво, що ми в цій царині працюємо, – то більш ніж сама вистава. Наші зустрічі з глядачем мають стимулювати критичне мислення; ми ставимо спірні, провокативні, незручні запитання, театр – це привід для сумнівів і роздумів, і цілком природно, що post play – після власне вистави – починається спір – і дай, Боже, щоб з того спору перейти принаймні до діалогу.

Мати власний простір…– Не так вже давно – років ще 200 тому – був ще такий театр, де глядач отримував, крім задоволення від гри акторів, й певний урок…
– Тільки не «урок»! Не дидактика, це вже давно пішло; сучасний театр має навчити людину орієнтуватися з власних почуттів, з власної думки – не брати на віру. Ми ставимо запитання, щоб люди мусили відповідати! Ми – «співучасники злочину»: мистецького. Провокатори, так. Людям не хочеться замислюватись – ми допомагаємо. Це зовсім інше: документальний театр. (Цього літа PostPlayТеатр вже показав виставу «Ополченці» в Запоріжжі, Львові, Херсоні. Київська крайня вистава – а це була «Сіра зона» – відбулася ще 29 травня теж на виїзді: в стінах нещодавно на той момент тільки відкритого «Кримського дому», де наразі, до речі, приймає вступні іспити в майбутніх своїх кримських студентів Таврійський національний університет, відновлений в Києві. Нагода побачити «Ополченців» у Києві, – а йде дійство як моноспектакль, де єдиним актором – Галина Джикаєва, – тепер вже у вересні. Далі – «Вамтутнедемократія» (так-так, одним таким-от химерним слівцем) в Ужгороді, Горішніх Плавнях та Маріуполі – це саме в тих містах, де прототипам героїв вистави довелося зіткнутися наживо з чиновничою самовпевненою зухвалістю. Щодо сюжету «Ополченців» – то в його сценарній основі майже неймовірна, ба реальна, на диктофон спершу нишком, а далі й відкрито, із дозволу промовця, записана випадковою супутницею головного «героя» спонтанна така, «по дорозі», промова-сповідь чоловіка, який пішов вбивати до лав сепаратистського «ополченія» просто за гроші). Отже, – продовжує режисер, – й аудиторія в нас того ж ґатунку, що вона була в Криму: молодь, журналісти, митці. У Сімферополі, звісно, наш театр з самого початку теж був експериментальним, у зоні форми подачі матеріалу, були різні формати… Мистецька людина, – це її психологія, – їй неможливо не говорити мовою сьогодення тут і зараз!

Мати власний простір…– Як Ви оцінюєте перспективи свого театру, і як щодо місця Вашого театру та й театру як такого в житті суспільства і держави?
– Колектив молодий і невеличкий – то беремо якістю. Не будемо змінювати формат, догоджати кон’юнктурі – бо он, подивіться, розважальні вистави йдуть із аншлагом – так, людям не хочеться замислюватись – це наслідки бездуховності. А державі не цікаво нове, молоде підтримувати – і це теж наслідки. Потрібні системні зміни, необхідно запровадити систему підтримки, сучасну, через гранти – державна грантова програма підтримки театрів-студій, репертуару… В цьому Українська держава дуже відстає не тільки від Європи, а й від Росії. Театр – не абстракція, він живе разом із суспільством, де треба, як і в державі, системно змінювати базове ставлення до культури.

– Хтось допомагає?
– Ми співпрацюємо з Інститутом «Республіка», фондом Еберта, допомагають приватні особи, яким ми щиро вдячні. Ми принципово не йдемо на контакти з партіями, бо маємо бути вільні від політичної заангажованості. Театр має знайти і мати свій власний простір, бути в ритмі сьогоденного життя, в ньому має бути дихання сьогодення, що змінюється. Ритми інші, інтонації інші, мова спілкування інша, подача матеріалу… Й держава має підтримувати мистецькі процеси, підтримувати саме незалежні молоді театри. На моїх тільки очах, через театр, відбувається формування нової, свідомої генерації громадян! Чи має держава залишатися осторонь?

– Чим можемо допомогти ми?
– Приходьте на наші вистави. Пишіть про нас більше!

Олександр Ярошевський, «Кримська світлиця» № 33, 2016 р.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Олександр Ярошевський

Автор культурологічних матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: