Хто ж відроджував Крим у перші повоєнні роки
/

Хто ж відроджував Крим у перші повоєнні роки?

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

«Не думаю, чтобы «крымский вопрос» встанет когда-либо серьезно. Крым, что называется, полностью «завязан» на Украине, и его присоединение к России – даже чисто гипотетически – просто добьет российскую экономику». (Е. Гайдар, «Правда Украины», 1995)

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, проведений невдовзі після проголошення Незалежності, із запитанням: «Чи підтримуєте Ви акт проголошення Незалежності України?», пройшов у Криму досить спокійно і без будь-яких протистоянь на етнічно-політичному рівні. В голосуванні взяли участь 67,7% виборців, позитивну відповідь дали 54,2% кримчан. У Севастополі цей показник був навіть вище – 57%. Досить сенсаційними виявилися результати референдуму на Чорноморському флоті. З 97% військовиків, котрі брали участь у голосуванні, 72% висловились за Незалежність України, а 48% підтримали Леоніда Кравчука на посаді Президента України.

Отже, отримані результати Першого всеукраїнського референдуму переконливо свідчать, що, незважаючи на цілеспрямоване, шалене, багаторічне зросійщення місцевого населення, півострів залишався україноцентричним.

Сепаратистські настрої у Криму серед населення почали розбурхувати агресивні імперсько-шовіністичні сили у російському парламенті та підготовані ними перші проросійські партії і екстремістські громадські російські організації. Тоді й постало питання про перегляд Постанови Верховної Ради СРСР 1954 року про передачу Кримської області зі складу РРСФР до складу України. Президент Російської Федерації Борис Єльцин нібито відмежувався від екстремістських заяв у парламенті, але президентська адміністрація вміло використовувала цей факт як засіб тиску на Україну при невигідному для неї розподілі Чорноморського флоту.

Саме в цей час у раніше спокійному провінційному Криму під впливом добре проплачених Москвою місцевих шовіністичних партійок та маріонеткових організацій усе частіше стали лунати сепаратистські гасла.

Одним з найпопулярніших з них був міф про економічну самостійність півострова, про те, що кримчан «обкрадає київський дядько», про прийдешню загрозливу «українізацію» та засилля українців у Криму. Серед такої змаргіналізованої частини кримського соціуму став досить вживаний вислів «понаєхалі». Тобто коли йшлося про українців або про щось українське, то цей термін агресивно налаштовані росіяни використовували як найбільш переконливий і вбивчо-доказовий аргумент. Частіше його використовували базарні торговки з явно не слов’янськими рисами обличчя та старші чоловіки з військовою виправкою та московським акцентом. Переважна більшість кримського населення, обтяжена повсякденними справами та не простим життям, зберігала спокій, демонструючи національно-етнічну толерантність.

Хто ж відроджував Крим у перші повоєнні рокиОте образливе слівце «понаєхалі» змусило мене, кримчанина, який для цього краю за 60 років проживання на півострові зробив дещо корисне, вдатися до з’ясовування болючого для мене питання: «Чи ж дійсно до Криму українці «понаєхалі» після 1954 року і силоміць захопили «исконно русскую землю?». Об’єктивну відповідь на це могли дати лише кримські архіви. Саме вони та вцілілі місцеві часописи зберігають унікальні матеріали з широкомасштабного, примусового переселення українського люду з 1944 до 1985 року. Економічні мотиви, масштаби багатолітньої насильницької державної акції та її подальші наслідки для Криму неодноразово обговорювались і висвітлювались у пресі. Бажаючих ознайомитись з цією проблемою відсилаємо до наших публікацій у «Кримській світлиці», монографії «Українська провесінь Криму», Сімферополь, Доля, 2008, та вельми цінної книги професора Володимира Сергійчука «Український Крим», Київ, Українська видавнича спілка, 2001 та 2016 рр.

На моє тверде переконання, яке базується на достовірних документальних матеріалах, саме передача Криму з Росії до України, яка відбулася 1954 року, врятувала півострів від економічної та гуманітарної катастрофи. Завдяки майже одному мільйону силоміць вивезених з материкової України українців та величезним матеріальним ресурсам нашої республіки відбулося повоєнне відродження Криму. Правдою є й те, що в уже відроджений, впорядкований і відбудований Крим, як найбільш привабливий і комфортний для життя регіон, у 1970-1980 рр. з усіх російських «весей», переважно з глухомані, «понаєхало» сотні тисяч «патриотов русской земли». У великих містах, особливо у Севастополі, цей контингент складався з відставників, колишніх гебістів та охоронців сталінсько-хрущовських гулагів. Тому гіпертрофований сепаратизм «города русской славы» у трагічні лютневі дні 2014 року не був непередбачуваною несподіванкою.

Якщо ж у правочинності улюбленого сепаратистського вислову «понаєхалі» після 1954 року ми вже переконались, то виникає ще одне нез’ясоване запитання: «Хто ж відбудовував двічі сплюндрований і знелюднений злочинною сталінсько-беріївською геноцидною депортацією Крим?». Адже на півострові залишилося не більше 500 тисяч населення, переважно літнього віку та дітей. «Истинно русские патриоты» і з цього приводу стверджують, що перший тягар у подоланні економічних негараздів та руйнації взяли на себе переселенці з Росії. Дійсно, у Кремлі спочатку хотіли після виселення кримських татар та інших народів заселити Крим росіянами. Вже була зроблена перша спроба залюднити найпривабливіші, найбільш впорядковані райони Південного узбережжя переважно російським населенням. Але і воно через значну природну відмінність та іншу ідеологію господарювання на цих землях у більшості випадків не прижилося і розбіглося по домівках, мов таргани. На новому місці стійко затримувалися переселенці з Північного Кавказу (Краснодарського краю та Ставропілля). Серед них переважно були українці. Тоді ж і з’явилася думка у кремлівських мудрагелів переселити до Криму для його відродження українців.

Коли я працював у кримських архівах, вивчаючи процеси переселення українців до Криму впродовж 1954-1985 рр., зустрічав там лише поодинокі матеріали про факти переселення української людності, коли ще півострів входив до складу Російської Федерації. Мав намір перекопати ще й київські архіви, але такої нагоди не трапилося. Вже перебуваючи в екзилі, до моїх рук потрапила українська, грубезна, поліграфічна праця, збірник документів та матеріалів «Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій», Київ, ТОВ видавництво «Кліо», 2016. Її підготував колектив київських науковців під керівництвом О. Г. Бажана.

Саме ця праця заощадила мій час. У наведених документальних матеріалах я знайшов відповідь на своє запитання. Значною мірою вони підтверджували мої попередні припущення.

Хто ж відроджував Крим у перші повоєнні рокиОтже, після руйнівної для української землі Другої світової війни (по нашій землі вона двічі прокочувалась), після багатомільйонних втрат української людності від Голодомору та у ще свіжій війні злочинна кремлівська влада, потураючи навіть радянську Конституцію, з мовчазної згоди малоросійських холуїв розпочала масову депортацію української людності в юридично іншу державу. Це є ще одним доказом того, що як Союзна, так і республіканські Конституції для тоталітарного радянського режиму були лише показухою та фіговим листком для закордоння.

Вже через рік після звільнення півострова від німецько-фашистської окупації та через три місяці після депортації кримських татар Рада Народних Комісарів УРСР та ЦК КП(б)У на виконання доручень Кремля приймають постанову «Про переселення колгоспників у Куйбишевський район Кримської АРСР». Аби упередити звинувачення у пересмикуванні фактів та необ’єктивності фактичного матеріалу, процитуємо преамбульну частину Постанови: «На виконання постанови Державного Комітету Оборони від 12 серпня 1944 року за № 6372 с «Про переселення колгоспників у райони Криму» зобов’язати виконкоми обласних Рад і обкоми КП(б)У Вінницької, Житомирської, Київської, Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької, Сумської, Чернігівської і Полтавської областей переселити до 1 жовтня 1944 року в Куйбишевський (нині Бахчисарайський) район 3000 господарств (9000 чоловік). Далі наводяться пообласний перелік господарств та кількості переселенців. Найбільше під переселення потрапляло господарств Вінницької, Кам’янець-Подільської, Житомирської областей (600, 500 господарств). Підлягало плановому переселенню у них від 1500 до 1800 чоловік. Разом з колгоспниками під переселення потрапляли 41 голова колгоспу, 32 голови сільської ради, 40 учителів, 3 лікарі, 20 комбайнерів, 60 трактористів, 4 механіки, 8 агрономів та 4 зоотехніки.

Ще одним пунктом злочинної постанови вимагалося «провести відбір добросовісних і трудолюбивих колгоспників, у першу чергу знайомих із садівництвом, виноградарством і тютюнництвом, здатних в найкоротший строк освоїти родючі землі Криму», причому у кожній наміченій для переселення сім’ї повинно бути не менше 2-х працездатних. Свідомо не торкаємось матеріально-юридичних прав та зобов’язань переселенців. Про них має бути окрема розмова. Зазначимо, що постановою передбачалася і така вагома річ: «Земля колишніх (татарських, болгарських і інших виселених колгоспників, які мали посіви і насадження) передається новоорганізованим колгоспам, які заселяються колгоспниками-переселенцями і закріплюються на зазначеній землі за колгоспниками на довічне користування».

Вельми цікавим є і аморальне рішення кремлівських мародерів мати ще й значний зиск з продажу майна депортованих (спецпереселенців). Вони зобов’язували місцеві органи продавати переселенцям з України не лише сільськогосподарський інвентар, але й предмети домашнього вжитку, які належали раніше спецпереселенцям. Після ознайомлення з цим злочинно-аморальним документом стає зрозумілою живучість негативного ставлення певної частини кримського соціуму до повернення кримських татар та інших депортованих народів до Криму. Цей синдром комуно-шовіністична влада у Криму нав’язувала десятиліттями. До певної міри відповідь на ці моральні вади дають деякі пункти зазначеної постанови:
– сім’ї колгоспників, які переселяються в Крим, наділяються будинками, в яких є надвірні будови й присадибні ділянки;
– житлові будинки і надвірні будівлі, передані колгоспникам-переселенцям, не можуть бути продані ними або здані в оренду. Зазначені будівлі переходять в їхню особисту власність після 5-ти років безперервної роботи в колгоспі.

Інші не менш цікаві аспекти переселення української людності до Криму до 1954 року, сподіваюся, ще будуть висвітлені в інших публікаціях.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Петро Вольвач

Автор культурологічних матеріалів, дійсний член НТШ, член НСПУ, заслужений діяч науки і техніки АР Крим, кримчанин із 60-річним стажем. Журналіст газети "Кримська світлиця". Видавець: ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: