Храм Сурб Рештакапетац («Святих архангелів» – Михаїла і Гавриїла) у Феодосії. Був збудований вірменською католицькою громадою у 1408 р. Фото надано упорядником матеріалу.
/

Кримські імена. Керовпе Кушнерян

Почати

Є постаті, поглинуті нестримною рікою часу, які зненацька підіймаються на її поверхню і дістають нове життя. До таких належить, зокрема, вірменський освітянин, історик, перекладач, церковний діяч Керовпе Кушнерян, що мав світське ім’я Данило Кушнєров, а в чернецтві звався отцем Херувимом. Віхи його біографії – це і сторінки культурного життя Криму другої половини минулого століття.

Батьківщина К. Кушнеряна – місто Карасубазар (тепер – Білогірськ), де він народився 28 січня 1841 року. Першим його учителем був настоятель Карасубазарської католицької церкви Вартанас Будурян, який помітив схильність хлопця до історії та письменства і подбав, аби він продовжив навчання у монастирі мехитаристів на острові св. Лазаря поблизу Венеції. Тут К. Кушнерян провів сім років, з 1858-го до 1865-го, під рукою ученого вірменознавця отця Леона Анішяна дістав усебічну освіту і по закінченні навчання постригся в ченці.

Невдовзі К. Кушнерян одержує місце священика в рідному Карасубазарі і повертається додому. Наділений неабияким педагогічним хистом, він охоче навчає дітей кримських вірмен у приходській школі, здобуває популярність на всьому терені півострова і щиру любов земляків.

Об’їжджаючи поселення причорноморського краю, К. Кушнерян зацікавився пам’ятками матеріального й духовного життя вірмен. Він сповіщає про них Одеському товариству історії та старожитностей, яке обирає його своїм кореспондентом й оприлюднює у десятому томі «Записок…» товариства (1877) підготовлену ним працю «Вірменські старожитності Таврійського півострова».

Згодом у Феодосії побачила світ інша розвідка К. Кушнеряна – «Судацька долина й заново освячена генуезька старожитна капела» (1885). Вона мала й повторне видання (1896). Обидві ці рідкісні книжки збереглись у фондах Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького.

Обкладинка журналу «Голуб Масіса» за 1860 рік. Фото надано упорядником статті.

У Феодосії К. Кушнерян знайшов комплект місцевого вірменомовного журналу «Масяц Агавні» («Голуб Масіса») за 1861 рік і російськомовного додатка до нього «Радуга». В останньому його привабили переклади з Т. Г. Шевченка, виконані П. Дяченком, які супроводжувалися статтею цього ж автора, присвяченою страдницькому життю і геніальній творчості цього поета.

Шевченкові поезії так зачепили серце К. Кушнеряна, що він сам пробує перекладати їх на вірменську мову. Після того, як видаваний у Венеції часопис «Базмавеп» («Усезнавець») 1879 року оприлюднив перекладені ним «Думку» («Нащо мені чорні брови»), перші вісім рядків «Заповіту» та уривки з поем «Гамалія», «Марина» і «Мар’яна-черниця» з додатком його статті «Тарас Шевченко – національний поет Малоросії (З нагоди 65-річчя від дня народження)», Керовпе Кушнерян зажив слави першого перекладача Т. Шевченка на вірменську мову та першого вірменського шевченкознавця. Цю атестацію знаходимо, зосібна, в статті, видрукованій єреванською газетою «Комуніст» за 12 травня 1936 року.

Вдавався К. Кушнерян і до перекладів з російських поетів – І. Крилова, О. Пушкіна, М. Лермонтова. 1883-1885 років уже згаданий журнал «Базмавеп» подав виконане ним відтворення нарису Д. Мордовця «На Арарат (Замальовки подорожніх вражень)». 1895 року цей переклад вийшов у Венеції окремою книгою.

На той час К. Кушнеряна вже не було серед живих: він помер 12 липня 1891 року. Але його, як бачимо, пам’ятали і належно поціновували. 1904 року там же, у Венеції, побачила світ остання книга Керовпе Кушнеряна «Притчі, антологія та автографи». Вона увібрала все, що він устиг зробити на літературній ниві, в тому числі й переклади з Тараса Шевченка.

«Кримська світлиця» – № 20 (176). – 25.05.1996 р.

Ялтинський шанувальник Шевченка

Першою звернула увагу на цю давно забуту публікацію – втім, як і на джерело її – відома дослідниця вірмено-українських літературних зв’язків Седа Амірян. Ще 1967 року, у березневому числі наукового часопису «Радянське літературознавство», вчена з Єревана оприлюднила невеличку розвідку, яку тепер уже рідко хто пам’ятає.

«Кобзар» вірменською мовою. Фото надано упорядником матеріалу.

Ходило в тій розвідці нині вже небіжчиці Седи Амірян про те, що року 1861-го, в четвертому, квітневому номері видаваного у Феодосії місцевою вірменською громадою російськомовного журналу «Радуга» було вміщено крихітну, на сорок п’ять рядків, замітку «Тарас Григорович Шевченко», написану якимось П. Дяченком. Автор замітки скористався вміщеним у другій книжці петербурзького журналу «Народное чтение» за 1860 рік автобіографічним листом поета до редактора часопису, – а отже, нічого нового матеріал П. Дяченка не містив. Одначе він являв собою перший виступ кримської преси, присвячений Шевченкові. Крім того, до замітки було додано одинадцять творів поета, перекладених на російську мову тим-таки П. Дяченком, з них п’ять перекладених уперше, що також дуже важливо: доти не те що на півострові, а в цілій Україні ніхто за переклади Шевченка на інші мови не брався.

Як виявила Седа Амірян, свою замітку П. Дяченко подав ще й до редакції газети «Киевский телеграф». Там її оприлюднили 11 (за старим стилем) квітня 1861 року, рівно через тиждень після того, як одеський цензор Д. Синицин дав дозвіл на видрук четвертого числа «Радуги». Цілком можливо, що в цьому невтомній шукачці посприяв перший том фундаментальної шевченківської бібліографії, виданий у Києві 1963 року, де нотатка в «Радуге» не врахована. Упорядники посібника, зареєструвавши публікацію в «Киевском телеграфе», не мали жодного уявлення про присутність феодосійського журналу в Україні. Повний комплект його значно раніше виявив автор цих рядків у фонді Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького – колишньої міської публічної бібліотеки, куди Одеський цензурний комітет регулярно передавав дозволені ним видання…

…Крим у ХІХ сторіччі належав до безмежного Новоросійського краю, центром якого була Одеса. В ній майже сорок літ підряд виходив «Новороссийский календарь» – неоціненна збираниця відомостей про різні громадські структури й поодиноких людей. Зазирнувши до довідника на 1861 рік, дозволеного вже згаданим цензором Д. Синициним 6 серпня 1860 року, в індексі імен знаходимо П. С. Дяченка, а далі з підрозділу «В Ялте» довідуємося, що він справді мешкав тут і займав скромну посаду повітового стряпчого при такому самому скромному чині колезького асесора – тобто чиновника восьмого класу (у військових він дорівнював званню майора). Невдовзі автор «Радуги» став повітовим суддею, але обов’язки виконував недовго: десь у 1863-му чи в 1864 році був переведений помічником повітового справника і до кінця днів своїх посідав цей «стілець», піднявшись у табелі про ранги тільки на один щабель, який надавав чин надвірного радника.

Буденно жив Платон Семенович Дяченко. Що спонукало його в сорок чотири роки взятися за перо (раніші літературні спроби не відомі), написати замітку про Шевченка і зайнятися перекладами творів поета, видрукованих за рік до смерті Шевченка в альманасі «Хата»? Ймовірно, любов до рідного слова, до «Кобзаря», що заполонив душу. До речі, Дяченко пробував перекладати не лише Шевченка. У п’ятому, травневому числі «Радуги» знайшли собі місце «Чари» – відтворене Дяченком російською мовою оповідання уславленого Марка Вовчка…

Платон Семенович Дяченко був на три літа молодший за Шевченка – народився він 1817 року. Помер у році 1876-му, себто не доживши до шістдесятиліття. Про це нагадує «Некрополь Крымского полуострова», виданий В. І. Чорноп’ятовим у Москві 1910 року.

В «Новороссийском календаре» 1860-х років майже поруч з П. С. Дяченком зазначене прізвище ялтинського міського лікаря Степана Васильовича Руданського. Без сумніву, вони були знайомі. Та які можуть бути сумніви щодо цього: Платон Семенович став сусідом Руданського, коли той навесні 1865 року разом з братом Григорієм придбав невеличку ділянку землі: його, Дяченка, підпис бачимо під ув’язчим («вводным») листом, складеним 20 березня 1865 року на безспірне право Руданських володіти ділянкою. Гадаю, що, прибувши до Ялти восени 1861 року, Степан Васильович читав і замітку Дяченка «Тарас Григорович Шевченко», і виконані Платоном Семеновичем переклади з Шевченка та Марка Вовчка.

Постать ялтинського шанувальника українського художнього слова наводить на безліч думок. Одна з них: коли познайомився Платон Семенович Дяченко з творчістю Шевченка? Інша: яким шляхом потрапили до його рук журнал «Народное чтение» з автобіографією Шевченка і виданий Пантелеймоном Кулішем альманах «Хата» з віршами Тараса Григоровича? Зрештою, відкіль вийшов Дяченко, де вчився. Чи мав інші переклади творів українських письменників?

Як багато таємниць і загадок у нашій духовній минувшині! Властиво, ця криниця невичерпна. Своєю цілющою водою вона відсвіжує нашу спраглу душу, додає сил іти в нове життя.

«Кримська світлиця» – № 89-91 (710-712). – 24.08.2001 р.

Від упорядника

До сказаного про Керовбе Кушнеряна варто додати, що він, крім релігійної діяльності, займався вивченням історії заселення вірменами Криму, Бессарабії та Польщі. У 1883 р. він здійснив подорож до Кам’янця і залишив доволі детальний опис міста і пам’яток, які там збереглися. Праця під назвою «Проща до вірменської Богоматері в Кам’янці-Подільському» вийшла у журналі «Базмавеп» у 1885 р. За 10 років, по смерті Кушнеряна, у Венеції та Феодосії було видано його книжку «Історія вірменських поселенців Криму» («Історія колонізації вірмен у Криму»), що стала результатом його багаторічних досліджень: у ній подорожні нотатки про Кам’янець були поміщені як окремий розділ.

На переклади творів Шевченка та огляд його творчості, виконані Керовбе Кушнеряном, ще у 1970-х рр. відгукнулася згадана вище дослідниця Седа Амірян. Передусім вона зазначає, що стаття Кушнеряна «Тарас Шевченко – національний поет Малоросії» є першою вірменомовною статтею про Кобзаря, що містить знов-таки перші переклади деяких його творів вірменською мовою, які, з огляду на свою поетичність, мають самостійну художню цінність. Тут підкреслюється надважлива деталь: за винятком «Думки», перекладеної грабаром (давньовірменською мовою, яка дотепер використовується у богослужбовій традиції вірменської церкви), решту творів Шевченка Кушнерян перекладає мовою (так у тексті дослідження) кримських вірмен. При цьому дослідниця наголошує, що Кушнерян, який знав чимало мов, «як уродженець Криму» володів українською та російською мовами, а відтак був у змозі послуговуватись оригінальними текстами.

У вірменському літературознавстві стаття і переклади Кушнеряна традиційно вважаються взагалі першою вірменською публікацією про Шевченка. Втім, як зазначала пані Амірян, виявлені у її часи матеріали дають можливість перенести дату першої вірменської публікації про Шевченка на 18 років назад. На думку дослідниці, так можна охарактеризувати статтю Платона Дяченка «Тарас Григорович Шевченко» та його ж переклади російською мовою віршів Кобзаря, які були опубліковані навесні 1861 р. в російськомовному додатку «Радуга» (№ 4, 5, 7) до паризько-феодосійського вірменського журналу «Масяц Агавні». Саме ці тексти, які у своїй праці використовував Кушнерян, дослідниця і називає «першою вірменською публікацією про Шевченка».

Автор Григорій ЗЛЕНКО, письменник, заслужений діяч мистецтв України, м. Одеса

Впорядкував Сергій КОНАШЕВИЧ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: