- This page available also in
- English
У середині ХVIII ст. Російська імперія впритул наблизилася до Чорноморського узбережжя. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Кримський ханат був проголошений незалежною від Османської імперії державою. Росія одержала можливість безпосередньо впливати на події, що відбувалися на його території.
Невдоволення європейських держав посиленням впливу Росії в Причорномор’ї та Криму не дозволяли Катерині II вільно діяти у цьому регіоні. Усвідомлюючи це, російський уряд спочатку не ставив завдання приєднання Кримського ханату. Йому був необхідний лише контроль над Кримом і Північним Причорномор’ям. Проголошення незалежності Кримського ханату дозволяло російському уряду, не привертаючи уваги з боку Європи, розширити сферу свого впливу.
У Криму точилася боротьба різних угруповань. Постійна зміна ханів не давала можливості створити сильну державну владу. На території ханату проживали як кримські татари, так і племена кочових єдисанських, єдичкульських, буджацьких і джамбуйлуцьких татар. У літературі їх здебільшого об’єднують під загальною назвою «ногайські татари». Вони складали близько 40% населення ханату і кочували як по території Кримського півострова, так і за його межами.
Є документ під довгою назвою, що ілюструє ситуацію, яка складалася в той час у Кримському ханаті: «Пояснення стану і схильності кримських, буджацьких і ногайських татар, із показанням укоріненої між ордами незгоди і недовіри, і тому найближчого способу, яким вони до наміру відділення від Порти спокушені бути можуть». Документ був складений радником Колегії іноземних справ П. Веселицьким для командувача Другої російської армії П. Паніна в 1769 р., де докладно описано заняття і місця кочування кожної татарської орди, а також стосунки, які сформувалися між різними етнічними гілками татар. Про кримських татар Веселицький писав: «Кримські татари, як відомо, народ осілий, який за положенням свого півострова і родючістю землі більшою частиною займається будівництвом, торгівлею, скотарством і хліборобством… Інші орди ведуть кочовий спосіб життя, займаючись скотарством і грабуванням сусідів». Описуючи розбіжності між татарськими ордами, Веселицький зазначав, що найдужчі орди – єдисанську та буджацьку буде легше схилити до відділення від Османської імперії і приєднання до Росії.
Ще відвертішу позицію займав дипломат Бакунін. Його думка щодо подальшої долі Кримського ханату була висловлена у записці «Роздуми російського патріота щодо колишніх з татарами справ у війнах та засобах припинення тих назавжди», яку він подав на ім’я Катерини ІІ. Посваривши татар між собою, писав він, легше буде оволодіти Кримом, а потім заселити його українцями, а на добре обжиті місця останніх поселити росіян з центральних губерній Росії. Щодо кримських татар цей дипломат пропонував відверто-цинічну перспективу їхньої подальшої долі: «Татар геть з Криму».
Під час тривалої російсько-турецької війни, а саме 16 жовтня 1769 р., Катерина II відправила П. Паніну рескрипт такого змісту: «Ми вважаємо: чи не можна буде за цих обставин Крим і всі татарські народи похитнути у їхній вірності Порті Оттоманській вселенням їм думки до заведення у себе незалежності від будь-якого уряду й обіцянкою їм у тому з нашого боку дійсної допомоги». Імператриця давала Паніну повну можливість діяти самостійно, виходячи з обставин, що складалися.
Автори дореволюційної біографії Паніна розповідали: «Майстерно ведучи переговори з татарами, вчасно лякаючи їх, вчасно улещуючи їх же, усуваючи до того ж дуже вміло непорозуміння між ними і запорожцями, майстерно схиляючи татар до прийняття заступництва Росії… і домагаючись, таким чином, ослаблення їх іноді дуже небезпечної сили, Панін у підсумку зумів викликати у них довіру. Домігшись завдяки цьому умиротворення більшості орд, він водночас полегшив подальші зносини і навіть підкорення Криму». Першими піддалися єдисанські і буджацькі орди, які вступили в союз із Росією і відмовилися від османського верховенства. Після них пішли єдичкульські та джамбуйлуцькі татари. Подальша доля Криму стала передбачуваною.
14 грудня 1782 р. Катерина ІІ надіслала Г. Потьомкіну рескрипт, в якому містилися інструкції щодо його наступних дій. Привід, під яким уряд передбачав провести приєднання Криму, у трактуванні імператриці виглядав так: «Перетворення Криму у вільну та незалежну область не принесло спокою Росії і обернулося лише новими для неї турботами зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність непритаманна татарським народам і, щоб охороняти її, нам потрібно завжди бути збройними і в мирних умовах розморювати війська важкими рухами, роблячи великі витрати, як під час війни… Беручи до уваги всі ці обставини, ми прийняли рішення дати інший зборот кримським справам… і зробити на майбутній час Кримський півострів не гніздом розбійників і заколотників, а територією Російської держави. Тому ми з повним розумінням повідомляємо всім нашу волю на привласнення Кримського півострова і на приєднання його до Росії».
Треба зупинитися ще на одному питанні. Політика, яку проводила Російська імперія у цьому регіоні, була спрямована на здобуття контролю над протоками: дістатися до Босфору та Дарданелл як виходу до Середземного моря. Частково ця мета була досягнута шляхом приєднання до Росії північних і північно-східних берегів Чорного моря – Кримського ханату і Грузинського царства. Але кінцева мета, яку ставили собі володарі імперії, була більш масштабною: витіснення Туреччини з Європи та завоювання сусідніх з Росією земель. Захоплення Криму було лише початком цієї цілеспрямованої політики.
19 квітня (8 за ст. ст.) 1783 р. Росія, порушивши умови Кючук-Кайнарджийського договору, заявила про включення Криму до складу Російської імперії. Майже рік управління півостровом здійснювалося військовою владою через створену з цією метою Мусульманську раду. 2 лютого 1784 р. було видано наказ, згідно з яким створювалася Таврійська область, до складу якої увійшли Кримський півострів, Тамань і землі на північ від Перекопу аж до Катеринославського намісництва. Першим губернатором Таврійської області став Григорій Потьомкін.
Тетяна Бикова,
к.і.н., науковий співробітник Інституту історії України НАН України