/

Хто пише «кримський сценарій» для Карпат?

Почати

На початку листопада 2016 р., у Свято-Михайлівському монастирі в селі Грушево на Закарпатті відбулася конференція паломницьких служб УПЦ МП. У вітальному слові до учасників форуму митрополит Марк (Петровцій) зазначив, що історія християнства на Закарпатті «сходить до часів святих Кирила і Мефодія».

Втім, свого часу історик і краєзнавець Йосип Кобаль зауважив, що такі твердження містять хибну аргументацію. На його думку, місцева структура УПЦ МП сприяє активному використанню і навіть творенню локальних міфів на історично-релігійному підґрунті: «Була ситуація, коли сам єпископ презентував журналістам печерний монастир ХІ ст. неподалік Мукачева. Але на Закарпатті немає нічого подібного. Це звичайна засипана шахта для видобутку руди неподалік залізоплавильного заводу. Однак журналісти написали, що на Закарпатті такі ж старі православні печерні монастирі, як у Києві, що їх заснувала донька Ярослава Мудрого Анастасія i таке інше. Схожі байки, але вже з ухилом до часів Кирила і Мефодія, безпідставно поширюються і про Грушівський монастир. У природі не існує даних, що Кирило і Мефодій ходили на території Закарпаття. Ще в ХІ ст. християнства в нас не було, воно поширилося лише зі входженням території до складу Угорської держави. Але для тих, хто поширює неправдиву історію, це не має жодного значення».

Саме цей регіон, де відбулася зазначена конференція, вчений Михайло Тиводар у квітні 2016 р. назвав осередком «проєкту русинства, що цілковито впроваджується Росією через церкву Московського Патріархату (далі – МП)»: «Уже з кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. у Росії виявляли зацікавленість Закарпаттям – передусім, через ідею «русского міра», яка визріла в МП. Агітація відбувалася просто на службах у церквах, особливо на Хустщині. Тому природно, що більшість тих, хто під час перепису назвався русинами, мешкають саме там. Це – не рух, а проєкт, того ж штибу, що й на Донбасі. Зародився він, коли почався занепад комуністичних режимів. Ідея русинства – показати окремішність закарпатців від решти українців. У будь-якому разі це на руку Москві. Зараз можна сміливо казати, що будь-які русинські організації мають єдиний центр фінансування – Росію. Не буде грошей – не буде русинського руху. Щойно Москва припинить фінансування, а попи в церквах почнуть служити Богові, а не агітувати паству за політику, «русинська» проблема на Закарпатті зникне».

Про те, що окремі настоятелі закарпатських храмів УПЦ МП переконують парафіян у потребі «особливого статусу» краю, говориться вже навіть не перше десятиліття. Втім, це не єдина антидержавницька ідея, проповідувана ними. В березні 2016 р. УСБУ в Закарпатській області винесло офіційне застереження священикові, який поширював серед вірян антиукраїнські настрої і під час проповідей закликав молитися за «ополченців “ДНР/ЛНР”»; до якої церковної юрисдикції належав священик, не вказувалося, однак про це нескладно здогадатися. А в серпні того ж року мешканці села Угля Тячівського району виступили проти перейменування вулиці Гагаріна на честь одного з двох місцевих вояків ЗСУ, загиблих на Донбасі, – 27-річного офіцера Олександра Шимона або 23-річного командира роти Володимира Цірика («Оси»), наводячи просто вбивчий аргумент: «Хоч вони і з нашого села, та священик у церкві сказав, що вони вороги».

О. Дмитро Сидор

Не дивно, що одним з провідників сепаратизму на Закарпатті став саме священик УПЦ МП – «голова сойму підкарпатських русинів» Дмитро Сидор, митрофорний протоієрей, настоятель кафедрального собору в Ужгороді, збудованого його зусиллями протягом 14 років (храм майже точно копіює московський собор Христа Спасителя). У червні 2014 р., на тлі напруженої суспільно-політичної ситуації в Україні, він закликав росіян увійти до Закарпаття: «Російським людям треба усвідомити: загальноросійська цивілізація починається з нас і тягнеться до Аляски! Через нас проходять усі нафтогазові потоки. Освоюйтесь, щоб це охороняти і використовувати. Втручайтеся – тут кревні інтереси Росії!».

Ще у 2008 р. він проголосив на проведеному ним конгресі русинів у Мукачівському театрі російської драми створення «Республіки Підкарпатська Русь» і 1 грудня того ж року в Мінську сформував «уряд республіки у вигнанні», до якого увійшло 50 осіб. У 2010 р. священик за благословенням патріарха РПЦ Кирила взяв участь у Європейському російському форумі, у 2011 р. заявив про право русинів «зі зброєю в руках захищати свою свободу» від України, був заскочений на роздачі у Москві «паспортів громадян Підкарпатської Русі», у 2012 р. за зазіхання на територіальну цілісність України був засуджений до 3-х років позбавлення волі з випробувальним терміном на 2 роки, а у 2014 р. з благословення митрополита Київського і всієї України (УПЦ МП) Онуфрія отримав хреста з прикрасами – виняткову нагороду за особливі заслуги. У листопаді 2014 р. джерела СБУ повідомляли про повернення російських спецслужб до ідеї «Республіки Підкарпатська Русь».

Сам же митрополит Онуфрій на початку 2016 р. під час візиту до Житомирщини в інтерв’ю місцевому журналістові заявив, що саме українська влада «довела Крим до того, що він сам відпав», а його церква «не розділила Україну і тримає Крим під своєю владою». Тоді ж він говорив про необхідність «прогнутися» в тих чи інших питаннях перед ватажками «Л/ДНР». На ці заяви тоді відреагував речник УПЦ КП (нині ПЦУ) архієпископ Євстратій (Зоря): «Крим та окуповані частини Донбасу не виокремлені зі структури УПЦ МП не тому, що вона українська, а тому, що вона – Московського патріархату, і не єднає Крим та колаборантські «республіки» з Україною, а, навпаки, решту України намагається єднати з Росією. У Криму в єпархії УПЦ КП (нині ПЦУ) моляться українською мовою за «Богом бережену Україну нашу, владу і військо її», особливими богослужіннями відзначають День Незалежності України, День пам’яті жертв Голодомору тощо. А єпархія УПЦ МП молиться за Росію як за свою державу, відзначає день окупації Криму як свято, благословляє російську зброю та війська, які можуть бути кинуті проти України. То хто з ким єднається?» – запитав владика, додавши: «Тепер же виявляється, що Крим «отпал», а не окупований Росією, а Україну єднає ватажок роздмухуваного Кремлем русинського сепаратизму о. Сидор та інші».

У прес-релізі згаданої конференції кілька разів згадуються преподобні Олексій Карпаторуський (у миру Кабалюк) та Йов Угольський (у миру Іван Кундря), мощам яких вклонилися учасники заходу. Перший відомий як подвижник, зусиллями якого мешканці Закарпаття переходили до православної церкви з греко-католицької, до якої колись належав він сам – як і його батьки-русофіли, що назвали сина на честь Олександра Невського. Певний час мешкав у Росії, мав зв’язки з тамтешніми церковними діячами. У листопаді 1944 р. став одним з підписантів листа до Сталіна з проханням визнати Закарпаття окремою республікою у складі СРСР та такими рядками: «Тут живе питомо руське плем’я. Сам народ іменує себе: “карпаторус”, русин, тобто Русі-син, віра, дружина, мати – “руська”».

Архімандрит Йов Угольський у 1939 р. після захоплення Закарпаття Угорщиною виїхав до Росії. У 1940 р., маючи громадянство Чехословаччини, був заарештований радянською владою і засуджений до 25 років таборів за вигаданим звинуваченням у шпигунстві. У 1942 р. вирок був замінений відправкою на фронт. По війні він повернувся на батьківщину. На початку серпня 2014 р. у мережі з’явилося повідомлення про створення на території, окупованій бойовиками «ЛНР», «русинського батальйону імені Йова Угольського», який буцімто складався з майже 400 добровольців з «Підкарпатської Русі», Пряшівщини, Лемківщини та Угорщини; про «подвиги» цього батальйону жодної інформації нема.

На конференції у Грушеві виступила співробітниця паломницької служби Запорізької єпархії УПЦ МП «Православна планета» Ірина Демчук, яка розповіла про святині Запорозького краю. Слід зазначити, що у жовтні 2016 р. за благословенням митрополита Запорізького і Мелітопольського Луки відбувся щорічний похід клубу мандрівників «Апостол» православними святинями Криму (загалом УПЦ МП уже не перший рік споряджає паломницькі тури на окуповану територію). Своїми враженнями від першої в своєму житті подорожі до Закарпаття поділилася мешканка Севастополя Людмила Султанова, яка організовувала паломницькі поїздки з окупованого міста на материкову Україну: «Мене вразила історія русинів, які століттями боролися проти католицької експансії. Я, як кримчанка, знайшла багато спільного між історією Закарпаття і Тавриди. Православні в Криму століттями потерпали від утисків магометан, а русини зазнавали утисків з боку Австро-Угорщини. Стійкості закарпатців можна тільки повчитися».

У принципі, про «столітні утиски православних у Криму магометанами» чути дещо дивно. Розглядаючи часи Османської імперії, слід врахувати, що на півострові, крім прихильників «державного» ісламу, мешкали православні (здебільшого греки), вірмени-григоріяни та вірмени-католики, римо-католики (нащадки генуезців), юдеї та караїми. На початку XVIII cт. у Бахчисараї розпочала свою діяльність місія єзуїтів, засновники якої прибули з Константинополя. Збудований її представниками храм за наказом хана Селім-Герая було зруйновано: причиною стала не ворожість до християнства, а зелене забарвлення будівлі, притаманне ісламові. Перед тим католицька церква діяла в Криму кілька століть, маючи на півострові навіть єпископські кафедри і наражаючись на опір православного населення та духівництва. Суттєвого скорочення християнське населення Криму зазнало у 1778 р., перед російською анексією півострова, коли за наказом Катерини ІІ 31 тисячу людей було виселено до Приазов’я задля їхньої «охорони від майбутніх воєнних дій». Цими заходами керував полководець Олександр Суворов. Тоді ж православну Готсько-Кафську єпархію, що підлягала Константинопольському патріархові, було ліквідовано, а її парафії підпорядковано вікарієві Катеринославської єпархії РПЦ. Станом на 1783 р. у Криму налічувалося 80 православних храмів: як на «магометанські утиски» і катастрофічно нечисленне, за теперішніми стандартами, населення регіону, це чимало.

Дивує не стільки використання тез про «столітню боротьбу русинів проти католицької експансії» у цьому дискурсі, скільки сам термін «експансія». Заснована на початку ХІ ст. Трансільванська дієцезія Римо-католицької церкви (РКЦ) в Угорщині охоплювала територію сучасного українського Закарпаття аж до початку XIV ст.

З 1346 р. Закарпаття стало частиною Егерської дієцезії РКЦ. У 1646 р. в Ужгороді понад 60 православних священиків підписали угоду з егерським єпископом РКЦ про унію. У 1771 р. Мукачівська греко-католицька єпархія (МГКЄ) добилася канонічної незалежності від угорської церковної структури. Безпосередню самоврядність МГКЄ здобула лише у 1937 р. з остаточним виведенням з-під залежності угорського Естергомського архієпископа та безпосереднім підпорядкуванням Ватикану, однак після окупації Карпатської України військами гортистської Угорщини єпархію негайно було повернуто під попередній контроль.

З легалізацією Української греко-католицької церкви (УГКЦ) у 1989 р. та здобуттям Україною незалежності МГКЄ відродилася. У 1990-ті роки львівський Інститут історії церкви дослідив, що в ті часи, коли комуністична номенклатура та КДБ організували спалах сепаратизму на Закарпатті, було сфальсифіковано документ про бажання «більшості» греко-католицьких священиків «особливого статусу» для себе, бо більшість їхніх вірян становлять нібито «не українці, а русини». «Якщо уніати Закарпаття прямо підпорядковуються Риму, то чому русини прямим чином не можуть перебувати під опікою Москви?» – запитують діячі РПЦ.

До речі, іноді можуть траплятися згадки про те, що до 1945 р. «Карпаторуська православна церква» автономно існувала в складі Сербської ПЦ, після чого перейшла до складу РПЦ, хоча документів про цей перехід у природі нема – як і, скажімо, документів про перехід Гетьманщини під Московське царство після Переяславської ради 1654 р.

Мовою богослужінь МГКЄ є церковнослов’янська, всупереч побажанням тих вірян, які хотіли б чути відправу рідною для більшості населення краю українською мовою. Тим часом від священиків УПЦ МП можна почути про більшу спорідненість «русинської мови» з російською, ніж з українською. Той же о. Сидор заявляв: «Ми радіємо московським наспівам» – мовляв, саме за їхньою допомогою людям, на радість російським релігійним діячам, «прищеплюються навички правильного російського мовлення».

Наприкінці 2015 р. публіцист Олександр Гаврош назвав «русинську мову» «сепаратистською вигадкою» і додав, що її носії «мають три самоназви, чотири літературні норми, живуть у десятьох країнах, а разом не нараховують і ста тисяч осіб». Ще в квітні того ж року Гаврош дивувався «неймовірному русофільству» Ужгородського національного університету (УжНУ), який мав дві повноцінні кафедри російської філології. При цьому в російськомовній мільйонній Одесі у національному університеті імені Мечникова була лише одна «російська» кафедра, у Київському та Харківському національних університетах – по дві. На Закарпатті ж російськомовне населення не становить і 3%. «Вигадуються будь-які приводи, аби показати необхідність збереження двох російських кафедр у найдальшому від Росії регіоні. Недарма вождями «русинського» руху стали випускники саме російської філології УжНУ», – зазначив публіцист.

На його думку, політичне закарпатське русинство залишилося там, де й почалося: «Нині це кілька десятків заангажованих людей, часто надміру екзальтованих, які поширюють агресивні заяви та сваряться між собою. Кожен із них має за собою якусь паперову організацію, створює видимість роботи і живе у віртуальній реальності, не помічаючи української більшості у краї. З русинами ніхто не бореться, попри їхні брутальні образи держави, ксенофобію та постійні сепаратистські заклики.

Русинство стало синонімом українофобії, бо, уважно прочитавши всі їхні заяви чи дописи протягом 25 років, бачиш, що вже від початку цей рух спирався на ненависть до всього українського. Єдине, чого домоглися закарпатські русини, – це твердо прив’язати себе до політиканства і викликати антипатію та занепокоєння у широкої української громадськості як в області, так і в цілій державі. Не з’явився і загальновизнаний місцевий лідер, а ті, що є, готові перегризти одне одному горлянку».

За результатами перепису населення 2001 р., на Закарпатті русинами себе назвали 10 200 осіб, що становить 0,8% від загальної кількості мешканців області, українцями ж – 1 256 850 осіб, тобто понад 80,5% населення краю.

Втім, оголошений у розшук в Україні за сепаратизм і державну зраду та заочно засуджений до 12 років ув’язнення «прем’єр-міністр Республіки Підкарпатської Русі» Петро Гецко, який також називає себе «координатором Мережевого русинського руху (МРР)» і «головою асоціації русинів у Росії» та декларує з Москви різні заяви від імені «русинів як провідного загону російського народу», свого часу навів статистику, яка не має нічого спільного не лише з реальністю, а й зі здоровим глуздом: «Разом мешканців Закарпаття – 1 млн 260 тис. З них 800-850 тис. – русини, 150 тис. – угорці, 30 тис. – росіяни, 30 тис. – румуни, 15-20 тис. – роми, близько 15 тис. – євреї. А от українців, яких прийнято називати бандерівцями, лише 10 тисяч».

За словами Гецка, 70-80% від «майже мільйона русинів» належить до УПЦ МП, решта 20-30% – до «русинської греко-католицької церкви, яка не підпорядковується Києву» (церковна структура під такою назвою існує на території США, і її вірянами є переважно емігранти-русини). Загалом він примудряється проголошувати різні ідеологеми від імені 60-100% «опитаних закарпатців».

У 1980-х, прибувши до Москви, Петро Гецко майже одразу став пацієнтом одного з тамтешніх психдиспансерів, до якого потрапив із загостренням шизофренії. Цей факт цілком може пояснити його часту зміну світогляду: якщо у 2014 р. він оголошує «практично вирішеним питанням» відокремлення Закарпаття від «великої сталінської України», то вже за кілька років величає «материнську землю всіх русинів світу» «ймовірним столичним регіоном майбутньої УРСР».

«Тези» Гецка ще задовго до російської окупації Криму підхоплювали проросійські медіа-ресурси півострова. Так, у листопаді 2010 р. реакційне інтернет-видання «Крымское эхо», що отримало від окупантів «медаль “За захист Криму”» у 2014 р., оприлюднило інтерв’ю з «прем’єр-міністром республіки русинів» із заявами про те, що «русини в цілому світі мають свою етнокультурну самоідентифікацію, яка відрізняється від українства, і не ототожнюють себе з українським народом».

У квітні 2014 р. СБУ оголосила Гецка у міждержавний розшук через оприлюднене ним звернення від імені «русинів Закарпаття» до президента РФ Володимира Путіна з проханням «здійснити миротворчу операцію, відновити та визнати державність республіки Підкарпатська Русь», а також через публічні заклики в ефірі російських телеканалів до змін адміністративно-територіального устрою України та невизнання її унітарності.

Петро Гецко, так званий прем’єр-міністр «Республіки Підкарпатської Русі», фото надано автором

21 грудня 2016 р. у Москві (не дивно) відбулася конференція заснованого Петром Гецком за кілька місяців до того «міжнародного центру “Матиця Русинів”» під назвою «ДНР і ЛНР – русинська держава у боротьбі з фашизмом» (цікаво, чи в курсі «Л/ДНР» про їхнє включення до складу «русинської держави»?) за участі «народних русинських представників різних регіонів України», «лідерів громад русинів (русів) Росії» тощо. Під час зібрання було заявлено, що розв’язання питання майбутнього «Л/ДНР» може перебувати лише у площині, пов’язаній з обов’язковим завершенням воєнних дій на «буремній території УРСР», що може статися лише внаслідок «демонтування незаконної влади у Києві». При цьому учасники заходу заявили, що УНР і 2-га Польська Республіка, від яких свою спадкоємність ведуть сучасні Україна та Польща, «були засуджені Нюрнберзьким трибуналом як посіпаки фашизму (!!!) і через це втратили всі права на збереження державності», тож територія України «надалі залишається наступницею УРСР і її громадян», а єдиним законним правонаступником УРСР, до якої зараховуються «ЛНР, ДНР та інші регіони України» (!), нібито є якийсь «русинський уряд УРСР». При цьому чинна влада України була звинувачена мало не у злитті з Польщею на підставі якихось угод, укладених ще у 1920-х рр. Також було заявлено, що місце в ООН посідає «не теперішня Україна, а УРСР», і саме цього статусу домагатиметься «русинський уряд», який «має всі необхідні титули та права на відтворення УРСР».

Водночас було оприлюднено думку 87,5% і 66,7% відповідно «опитаних закарпатців», які нібито вважають, що Закарпаття мусить «об’єднатися з Л/ДНР на базі правонаступництва Підкарпатської Русі та УРСР» і «відновити СРСР». У січні 2017 р. «русинський уряд УРСР» видав «маніфест», у якому заявив про намір «утворити всі необхідні органи управління на всій території УРСР, до якої, в тому числі, історично входять Крим і Донбас». При цьому було зазначено, що термін «русини» є «старою етнічною назвою всіх українців», тож «русини (руси), а також ті, хто вважає себе українцями, є єдиним народом». Тоді ж Петро Гецко оголосив русинів «правонаступниками УРСР», «Л/ДНР» – «звільненими територіями УРСР», а територію, підконтрольну українському урядові, – «тимчасово окупованою» і пообіцяв, що домагатиметься «справедливого покарання для радикальних бандерівських структур і всіх, хто виступає за проведення дерадянізації», і що «основною мовою в УРСР стане російська». «Всі документи про правонаступництво в нас на руках, тому наш ідеал – це вся Україна, відновлена УРСР, і ми це реалізуємо», – переконує «лідер русинів».

Крім того, він знову навів дані власного «опитування», за якими «72,7% закарпатців» підтримують ідею створення «УРСР – Русинської республіки (Республіки русів)», і розповів про «погоджений з Росією, міжнародною спільнотою та теперішньою київською владою» основний сценарій «розв’язання української кризи» за допомогою федералізації України.

У лютому 2017 р. «Матиця русинів» прийняла спільну заяву з «державним комітетом звільнення (ДКЗ) УРСР» щодо «неможливості вирішення української проблематики на засадах Мінських угод і Нормандського формату»: в ній русинів було оголошено «третьою стороною, здатною вирішити проблеми ДНР, ЛНР і всієї території сучасної України, передусім в особі Русинського Уряду УРСР за підтримки та участі ДКЗ УРСР».

Слід зазначити, що остання згадана організація проводить свої збіговиська в окупованому Росією Криму за сприяння Комуністичної партії РФ: 12 червня 2019 р. під час одного з таких зібрань у Сімферополі співголовою та «головою ради безпеки народного волевиявлення ДКЗ УРСР» було обрано Сергія Здрилюка – сумнозвісного терориста на прізвисько «Абвер», колишнього «заступника головнокомандувача збройних сил ДНР» Ігоря Стрєлкова (Гіркіна), який у 2014 р. активно сприяв окупації Криму Росією, а у Слов’янську на Донеччині брав участь у диверсіях, терорі мирного населення, нападах і вбивствах співробітників СБУ, викраденні представників ОБСЄ. Також у роботі «ДКЗ УРСР» участь брав колишній «депутат 1 скликання Верховної ради ДНР» і «член центрвиборчкому УРСР» – бойовик Олександр Касьянов, якого у жовтні 2017 р. окупанти депортували з Криму за «порушення термінів перебування у РФ».

Часом у медіа-просторі виникає думка, що якщо Київ надасть окупованому Криму статус кримськотатарської республіки, того ж для Закарпаття можуть зажадати русини. Прецедент є – у 2007 р. місцева влада визнала їх окремим народом, при цьому спробувавши за два роки з порушеннями регламенту проголосити гімном республіки приписуваний Олександру Духновичу вірш зі словами: «Да посетит справедливость / Уж и русское племя! Желание руских вождь: / Руский да живет народ! / Просим Бога Вышняго / да поддержит рускаго / и даст века лучшаго».

У серпні 2018 р., якраз до 10-річного «ювілею» військової агресії РФ проти Грузії, російська пропаганда звинуватила українську владу та силові структури в «етноциді та примусовій асиміляції русинів – корінного населення Закарпаття, яке з 1991 року домагається автономії», а невизначених «націоналістів» – у «побитті та залякуванні громадських активістів, яких називають сепаратистами». Адміністрації тогочасного Президента України Петра Порошенка докоряли, що та «прагне не допустити федералізації країни» (хоча незрозуміло, з якого б це дива Україна мала ставати федеральною державою) і «розглядає вимоги русинів як зраду батьківщини».

«Карпатороси», «маленька гілочка великого російського дуба», «форпост російськості на околиці слов’янського світу», «четверта гілка російського народу, яка мріє про єдину російську батьківщину». Такими епітетами закарпатських русинів нагороджує російська пропаганда, переконуючи, що для України Срібна Земля є «сталінським подарунком», яким наша держава нібито «ризикує вдавитись, не перетравивши».

При цьому «незалежність» Закарпаття аргументується результатами проведеного 1 грудня 1991 р. обласною радою референдуму, на якому 78,8% населення краю проголосувало за його самоврядність у складі України. Цей референдум відбувся одночасно зі Всеукраїнським референдумом щодо підтвердження Акту проголошення незалежності України. За три місяці до цього Товариство карпатських русинів, зареєстроване з розпадом Радянського Союзу на початку 1990 р. в Ужгороді за сприяння комуністичної номенклатури, провело у Мукачеві мітинг під антиукраїнськими гаслами, звинувативши центральну владу в насильницькій українізації русинів, та висунуло вимогу політичної і територіальної автономії.

Ще до цих подій в Інституті етнографії Академії наук СРСР оголосили русинів Закарпаття «четвертим східнослов’янським народом», після чого російська преса одразу ж почала розкручувати тему їхніх «утисків» Україною. При цьому «русинство» почали затято обстоювати колишні професійні борці з «українським буржуазним націоналізмом», тож локальний сепаратизм набув комуністичного забарвлення. За словами Йосипа Кобаля, поява «політичного русинства» на початку 1990-х рр. була зумовлена штучними чинниками. «Симптоматично, що навколо його народження найбільше старалися члени комуністичної партії: спочатку ці люди десятиліттями пропагували ідею єдиного великого радянського народу, а потім різко стали прихильниками дуже маленького русинського народу», – каже вчений.

За часів незалежності України «політичне русинство», до якого в усі часи з байдужістю ставилася державна влада, було підтримане нині забороненими Комуністичною партією України та «Русским блоком». Загалом же ідеї різноманітних «русинських урядів» практично достеменно копіюють програмні положення руху «Український вибір», очолюваного теперішнім народним депутатом ВР України Віктором Медведчуком. Варто зазначити, що з цією організацією був пов’язаний уже згаданий о. Дмитро Сидор: зокрема, у жовтні 2013 р. він був доповідачем на міжнародній конференції на тему «Федеративний устрій як гарантія національної єдності та суверенітету», що відбулася в Ужгороді з ініціативи «Українського вибору». Інший учасник цього заходу, голова Спілки підкарпатських русинів Румунії (СПРР) під «патронатом» посольства РФ у Румунії та координатор «Українського вибору» в цій країні Михайло (Міхай) Лаурук оголосив про «загрозу знищення християнських цінностей» і заявив про свою підтримку «Українського вибору» за «вірний шлях до збереження православних традицій». «Усі русини з Румунії підтримують «Український вибір». Я мав велику честь познайомитися з Віктором Медведчуком і можу сказати: дуже добре, що в Україні є така людина з державницьким духом», – заявив він.

Комуна Рона де Сус (українська назва – «Вишня Рівна») у жудеці (повіті) Марамуреш (українська назва – Мармарощина) є малою батьківщиною Михайла Лаурука: попри те, що понад 83% населення зазначеної місцевості складають українці, він вважає цей населений пункт «русинським». Мешкає він у Сигеті (Сігету-Мармацієй) – другому за величиною місті Марамуреша, майже біля кордону з Закарпаттям: там він очолював осередок Спілки українців Румунії. Також Лаурук називає себе «головою економічного департаменту Світової ради русинів».

Після закінчення початкової школи у рідному селі він вступив до шахтарського училища у місті Бая-Маре (адміністративний центр Марамуреша) та до школи боксу – «з наміром навчитися захищатися від поганих людей», за два місяці ставши «одним із найбільш видовищних боксерів країни». У складі клубу «Динамо Бухарест», який перебував під патронатом МВС Румунії, став чемпіоном країни серед юніорів, був відібраний до збірної Румунії, також був одним з охоронців сумнозвісного румунського керманича Ніколає Чаушеску. Здобув вищу освіту за спеціальностями «Юриспруденція» та «Менеджмент». З часом став «одним з перших підприємців Румунії», який керував компаніями у країні та за кордоном, зайнявся благодійністю, оскільки «особисто зазнав страждань і життя у скруті». Загалом типовий життєпис «бригадного братка» з високої касти.

У 2002-2003 рр. Лаурук кілька разів був заарештований за контрабанду палива та цигарок з України з використанням фіктивних підприємств і заподіянням державному бюджетові мільйонних збитків. Його спільником називали друга та земляка, голову Рони де Сус Івана Романюка, члена лівоцентристської Соціал-демократичної партії Румунії, яка наразі в умовах політичної кризи переживає не найкращі часи (як бачимо, що в Україні, що в Румунії коріння «політичного русинства» одне). Скандал з Лауруком призвів до відставки міністра юстиції Румунії Дору Тріфой, що тиснув на суд у цій справі. Також відзначаються тісні контакти Лаурука з російськими бізнесменами, військовими та політиками – зокрема, з послом РФ у Румунії Валерієм Кузьміним, який відвідував Марамуреш на запрошення Лаурука, в тому числі й для спільного супроводу російського патріарха Кирила регіоном у жовтні 2017 р.

Невідомо, чи збирався очільник РПЦ навертати Румунію до «русского міра» на тій підставі, що румунські богослужбові книжки традиційно оформлюються кирилицею. А от Лаурук наприкінці 2016 р. став заступником Петра Гецка у московській «Матиці русинів». Йому закидають використання СПРР для перетворення українців Мармарощини на росіян, а також виступи за відокремлення Закарпаття від України.

Прикметними є зв’язки Лаурука з мером Бая-Маре Кетеліном Черечешем та їхня спільна діяльність з «наближення Румунії до Росії» – залученням російських інвестицій до регіону (російському капіталові практично належить місцева гірнича промисловість) та просуванням російської культури за допомогою відповідних заходів, які викликають у місцевого населення подив і цілком справедливі запитання на кшталт: «Хто до нас ближчий – Росія чи Україна?».

У червні 2018 р. було анонсовано відкриття у Бая-Маре дитячого садка з вивченням російської мови – хоча в місті та околицях, за результатами останнього перепису населення, лише 9 осіб назвалися липованами (російські старообрядці, що у Румунії вважаються окремою етногрупою). Вочевидь, зацікавлені особи намагаються ініціювати принцип: якщо у регіоні немає «русскоязычного населения», яке треба «защищать» від місцевих «фашистов», – отже, його треба так чи інакше створити. Подібна тактика не є новою: ще перед Першою світовою війною Російська імперія всіма можливими силами та засобами підтримувала на Галичині, контрольованій Австро-Угорською імперією, «москвофільський» рух, «заселяючи» цю територію «русским народом», якого там не було зроду-віку. Лише наклавши свої пазурі на ці землі у 1914 р., двоголовий орел упродовж кількох років асимілював місцеве населення заходами, що межували з геноцидом.

Влітку 2019 р. активісти Мармарощини відзначили спроби пропаганди «русского міра» серед місцевої української спільноти та поділу її на нові етнічні групи за сприяння російської дипломатичної місії у Румунії: таку активність, що посилилася останнім часом, пов’язують із запланованим на 2021 р. переписом населення. Нерідко на півночі Румунії українці називаються гуцулами – тобто зараховують себе до одного з українських субетносів, який дехто був би не проти притягнути до «русинства». На Мармарощині, де мешкає більш ніж половина всіх українців Румунії, за статистикою національність від 3 до 10% мешканців різних населених пунктів вказується як «невизначена» – відтак дехто хоче використати ці показники на свою користь, допомігши громадянам «визначитись» у потрібному напрямку.

Причини можуть бути й суто меркантильні: Румунія фінансує діяльність об’єднань будь-якої національної меншини, надаючи їхнім представникам місця у парламенті – тож не виключено, що хтось має плани на представництво в органах влади від «підкарпатських русинів», про яких на Мармарощині донедавна ніхто не чув. «Лунають мрії про об’єднання частин Румунії, України та Угорщини у «Рутенію», але такого не буде», – запевняють місцеві активісти. При цьому в Румунії влада та суспільство байдуже спостерігає за півторамільйонною угорською громадою, яка періодично висуває вимоги щодо створення автономії: на цьому тлі загроза «русинства» на півночі країни виглядає менш серйозною, однак її також не варто списувати з рахунків.

Власну позицію Міхай Лаурук, який від початку російсько-української війни «пише про Україну багато підлості» й на своїй сторінці у Facebook поширює контент проросійського характеру, неодноразово озвучував в інтерв’ю російським медіа-платформам: для нього російський народ є «чотириєдиним», тобто складається з власне росіян, українців, білорусів і русинів. У принципі, в цій концепції нічого нового – її намагалися культивувати ще за сталінських часів. Також Лаурук жалкує за СРСР і вважає РФ «благословенною наддержавою», якою керує «великий патріот» Путін, і «живим прикладом патріотизму, процвітання та відродження». «Ми всі мусимо усвідомити, казати, кричати: ми – частина «русского міра»! Всім нам, його часточкам в інших країнах, категорично необхідно поміркувати про ідеологію та на її базі вибудувати нове виховання й освіту майбутніх будівничих нового щасливого «русского міра» справедливості. Саме Росія в обстоюванні своєї свободи та християнських цінностей є для русинів прикладом, який варто наслідувати», – стверджує Лаурук.

Подібні «народні дипломати Росії» є яскравим свідченням того, що РФ з метою дестабілізації ситуації у регіоні намагається розіграти «русинську карту» не лише на українському Закарпатті, а й у близьких до нього територіях Румунії, значну частину населення яких становлять етнічні українці. Навряд чи варто очікувати на «кримський сценарій» у Карпатах – однак невідомо, наскільки далеко держава-агресор може зайти у можливому створенні буремного анклаву на кшталт Придністров’я чи «Л/ДНР» у країні-члені ЄС і НАТО під українським кордоном.

Раду ІЛІЄСКУ, м. Чернівці

 

______________________________________________________

Використанні джерела:

https://crimea.ria.ru/world/20180806/1114977195.html

https://rusmatica.org/…/dnr-i-lnr-rusinskoe-gosudarstvo…

https://uzepervi.livejournal.com/435507.html

https://rusmatica.org/…/manifest-rusinskogo…

https://rusmatica.org/governance/1-gecko-petr-ivanovich.html

https://rusmatica.org/materials/vosstanovlennaje-ussr.html

https://rusmatica.org/materials/federalizacija-ukrainy.html

https://rusmatica.org/materials/sovmestnoe-zajavlenie.html

https://karpatnews.in.ua/…/7341-petro-hetsko-rusyny…

https://www.youtube.com/watch?v=REPCO3eokAo

https://www.unn.com.ua/…/1262377-ukrayinskiy-vibir…

https://rusmatica.org/governance/2-lauruk-mihail.html

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: