/

Кримський індикатор позиції УПЦ (у єдності з московським патріархатом) щодо війни

Почати

Як росія на території України світ рятувала

25 квітня 2022 року священнослужитель УПЦ (Московського патріархату), благочинний Севастополя Сергій Халюта дав інтерв’ю російському провладному медіаресурсу «Независимое телевидение Севастополя»[1]. Відеозапис інтерв’ю спочатку було розміщено на відеохостингу «YouTube», але в подальшому він був видалений через те, що порушував правила даного відеохостингу.

Назва інтерв’ю є дуже красномовною – «На Украине русские сегодня спасают весь мир – благочинный Севастополя Сергий Халюта». Хоча власне відеозапис на сьогоднішній день уже недоступний через його видалення відеохостингом «YouTube», ключова частина інтерв’ю доступна у текстовому форматі на сайті «Духовний фронт України»[2].

Під час бесіди із журналісткою Халюта повторив усі класичні тези, які російська пропаганда з 2014 року використовує для заперечення існування українського народу та виправдання збройної агресії проти України:

  • Україна та росія становлять «єдину Русь» незалежно від міждержавних кордонів;
  • українці та росіяни становлять «єдиний/триєдиний народ», оскільки вийшли з «єдиної купелі хрещення» (цю ідею Халюта наводить як аналогію до християнської концепції триєдиного Бога);
  • в сучасній Україні панує нацистська ідеологія;
  • вина за війну в Україні лежить на «зовнішніх силах Заходу», які відмовились підписати документ про нерозширення НАТО на схід, чим «спровокували» початок бойових дій.

Також Халюта фактично назвав російських військових уособленням християнства, запевнив у їхньому високому рівні людяності та зазначив, що церква підтримує їх та опікується ними, в тому числі під час перебування на території України. Окрім того, він розповів, що священнослужителі привозять гуманітарну допомогу на окуповані території (частини Луганської, Донецької, Херсонської та Запорізької областей, м. Маріуполь). При цьому були замовчані уже задокументовані масові воєнні злочини російської армії в Україні, а також те, що саме через російську збройну агресію частина території України опинилась в гуманітарній кризі та потребує допомоги.

Зазначені маніпулятивні прийоми покликані створити в аудиторії категоричні антиукраїнські настрої та переконати її у тому, що напад росії на Україну є справедливим і правомірним, а російська армія і російська церква веде себе виключно благородно і займається порятунком мирного населення.

Чому це заслуговує уваги

За своїм змістом інтерв’ю Халюти є пересічним пропагандистським продуктом, яких на підконтрольних кремлю ресурсах виходить незліченна кількість. Втім, воно потребує уваги з огляду на контекст, у якому зроблене.

По-перше, основну цільову аудиторію інтерв’ю становлять мешканці АР Крим та м. Севастополя, що в переважній більшості є громадянами України. У їх очах такий контент  спотворює правду про війну та виховує неприязнь до інших українців, одночасно спонукаючи до виправдання злочинних дій російського політикуму та армії. Окрім того, подання діяльності ЗС РФ як благородної справи може слугувати виробленню у кримчан мотивації до служби у їх складі, тобто сприяти окупаційній владі при здійсненні призовних кампаній на території півострову. Нагадаємо, що призов населення окупованої території до лав держави-окупанта категорично заборонений міжнародним гуманітарним правом та становить собою воєнний злочин. Така ідеологічна обробка кримчан є серед іншого засобом ускладнення подальшої деокупації півострову та його реінтеграції у складі України.

По-друге, Сімферопольська єпархія, у якій служить Халюта, знаходиться у прямому підпорядкуванні Київської митрополії УПЦ (МП). Зокрема, на офіційному сайті УПЦ (МП) у складі єпархій цієї структури перебуває в тому числі Сімферопольська єпархія[3]. Офіційні представники УПЦ (МП) також відкрито заявляли про дану обставину[4]. Таким чином, Сергій Халюта за церковною субординацією є підлеглим керівництва УПЦ (МП), в тому числі її очільника – митрополита Онуфрія. 

Позиція УПЦ (МП) щодо російсько-української війни

24 лютого 2022 року предстоятель УПЦ (МП) митрополит Онуфрій публічно засудив збройне вторгнення росії та висловив підтримку українському народу і Збройним Силам України[5].

28 лютого 2022 року із заявою щодо війни виступив Синод УПЦ (МП). Серед іншого у ній містяться слова про підтримку суверенітету і територіальної цілісності України[6].

Такі заяви, звучання яких є цілком вірним, слід, водночас, розглядати у сукупності із загальною позицією УПЦ (МП) щодо російсько-української війни, яка почалась у лютому 2014 року з окупації Криму.

За вісім років війни від служителів цієї релігійної структури усіх рівнів можна було спостерігати величезний масив різних, часто абсолютно несумісних між собою заяв та дій. По суті, позиція зводилась до намагання догодити обом сторонам конфлікту – і стороні, що розв’язала агресивну загарбницьку війну, і стороні, яка вимушена від неї оборонятися.

Наприклад, ще 3 березня 2014 року митрополит Августин, голова Синодального відділу по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України, коментуючи введення російських військ до Криму, зазначив, що благословляє українських військовослужбовців захищати свою державу зі зброєю в руках[7].

Водночас, очільник Сімферопольської єпархії митрополит Лазар (Швець), який до того ж є членом Синоду УПЦ (МП) одразу ж після окупації благословив незаконну окупаційну владу і всі вісім років війни проявляє до неї підкреслену лояльність[8]. Окрім того, 2 квітня 2015 року митрополит Лазар від імені Кримської єпархії УПЦ (МП) підписав угоду про співпрацю з Чорноморським флотом РФ[9], яка і на сьогоднішній день є діючою, у той час як даний флот залучений до ведення агресивної війни проти України.

Освячення у Криму російський зенітно-ракетний комплекс С-400 «Тріумф». Фото надано автором.

У 2017 році митрополит УПЦ (МП) Платон освятив у Криму російський зенітно-ракетний комплекс С-400 «Тріумф»[10].

У 2019 році Синод УПЦ (МП) висвятив у сан єпископа архімандрита Калинника, який у 2014 році активно сприяв сепаратистам у здійсненні окупації Криму.

Тобто ми бачимо як керівництво УПЦ (МП) подекуди заявляючи про підтримку України, водночас системно толерує дії своїх підлеглих, що явно спрямовані на схвалення міжнародних злочинів, вчинюваних російською федерацією. Жодної офіційної заяви синоду чи бодай предстоятеля щодо оцінки зазначених дій митрополита Лазаря, митрополита Платона, архімандрита (нині єпископа) Калинника, протоієрея Сергія Халюти і подібних дій інших осіб висловлено не було. До внутрішньої дисциплінарної відповідальності в межах церковної структури ці люди також не притягались попри те, що їхні діяння очевидно містять грубі порушення з точки зору вчення самої церкви.

Архімандрит Калинник, який у 2014 році активно сприяв сепаратистам у здійсненні окупації Криму. Фото надано автором.

Зокрема, існує такий документ як «Соціальна концепція УПЦ» [11], який відображає базові положення церковного вчення щодо відносин з державою та суспільством. Серед іншого, там ідеться про те, що православний християнин покликаний любити свою Вітчизну, яка має територіальний вимір, і своїх братів по крові, які живуть по всьому світі. Така любов є одним із способів виконання заповіді Божої про любов до ближніх, що включає любов до своєї родини, одноплемінників і співгромадян ( пункт ІІ.3). Також у Соціальній концепції сказано, що з християнського погляду, поняття моральної правди в міжнародних відносинах має грунтуватися на таких основних засадах: любові до своїх ближніх, свого народу й Вітчизни; розумінні потреб інших народів; переконанні в тому, що на благо свого народу не можна служити аморальними засобами (пункт VIII. 3).

Зовсім не складно зрозуміти, що співпраця з державою, яка веде агресивну загарбницьку війну проти України, публічна підтримка її армії (яка вчиняє жорстокі воєнні злочини проти українців) та освячення її зброї злісно порушує християнський принцип любові до ближнього, зокрема, до свого народу і Вітчизни.

Отже, зазначені дії Халюти, Платона, Лазаря, Калинника та інші аналогічні вчинки з огляду на порушення ними базових християнських принципів мали б бути однозначно засуджені церковним керівництвом. Але попри це, дані особи безкарно продовжують перебувати на своїх церковних посадах, співпрацювати з окупаційною владою та схвалювати її злочини проти України. 

Що нам каже історія? Приклади Холокосту та геноциду в Руанді

Історія тоталітарних режимів знає непоодинокі випадки, коли релігійні діячі ставали на їхній бік та активно або за принципом мовчазної згоди виправдовували тяжкі та очевидні злодіяння.

У часи нацистської влади в Німеччині сформувалась ціла плеяда теологів, що розробляли псевдобогословські концепції, спрямовані на легітимізацію ідеології панівного режиму, в тому числі її антисемітської складової. До неї належали, зокрема, Карл Шмідт, Герхард Кіттель, Пауль Альтхауз, Емануель Хірш. Кіттель навіть був підданий кримінальному переслідуванню після війни, але не дожив до завершення розгляду справи.

Герхард Кіттель

Не цурався псевдорелігійних аргументів і один з провідних світських пропагандистів рейху – головний редактор газети «Der Stürmer» Юліус Штрайхер, засуджений Нюрнберзьким трибуналом до страти. Цікавим фактом є те, що суд не знайшов жодного випадку вчинення насильства щодо євреїв Штрайхером особисто, але відзначив його вагомий вклад у формування та втілення ідеології, що призвела до Холокосту. Зокрема, серед матеріалів, розміщених в «Der Stürmer» були статті, що за допомогою псевдорелігійних аргументів формували у читача ненависть до єврейського народу та зображали євреїв в образі ворога[12]. При цьому авторами матеріалів використовувались маніпулятивні неправдиві посилання на церковну доктрину та Святе Письмо.

На жаль, внесок у ідеологічне підґрунтя для Холокосту залишився плямою в історії християнства на території Німеччини. Як висловилась з цього приводу відома дослідниця Холокосту Доріс Берґен: «Християнство відіграло важливу роль, можливо, не в мотивації вищих посадовців, що приймали рішення, а в тому, щоб зробити їхні накази зрозумілими та прийнятними».

Ілюстрація з нацистської пропагандистської газети «Der Stürmer»

Руандійський геноцид народу Тутсі також не обійшовся без внеску церковних діячів. Історично так склалося, що Католицька церква та протестанські деномінації Руанди мали тісний зв’язок з державними інституціями, який відзначався істотним взаємним впливом церковної та світської влади. Церковні діячі або самостійно займали посади у владних структурах, або мали значний вплив на процес призначення чиновників. Аналогічно і світська влада нерідко впливала на процеси формування ієрархії церковних структур. Окрім того, на місцях церковні структури мали дуже серйозний вплив та авторитет серед широких верств населення, оскільки у певний момент перетворилися на центри розподілу життєво важливих ресурсів – церква створювала школи, лікарні, робочі місця, займалася постачанням продовольства та гуманітарної допомоги. Відповідно, церковний голос користувався силою і в державних структурах, і в місцевих общинах. І коли настав критичний момент, цей голос мав можливість і моральне зобов’язання прозвучати проти тотального насильства і масових вбивств. Але голос не прозвучав[13].

Одна з основних претензій до церковних структур Руанди поряд з обвинуваченням окремих служителів як безпосередніх учасників геноциду, стосується саме його мовчазного толерування або виправдування.

У 2017 році Папа Франциск на зустрічі з президентом Руанди та його дружиною  приніс офіційні вибачення за причетність католицького духовенства до геноциду Тутсі[14].

Заслуговує на увагу те, що звинувачення церковних служителів і в Німеччині та Руанді має два аспекти – аспект активної легітимізації та аспект толерування. Подібне ми бачимо сьогодні й в Україні – одні активно розпалюють, а інші – це толерують.

Що далі?

Вже зараз очевидно, що російська влада та армія вчиняють на теренах України найтяжчі воєнні злочини та злочини проти людяності. Все впевненіше міжнародна спільнота говорить про те, що дії росіян містять ознаки геноциду. Прийде час, коли цим злочинам буде дана однозначна моральна та правова оцінка. І звісно, постане питання оцінки дій не лише безпосередніх виконавців, а й тих, хто створював ідеологічне підґрунтя для злочинів, робив їх морально прийнятними. А також тих, хто толерував підбурювачів, хоча мав і можливість, і обов’язок протидіяти їм.

Наразі вище керівництво Київської митрополії УПЦ (МП) ще має можливість і трохи часу на зміну позиції і порятунок моральної репутації. Поки не винесені вироки та не написані дослідження. І кримське питання у цьому процесі є дуже показовим індикатором.

Микола КІККАС,

адвокат, юрист Регіонального центру прав людини

___________________________________________

[1] https://nts-tv.com/news/na-ukraine-russkie-segodnya-spasayut-ves-mir-blago-40893/

[2] https://df.news/2022/04/26/z-natsyzm-sevastopolskyj-blahochynnyj-upts-mp-nash-rosijskyj-voin-tse-khrystyianstvo/?amp=

[3] https://church.ua/jeparxiji/

[4] https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/2305731-v-upc-zaavlaut-so-pro-perehid-krimskoi-eparhii-do-rpc-ne-jdetsa.html

[5] https://news.church.ua/2022/02/24/zvernennya-blazhennishogo-mitropolita-kijivskogo-vsijeji-ukrajini-onufriya-virnix-ta-gromadyan-ukrajini/

[6] https://news.church.ua/2022/02/28/zvernennya-svyashhennogo-sinodu-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-28-lyutogo-2022-roku/

[7] https://bilatserkva.church.ua/2014/03/03/mitropolit-avgustin-markevich-blagoslovlyayu-nashe-vijsko-na-zaxist-batkivshhini/

[8] https://ru.krymr.com/a/26864532.html

https://ru.krymr.com/a/25335275.html

[9] Крым без правил. Тематический обзор ситуации с правами человека в Крыму. Религиозная оккупация: притеснения Украинской православной церкви Киевского патриархата. С. 21

https://helsinki.org.ua/wp-content/uploads/2016/04/KBP-Relyhyoznaya-okkupatsyya.pdf

[10] https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/35320-mitropolit-upc-osvyativ-v-krimu-rosijskij-zenitno-raketnij-kompleks.html

[11] http://orthodox.org.ua/page/sots%D1%96alna-kontsepts%D1%96ya

[12] Conceptualizing christianity and christian nazis after the nuremberg trials. Michael Lackey. Cultural Critique. Vol. 84 (Spring 2013), pp. 101-133. Published by: University of Minnesota Press

[13] Church Politics and the Genocide in Rwanda. Timothy Longman. Journal of Religion in Africa.Vol. 31, Fasc. 2, Religion and War in the 1990s (May, 2001), pp. 163-186 (24 pages)https://www.jstor.org/stable/1581515?read-now=1&refreqid=excelsior%3A9a3c4f7e2ab2afb26301299e7a9ea8cf&seq=2

[14] https://www.theguardian.com/world/2017/mar/20/pope-francis-asks-for-forgiveness-for-churchs-role-in-rwanda-genocide

________________________________________________

Матеріал підготовлено в рамках проекту “Інформаційна платформа “Голос Криму. Культура” – про Крим чесно, якісно, актуально” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Implemented within the project “Information Platform” Voice of Crimea. Culture “- about Crimea honestly, qualitatively, actually” with the support of the Media Development Fund of the US Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the US government.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: