Музей Лесі Українки в Ялті
Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Лариса Петрівна Косач, яка стане відома світу під літературним псевдонімом Леся Українка, значну частину свого життя провела в мандрівках на трьох континентах (Європа, Азія, Африка) у пошуках підсоння. З юності допитливу дівчину вабив «далекий світ», таємнича безмежність моря і плетиво доріг, вона навіть зізнавалась, що мріяла про кругосвітню подорож. Однак письменниці доводилось шкодувати, що через недугу відвідала численні міста і курорти не «туристкою», а «пацієнткою». Свою закоханість у мандрівки Леся Українка часом пояснювала натурою, отриманою у спадок від предків, яких вважала, згідно з переказами рідних, «заволоками грецького роду». Небезпідставно з висоти столітньої відстані письменницю почали називати «далекою принцесою», загадковою і недосяжною. Однак у пошуках цілющого клімату чи не найчастіше її дороги вели до Криму, який став другою Батьківщиною її таланту. Тут вона працювала над багатьма художніми творами, що принесуть їй визнання серед когорти найвідоміших майстрів слова. Наснажені мандрівками на півострів її поетичні цикли «Кримські спогади» (1890-1891), «Кримські відгуки» (1897). Під кримським небом вона завершувала свій дебютний драматичний твір «Блакитна троянда і знамениту «Кассандру», написала значну частину драми «Руфін і Прісцілла», яку вважала чи не найважливішим твором у своєму доробку, створила драматичний діалог «Айша та Мохаммед», що засвідчує її глибокий інтерес до культури кримськотатарського народу, оповідання «Над морем», у якому зображена курортна Ялта кінця ХІХ ст. Тут народжувалися нові задуми, написано безліч листів до близьких людей, то ж не дивно, що перебуваючи в різних куточках світу, вона не раз подумки поверталася до Криму, він виринав у її спогадах та уяві. «Я бачила три осені в Ялті…», – писала в одному з листів письменниця. В загальній сумі Леся Українка провела майже три роки життя в Криму.

У кримському літописі Лесі Українки чітко простежується три періоди, перші два з них належать до минулого століття (1890-1891 та 1897-1898 рр.), а третій припадає на початок ХХ  (1907-1908 рр.). Вперше Леся Українка ступила на Кримський півострів дев’ятнадцятирічною юнкою за порадою київських лікарів. Удвох з матір’ю, письменницею та етнографом Оленою Пчілкою, в липні 1890 р. Леся покладала великі надії на кліматолікування в Саках, де її чекали виснажливі процедури. Зі спогадів Лесиної сестри Ольги відомо, що поетеса розповідала близьким, «яка там пекельна спека була, яка нудьга, як тяжко було зносити грязеві ванни». До того ж у Саках захворіла на малярію Олена Пчілка, яку мусила доглядати дбайлива донька. Пригнічений настрій відступив, як тільки переїхали в Євпаторію, де упродовж десяти днів дівчина почувала себе окриленою, насолоджуючись купанням, яке їй приписали медики. На ту пору стверджували, що Євпаторія – це найліпший купальний курорт, адже у мілкій затоці вода легко прогрівається, не менш славнозвісним було і оксамитово-піщане дно затоки. Краса моря мала неабиякий позитивний вплив на творчий стан Лесі Українки, яка написала тут кілька віршів, сповнених захоплення дивовижним довкіллям.

Один з віршів був написаний посеред моря, на пароплаві, на якому мати з донькою прямували в Севастополь. Так почався перший туристичний маршрут Кримом, який Олена Пчілка подарувала доньці на завершення лікування. Після Севастополя вони побували в Бахчисараї, аби побачити на власні очі історичні, легендарні місця, оспівані в літературі. Насамперед українки планували оглянути Бахчисарайський палац, який на ту пору не відзначався колишньою пишнотою. Олена Пчілка з сумом констатувала: «Палац той був тоді вже зовсім обдерто, – не було ніякого посуду, а ні якоїсь хатньої лави у великій світлиці ханській, для колишніх зборів, стояли тільки попід стінами дерев’яні вузькі лави…». Однак і сам палац, і його відоме кладовище, і своєрідну архітектуру міста Леся Українка оживила завдяки тонкому історико-культурному слуху та фантазії. Так народилися поезії «Бахчисарай», «Бахчисарайський дворець», «Бахчисарайська гробниця», з їхньою особливою орієнтальною атмосферністю. Лесю Українку, зокрема, захопив національний одяг місцевих жителів, що підтверджує вірш «Татарочка», у якому напрочуд тепло змальована прохожа дівчинка. Зацікавилася вона також і ремеслами кримських татар, передусім вишитими рушниками. Особливості робіт кримськотатарських майстринь знайшли відображення в етнографічних студіях Олени Пчілки. А сама поетеса замальовувала орнамент за орнаментом, продовживши збір цієї етнографічної колекції наступного літа. Згодом вона надіслала дядькові Михайлові Драгоманову, професорові Софійського університету, наголошуючи у листі, що узори татарські, зібрані в Криму, «дуже хороші, ще й надто подібні на українські».  У листі вона змальовує найчастіше вживані фігури: хрести, зірки, меандр, які підтверджують слова Олени Пчілки: «Хто скаже, чи до нас прийшло те шиття й взірці, чи може то бранки-українки лишили по собі традицію такого вишивання».

КРИМСЬКИЙ ЛІТОПИС ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Портрет Лесі Українки. Фото кримського фотографа Анатолія Ковальського.

З Бахчисараю мати і донька повернулись до Севастополя. А звідти починалась ще одна романтична мандрівка – до Південного побережжя Криму, «кіньми через Байдари в Ялту». Перетин Кримських гір винагороджував тогочасних подорожніх зупинкою біля Байдарських воріт, споруджених архітектором К. Ешліманом. Саме з них морська далечінь ставала доступною зору мандрівників, що свого часу фіксували навіть туристичні путівники, як-от: «… турист робить кілька кроків до камінних воріт, за якими раптом, немов за велінням чародія, перед ним відкривається розкішна панорама Південного берега, що лежить внизу, ніби в глибокій безодні біля безмежного моря». Мальовничі кримські місця доповнювали екзотичні назви поселень, міфи і легенди, відгомін яких мають місце у вірші Лесі Українки «Мердвен». Ялта, де два дні треба було очікувати пароплав, також знайшла відображення в поетичному щоденнику юної мандрівниці. Місто тоді нараховувала лише чотири з половиною тисячі мешканців, але з кожним роком росло і ставало популярним курортом. Втім, гості Ялти здебільшого оцінювали її критично, сама ж Леся Українка винесла таке враження: «… там життя страшенно дороге, дно морське дуже кам’янисте та й сторона дуже забоборичена…» (тобто переповнена обивателями, сукупність яких у Лесі Українки асоціювалися з творчістю письменника П. Д. Боборикіна). Зупинились волинянки, на думку дослідників, у готелі «Едінбургський», а наступного дня знайшли дачу В. К. Цибульського, що по вул. Басейній. Цю оселя в Ялті приваблювала шанувальників творчості популярного поета С. Я. Надсона, який провів тут останні місяці свого короткого життя. Знала і любила вірші поета, дитинство якого пройшло в Києві, Леся Українка. За Оленою Пчілкою, «дача залишила дуже сумне враження, усамітнена, похмура, настільки смутна, що я не уявляю собі журливішого місця… Темні тони фарби, меланхолійна вежка, зачахла зелень, зарослий садок з розлогою плакучою вербою на першому плані над самітньою лавкою поблизу фонтану, що вмовк». Цей настрій знаходимо також у  вірші Лесі Українки «Надсонова домівка у Ялті», який немов віщує, що свої «смутні оселі» в цьому місті ще не раз прийдеться шукати авторці. 22 серпня 1890 р. мати і донька Косачі піднялись на палубу пароплава, що відправлявся в Одесу. Але з Кримом вони розпрощались ненадовго.

Після важкої операції у Відні взимку 1891 року Леся знову потребувала приморського клімату, щоб повернути втрачені сили. Наприкінці травня Леся з матір’ю та сестрою Ольгою вирушають з Колодяжного в далеку дорогу до Криму, яка включала зупинки в Каневі та Катеринославі. Прибувши в Севастополь, подорожні відразу відправилися до Євпаторії, звідкіль 10 червня у листі до М. Павлика поетеса пише: «Нарешті  добилася до сталої домівки» (так вона називає будинок Мічри на Фонтанній вул.), де вона проведе майже два місяці літа. Минулого літа Леся Українка дійшла висновку, що не варто по Кримові блукати, «бо купання ліпшого від тутешнього нема нігде», і не помилилась. Незабаром вона щиросердо дякувала морю в одному з листів: «…спасибі йому та південному сонцеві, минула моя пропасниця лиха, що гнітила мене цілу весну, може, колись і я, хоч наполовину, вилюднію».

Проте кримську спеку не змогла перенести сестра Ольга, і мати за кілька днів змушена була повернутись разом з нею додому. Натомість до молодшої сестри приїхав старший брат Михайло, студент фізико-математичного факультету Дерптського університету на вакаціях. Допитливий і спраглий до знань, влітку 1891 року Михайло пішки мандрував по Криму. Сестрі він привіз нові часописи, враження, спілкування їх було наповнено розмаїтими темами, що завжди характеризувало їхні дружні стосунки. Улюбленим заняттям обох було просто купання в морі. «Мені таки добре в цьому сонці та морському повітрі, – ділиться вона своїм настроєм з рідними, – через плавання у мене розвились мускули на руках, і се мені приятно…»; «…тут саме сонце та море своїм блеском та грою додає мені одваги і надії». Вечорами брат і сестра могли годинами вдивлятися в прибій, інколи брали човен і запливали в море. Однак після від’їзду брата самотність пригнічувала поетесу, до того ж незабаром вона захворіла на черевний тиф. Олена Пчілка негайно виїхала в Крим і на початку серпня, ослаблену, з чадрою на постриженій голові, перевозить доньку в Бесарабію, де в селі Шаба побіля Акерману їй належало зміцніти після недуги.

Фрагменти євпаторійського літа 1891 року вгадуються у трьох мариністичних віршах Лесі Українки («Безсонна ніч», «На човні», «Негода»), що були вперше опубліковані у львівському часописі «Зоря» (1893) з посвятою братові Михайлу. Остаточно укладений цикл «Кримські спогади» став перлиною першої поетичної збірки Лесі Українки «На крилах пісень». У цій книзі також опублікована закінчена в Євпаторії поема «Місячна легенда», присвячена матері Олені Пчілці.

Другий кримський період Лесі Українки був зумовлений загостренням недуги, необхідністю змінити клімат. Напередодні поїздки поетеса зазначає: «Се перший раз, що їду на лічення з охотою». За власним бажанням на цей раз вона вибирає Південний берег Криму, втішаючись заздалегідь затінком зелені десь на сонячній «просторінні між Ялтою і Алупкою». 14 червня 1897 року у щотижневому додатку до газети «Ялта», де подавались списки приїжджих, знаходимо ім’я Лариси Петрівни Косач та Олени Антонівни Тесленко-Приходько (тітки), що супроводжувала її. Поселились приїжджі спочатку в готелі «Маріїно» Бентковського, розташованому на Набережній. Проте втомлені духотою, порохами і невгамовним гамором міста-свята, Леся з тіткою небавом перебираються в Чукурлар, ближче до Лівадії. Це було тихе зелене місце з багатими виноградниками і дачами, що згодом були знищені. З ініціативи доктора М. П. Ограновича тут була влаштована колонія з 20 будиночків. Перевагою Чукурлара був власний морський берег, лікувальний виноград; відпочивальники забезпечувалися умеблюванням, обідами та прислугою.

Після двох тижнів відпочинку здоров’я Лесі значно поправилось, дошкуляла лише хвора нога. Поступово засмагла, як жартувала сама, стала барви «terracota». Плавання в морі дарувало відчуття сили і спритності тіла. Коли тітка від’їхала і поетеса залишилася одна, розпочався період штормів. Але небавом погода змінилася на краще, до того ж щодення Лесі Українки урізноманітнилося завдяки гостям – на цей раз брат Михайло приїхав з дружиною Шурою (у літературі відома як письменниця Грицько Григоренко) та її матір’ю А. І. Судовщиковою. У такому товаристві до Лесі повернулася душевна гармонія, а з нею і насолода від довкілля: «…тут дуже гарно і добре, – розповідає вона в листі до сестри, – знов олімпійське повітря, після 5 днів вітру море як дзеркало, і їздити по ньому се просто втіха, варта богів». Михайло Косач робив десятки фотографій місцевих краєвидів. На одному зі збережених знімків поетеса сфотографована у барвистому українському національному костюмі на тлі кримської природи.

З листів Лесі Українки відомо, що за межі «колонії» вона виходила рідко, переважно лежала під деревами чи на морському березі, деколи гуляла між виноградниками. Чи не найбільше враження у тому далекому літі залишила мандрівка кінним екіпажем, у плетеному чотирьохмісному «кошику», на узгір’я Ай-Петрі. Саме там поетеса звернула увагу на квітку saxifraga (яку здебільшого називають гірським едельвейсом) та запропонувала поетам дати їй інше ймення – ломикамінь, побачивши у ній дивовижну силу життя.

Влітку 1897 р. відбулась у Ялті відбулась знакова для Лесі Українки подія – тут вона познайомилася з Сергієм Мержинським, який стане одним з її найближчих друзів. Через кілька років його рання смерть стане великим випробуванням для письменниці, біля смертного одра коханого створено справжній драматичний шедевр – «Одердима», а її найкраща інтимна лірика стала відгуком на смерть Сергія Мержинського.

Восени, після від’їзду родичів та знайомих, життя Лесі Українки стало одноманітнішим. Хоч з нею ділила помешкання молода слухачка московських фельдшерських курсів, особливої приязні між ними не зародилось. Відтак Леся з головою поринає у лектуру, зокрема з періодикою їй допомагала ялтинська читальня та народна бібліотека. Відомо, що вона відгукнулася на інтерес місцевих читачів до творчості Т. Шевченка та звернулася з проханням до матері: «… на бога, пришли в тутешню народну читальню “Кобзаря”, люди просять дуже, на таку адресу: Ялта, Народная библиотека, Почтовая ул., Сергею Васильевичу Стаханову. Се справді слід зробити».

Після закінчення «сезону» Леся, відчувши благочинний вплив Криму на її самопочуття, вирішує продовжити своє перебування «у татарському краю». Восени зазвичай курортна метушня у Ялті спадала, а ті, хто залишався, стягувалися у центр міста. Шукала собі нової домівки і Леся Українка, вона все більше переконувалась у тому, що їй варто перезимувати побіля теплого моря. Вересень 1897 року на Південному узбережжі видався на славу: «Сьогодні їхала я човном у Ялту і зовсім не думала, що надворі сентябрь, – читаємо в Лесиному листі, – оце увечері знов трохи вітер, та все-таки всі п’ють чаї надворі, і вікна у всіх одчинені».

У Ялті Леся Українка знайшла собі помешкання поблизу моря, на вул. Катерининській. Дача Ліщинського привабила її сонячним кольором дерев’яного декору. З її ялтинських листів дізнаємось, що вона займалась рукоділлям, зрідка ходила в театр, давала приватні уроки двом ялтинським гімназистам, яких називає «Микосями», оскільки так в сім’ї Косачів називали молодшого брата Миколу. Особливо о адресантка згадує гімназиста Льоню Разумова, з сім’єю якого вона спілкувалася Навести ширші контакти з ялтинцями письменниці не вдалося. Вона шкодувала, що більше ніхто не відгукнувся на її оголошення, яке періодично з’являлось в газеті «Ялта»: «Чтица, знающая 6 яз., ищет занятий в городе».

Музей Лесі Українки в Ялті
Музей Лесі Українки в Ялті. Фото кримського фотографа Анатолія Ковальського.

З приходом холодів погіршилося фізичне самопочуття Лесі Українки. «…тут я дійшла до такого стану, – зізнається вона в листі до сестри, – що лягала в городських скверах, сливе на вулиці, від нападів морочення голови...». У хвилини розпачу, коли письменниці здавалося, що вона ось-ось упаде на дорозі і її придавить хрест, повернутися до активного життя їй допомагало постійне бажання бути корисною іншим. Розраду іноді приносила кореспонденція. В Ялті Леся Українка отримала телеграму від Київського літературно-артистичного товариства, яке вітало її з присудженням премії за оповідання «Голосні струни». Іван Франко запросив поетесу до співпраці у новому журналі «Літературно-науковий вісник». Надіслані для часопису вірші авторка супроводжує коментарем: «…не здивуйтеся з їх монотонності, адже я тут “на засланні”, а вкупі зо мною і моя муза».

На Різдвяні свята в Ялту приїжджає Олена Пчілка, бо донька почувалася вкрай одинокою. На згадку про проведені разом святкові дні Леся Українка сфотографувалася з матір’ю в відомому міському фотоательє Орлова. Збереглася ще одна світлина, на якій вони вдвох стоять на порозі нового помешкання, яке відразу знайшла Олена Пчілка, намагаючись комфортно влаштувати недужу Лесю. Це була вілла з поетичною назвою «Іфігенія», окраса вулиці Виноградної, яка впадала в око завдяки ошатному балкону, колонам, портику, вабили око копії античних скульптур, спеціально замовлених у Греції власником, лікарем К.Р. Овсяним. Проте тимчасово будинок орендував молодий доктор М. С. Дерижанов, який став для Лесі Українки особистим лікарем і другом.

У новій обстановці поетеса знову почула клич музи, тут вона написала свій знаковий твір «Іфігенія в Тавріді», вперше опановуючи жанр драматичної поеми, що стане визначальним для її творчої спадщини. У колі привітної сім’ї Дерижанових повсякчас звучала музика. Леся Українка охоче допомагає розібрати «Крейцарову сонату» Бетховена дружині Дерижанова Катюші, знайомить її з українською музикою. На Великодні свята до Лесі приїхали її дві сестри, Ольга та Оксана, вони ж привезли замовлений старшою сестрою подарунок для доктора – вишиту подільським візерунком сорочку, що вельми припала до вподоби зворушеному лікареві. Майже щодня турботлива Леся Українка відправляє сестер на екскурсії, насамперед у місця, де вона побувала раніше: Алупку, Гурзуф, Чукурлар, водопад Учан-Су. Свято Косачі відзначали на віллі «Іфігенія» разом з Дерижановими, неабияке враження на вірменське товариство справили писанки, які Леся Українка за національною традицією розписувала власноручно.

Незабаром у Лесі Українки збільшилось товариство, оскільки в Ялту на гастролі приїхала українська театральна трупа (антрепренер І. М. Найда-Руденко), яка упродовж місяця давала вистави у місцевому театрі. Сама письменниця подивилась виставу «Лимерівна» за участю знаменитої актриси Марії Заньковецької. Вечорами разом з іншими акторами «королева української сцени» Заньковецька та давня приятелька Лесі Українки Марія Старицька заходили в гості на віллу «Іфігенія», де точились жваві розмови, дискусії, народжувались плани постановки першої викінченої драми Лесі Українки «Блакитна троянда».

У кінці травня 1898 р. письменниця прощається з Ялтою, покидає будинок гостинної родини. Через два роки вона дізнається про смерть ялтинського лікаря Дерижанова (похований на Іоанно-Златоустівському кладовищі), якого завжди згадувала з глибокою повагою. З Криму Леся Українка привозить рукописи нових творів, що будуть незабаром опубліковані в періодиці та на сторінках її нової збірки «Думи і мрії».

Третій період в кримському літописі Лесі Українки зумовлений хворобою її друга Климентія Квітки. Завжди самовіддана у ставленні до друзів, поетеса вирішує будь-що відправити його з холодного Києва на південь. З Климентом Квіткою вона була знайома майже десять років. Юрист за фахом, за покликанням він був музикознавцем-фольклористом, і це зблизило молодих людей. У березні 1907 року вдвох вони виїхали до Севастополя. Зупинились в готелі Кіста, але місцевий лікар порадив їм влаштуватись на Південному березі. Важко добиралися в ландо до Алупки, та згодом мусили шукати притулку в Ялті. Спочатку поселились в готелі Д. Бігуна «Ялта» по вул. Садовій, недалеко від Собору Олександра Невського. З помешкання поетеса виходила дуже рідко, хіба що на пошту та в аптеки. Через три тижні Леся Українка та Климент Квітка перебралися на дачу Розанова по Гірському проспекті та відновлюють звичний ритм життя, зокрема багато читають. Письменниця поступово береться за перо, тоді ж виникають думки про доцільність зробити Крим своєю постійною домівкою на тривалий термін. Така перспектива здавалася цілком реальною, оскільки прохання Квітки перевести його на роботу в Ялту Кримський суд задовольнив.

Влітку Леся Українка і Климент Квітка обвінчались у Києві і знову повертаються на Кримський півострів. Медовий місяць подружжя провело в Балаклаві, що біля Севастополя, яка стала популярною завдяки затишній бухті. Про свій триб життя Леся Українка пише до Бориса Грінченка: «…коли не їм виноград, то пишу».

На початку жовтня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка переїжджають до Ялти, де наймають помешкання на дачі п. Терещенко по вул. Дарсанівській. Робота помічника повітового слідчого Квітці не приносила задоволення, натомість він продовжує записувати від дружини українські народні пісні, збірник яких під назвою «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» побачив світ у Києві 1917 р. Здавалось би, ніщо не заважало подружжю укоренитися в Ялті: налагоджується побут, росте коло знайомих. Але незабаром Леся Українка довідалась, що її захворювання прогресує. За порадою ялтинського лікаря П. Тамбурера подружжя терміново виїхало на консультацію в Берлін, де професор Ізраелі порадив змінити клімат на більш спекотний. У Криму все ж таки подружжя затрималось ще на кілька місяців. Відпустку Климента Квітки вирішили використати для його ж таки оздоровлення в Євпаторії, в новому санаторії «Приморському».

Після перебування в санаторії, тимчасових зупинок в готелях Севастополя і Ялти, останньою кримською «сталою домівкою» для Лесі Українки стала квартира Хорошавіної на Ломоносовському бульварі. У цьому будинку, збереженому до наших днів, поетеса востаннє зустрілася з батьком, який провідав доньку і зятя, сподіваючись, що з його допомогою молоде подружжя придбає собі помешкання в Ялті. Але тоді вони вже змушені були будувати нові плани, пов’язані насамперед з Грузією. Прощальні нотки все частіше звучать у листах Лесі Українки. «Ялта вигоїла таки одного з нас: Клим, здається, солідно поправився, а, може, й видужав, за се вже Кримові дякувати». Однак ще одна справа затримала подружжя в Криму. Це був проект запису українських кобзарів з використанням тогочасних технологій, спрямований на увіковічнення народного генія.

Ще перебуваючи в Євпаторії, Леся Українка заручилася згодою взяти участь в експедиції таких відомих знавців фольклору, як Філарет Колесса, Володимир Гнатюк, Опанас Сластьон. Помістила оголошення в журналі «Рідний край» з надією знайти всебічну підтримку акції. Матеріальні витрати на цю потрібну справу поетеса взяла переважно на себе (інкогніто), витративши чималу суму, отриману від батьків як придане після шлюбу. Влітку експедиція під керівництвом Філарета Колесси відбула на Полтавщину. Сама ж Леся Українка дізналась, що у Севастополі жив відомий кобзар харківської школи Гнат Гончаренко. Замовивши через пошту фонограф і воскові валики для аудіозаписів, Леся Українка запрошує бандуриста, протягом трьох днів записує майже весь його репертуар. Задоволена результатами роботи, поетеса зазначає у листі до Філарета Колесси: «Мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопоту, покладених на сю справу… кобзар Гончаренко – незвичайна, інтересна людина і з етнографічного боку, і навіть белетристичного погляду…». Дев’ятнадцять валиків із зібраними матеріалами Леся Українка надсилає до Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Окремою бандероллю відправляє тексти записаних дум. Коли у світ вийшла перша серія праці «Мелодії українських народних дум» під редакцією Філарета Колесси, Леся Українка привітала її словами: «Тепер уже справді можна сказати: “Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!”». Прикметно, що під час цієї акції було записано наспіви самої Лесі Українки. Отож голос великої письменниці, що зберігся для нащадків, – це немов останній дарунок Ялти.

Кобзарські думи стали прощальним акордом перебування Лесі Українки у Криму, звідкіля вона вирушила «на Кавказ по декабрьскому морю з норд-остами». Ще кілька разів, оминаючи кримські береги під час мандрівок морем, вона буде вглядатися в обриси півострова, згадуючи проведені тут дні і ночі.

Відшуміло століття, але плетиво Її слідів залишилося на цій «богоданній» землі. Як писав поет Мойсей Фішбейн, Крим – «місце нашої зустрічі з Вами, Ларисо Петрівно». Так було і так буде завжди.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Світлана Кочерга

доктор філологічних наук, доцент Національного університету «Острозька академія»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: