“Казакі” складають присягу в феодосійському храмі в ім’я Архистратига Михаїла та всіх Небесних Сил безплотних. Фото надано автором.

«Христолюбиве воїнство»

Почати

Восени 2017 р. на сайті «Петр и Мазепа» було опубліковано серію розвідок релігійної публіцистки Тетяни Деркач «Казакі»-розбійники: ПВК (приватні військові компанії – авт.) на службі в УПЦ МП (Українська православна церква Московського патріархату – авт.)?». 9-ту частину цієї праці, що мала заголовок «Кримнаші» єпархії», було оприлюднено 13 листопада 2017 р. і присвячено питанню сприяння окупації Криму російськими та місцевими «казаками» не без допомоги місцевих єпархій УПЦ МП.

Останніх у Криму налічується три – Сімферопольська і Кримська, Джанкойська і Роздольненська та Керченська і Феодосійська. Втім, у матеріалі вони розглядаються як єдине ціле, оскільки «єдності у деяких питаннях їм не позичати»: зокрема, «до анексії Криму місцеві церковні філії московського розливу не лише поставилися з великим натхненням, а й брали найактивнішу участь у її підготовці». Із зацікавленням пані Деркач зазначає, що після тих подій місцеві єпархії УПЦ МП формально залишилися в підпорядкуванні митрополита Київського, а не перейшли під пряме управління патріарха Московського: цим фактом церква «чомусь пишається як досягненням», при цьому звинувачуючи українську владу в «організації проти неї несправедливих гонінь». Український же народ не менш наполегливо звинувачує владу в бездіяльності щодо релігійної організації, що використала свою ієрархічну структуру для підтримки російського вторгнення в Україну.

Авторка висловлює переконання, що в кримських єпархіях УПЦ МП фактично вже не залишилося геть нічого українського: «Це підрозділи Російської православної церкви (РПЦ – авт.), яким допікає бренд «Українська православна церква», тож вони називають себе всюди на місцях просто «Московським патріархатом». Але згідно з п. 2 розділу І Статуту РПЦ «Московський Патріархат» – інша офіційна назва РПЦ, тож «УПЦ МП» та «Московський патріархат» – це юридично далеко не одне й те саме».

Далі пані Деркач переходить до теми становлення, формування та діяльності кримського «казачєства», приблизну кількість якого обрахувати «дозволила» лише трагічна анексія Криму у 2014 р. «Здавалося б, звідки вони там? Козацтво ж не було притаманне Кримові ані ідеологічно, ані етнічно, ані культурно. Козачих станиць у Криму не було. Вже тепер зрозуміло, що «казачєство» для Росії становить цілком конкретний інтерес – військовий. І те, що в Криму на 2014 рік накопичилася така кількість вишколених людей з військовою підготовкою, яких усі приймали за «нешкідливих ряджених», – не випадковість. А відсутність козацьких традицій у Криму – чудовий привід набрати в «казачкі» осіб з найрізноманітнішими плямами у біографії. Станиці теж не забаряться – кримський «уряд» планує надати під компактні поселення псевдокозаків 86 найдепресивніших населених пунктів півострова, навіть програму таку прийнято. Ну і, як каже відоме «казаче» прислів’я, «казак» без віри – не «казак»!» – зазначає авторка. При цьому вона додає, що можна навіть не запитувати, хто займався «духовним окормлєнієм» кримського «казачєства», прямо вказуючи на УПЦ МП.

За словами пані Деркач, в українському Криму «казаків» виявилося стільки, що їх довелося організовувати у спілки, найбільшими з яких були «Рада «атаманів» Криму», «Об’єднання «казаків» Криму» (обидва очолював Сергій Юрченко) та їхній головний конкурент – «Кримська «казача» спілка» (ККС), «верховним атаманом» якої з 2001 р. був екс-депутат ВР АРК Володимир Черкашин. Додатково згадується ГО «Феодосійський «казачий» полк» під керівництвом Юрія Мініха (брав участь у різноманітних провокаціях не лише під час «русской весны» 2014 р., а й задовго до анексії Криму – зокрема, влаштувавши бійку під час «захисту» поклінного хреста під Феодосією у 2011 р. або символічно спаливши труну Бандери) та «казача община» «Соболь» під керівництвом Віталія Храмова, який свого часу був депортований з Криму на 5 років, однак повернувся після російської окупації.

У матеріалі згадується, як у 2012 р. митрополит Лазар (Швець), правлячий архієрей Сімферопольської і Кримської єпархії УПЦ МП, спробував узяти «казачі» структури Криму під опіку церкви, запропонувавши організувати координаційну раду; наслідком стали бійки в храмах між «атаманами». Зрештою митрополит відкликав своє благословення на цю ініціативу. Вже після окупації Криму, у 2017 р., у Свято-Володимирському соборі Севастополя відбувся «казачий круг», під час якого благочинний Севастопольського округу УПЦ МП Сергій Халюта благословив створення міської координаційної ради кількох «казачих общин».

Роль проросійського «казачєства» спільно з УПЦ МП в організації «референдуму» в Криму відзначається як найбезпосередніша: за припущеннями авторки, осторонь від подій лютого-березня 2014 р. не залишився практично жоден храм УПЦ МП у Криму, майже поголівно підтримавши російське вторгнення. Так, у керченському храмі Андрія Первозваного переховували «ввічливих чоловічків» – російських військових і «казаків», які прибули до міста у ніч на 28 лютого 2014 р.: тієї ночі Керченську переправу несподівано закрили для пасажирського сполучення, натомість пороми переправили з Росії до Керчі автобуси з «казаками» та людьми у камуфляжі й цивільному одязі, що розгорнули намети у дворі храму. Його настоятель, протоієрей Микола Зіньков, підтвердив, що на території його храму з 27 лютого до 1 березня 2014 р. гостювали представники «Кубанського «казачого» війська»: фактично храм був однією з перевалочних баз для окупантів, які згодом розпорошувалися великими містами півострова.

Активну участь у «русской весне» брали й севастопольські священики УПЦ МП – від впливових осіб, на кшталт благочинного Халюти, до дрібних. Зокрема, намісник Свято-Климентівського Інкерманського монастиря УПЦ МП у Севастополі Орест Гоянюк захоплено розповідав, як бігав на барикади, називаючи анексію Криму «поверненням додому, до Росії». «Власне, не треба чекати на щось інше від тих, хто отримує храми, земельні ділянки під них і кошти на будівництво від Чорноморського флоту РФ: хто дівчину вечеряє, той її й танцює», – зазначає Тетяна Деркач.

Також вона згадує, що теплі взаємини з «казаками» склалися в братії Бахчисарайського Свято-Успенського чоловічого монастиря, в якому неодноразово проводилися «казачі круги», та й охорону монастир, «уславлений» сутичками з кримськими татарами, теж тримає «казачу». З членів «Станиці Феодосійської» було складено «Феодосійську Зведену роту 1-го Зведеного полку народного ополчення республіки Крим», яка блокувала батальйон морської піхоти ЗСУ в Феодосії: після анексії вони складали присягу в місцевому храмі Архістратига Михаїла і Всіх Небесних Сил Безплотних, настоятелем якого був о. Олександр Мєшков, який за благословенням митрополита Лазаря до анексії «окормляв» феодосійський «полк Таврійського «казачєства» імені Святого Георгія Побідоносця», ще одного фігуранта «русской весны» в Криму. За України «філію» в Криму мало російське Терське «казачєство», яке також добряче попрацювало на ниві допомоги «ввічливим чоловічкам» в анексії півострова.

Згадує Тетяна Деркач і феодосійського священика-десантника, настоятеля Свято-Катерининського храму о. Олексія Світанського. «Росіянин росіянина берегти мусить. Мені в Росії історію про одного патрульного міліціянта розповідали. Вбив він згарячу перехожого, а на суді покаявся – сказав, що особливо боляче йому, бо вбив росіянина: вже б краще замість нього з десяток інородців поклав», – розповідала ця «духовна людина» за кілька років до російської анексії Криму. Під час «кримської весни» він «давав російським десантникам цінні дані про військову частину української морської піхоти, що базувалася у Феодосії неподалік від його храму, – бував там неодноразово раніше і знав зсередини багато деталей, що цікавили «ввічливих людей», а після їхньої лютневої та березневої (2014 р.) висадки у Феодосії напередодні доленосного референдуму влаштовував своїм духовним дітям посеред ночі бойові тривоги, даючи їм по 15 хвилин на те, щоб дістатися з дому до обителі та зайняти кругову оборону церкви». За це була йому дяка: після окупації Криму було створено Феодосійську і Керченську єпархію УПЦ МП, керувати якою з Аргентини прибув митрополит Платон (Удовенко; зараз він активно святить окупантам військову техніку), що й викинув літнього панотця на вулицю. Навздогін о. Світанського побили його улюблені «казакі» зі «Станиці Феодосійської», а «найчесніші в світі суди» не допомогли йому повернути ані храм, ані посаду.

В матеріалі також подається життєпис очільника «кримської паланки Війська Запорозького Низового» Сергія Юрченка – екс-депутата Бахчисарайської міськради, «атамана» «об’єднання «казаків» Криму». У 2014 р. він був затриманий СБУ за підозрою у зазіханні на територіальну цілісність і недоторканність України, державній зраді та організації масових заворушень, проте за нього заступилися аж дві єпархії УПЦ МП – Сімферопольська і Кримська (зокрема, севастопольський благочинний Халюта) та Запорізька за сприяння омбудсмена (на той час – Ніна Карпачова), адвокатів та «православного олігарха» Вадима Новинського, внаслідок чого замість 15 років в’язниці Юрченко повернувся «до дружини і неповнолітніх дітей» автомобілем, забраним зі штрафмайданчика.

Свого часу Юрченко опікувався найбільшим у Криму табором з підготовки 10-18-річних хлопчаків до війни – «Крим Січ»: громадськість неодноразово намагалася звернути увагу СБУ та МВС на цей табір, але безуспішно, оскільки перед перевірками бойову зброю, що зберігалася там разом з муляжами, «акуратно пакували подалі». З 2013 р. табір називався «Таврида Січ» і отримав благословення архієпископа Запорізького і Мелітопольського Луки, який також був головою Синодального відділу УПЦ МП у справах душпастирювання над «казачєством». У 2012 р. неподалік селища Новоозерне поблизу бази ВМСУ Юрченко організував молодіжний православний освітній табір «Крим-АнтиНАТО-Донузлав-2012», який «за «казачою» традицією благословив отець Димитрій з Сімферопольської і Кримської єпархії» – вочевидь, керівник військового відділу єпархії, член «громадської ради МВС РФ по республіці Крим» протоієрей Димитрій Кротков, причетний до силового захоплення кримських храмів УПЦ Київського патріархату. «Всі ці ігрища, не відпрацьовані нашими спецслужбами та силовиками, як відомо, скінчилися вельми сумно», – резюмує пані Деркач.

«Сьогодні УПЦ МП у Криму, служачи вірою і правдою державі-агресору, бере активну участь у патріотичному засміченні мізків кримчан. Священство навіть приймає в «казаків» присягу: в храмах встановлюються російські прапори, які цілують присягаючі. Складно уявити, що переживуть усі ці люди, коли Крим повернеться під юрисдикцію України. А це станеться рано чи пізно. І що робити з усіма цими присягами на вірність Росії, які УПЦ МП приймає на Євангелії? У християнстві ж переступ клятви вважається одним з найтяжчих гріхів. І що нам тут і зараз робити з УПЦ МП, невід’ємна частина якої відіграла найсерйознішу роль у подіях 2014 р. на боці агресора, а сьогодні перебуває у нерозривному симбіозі з окупаційною владою та парамілітарними організаціями Криму? Дати відповіді на ці запитання може тільки життя. І, хочеться сподіватися, закон», – завершується розвідка.

P.S. Свою «христолюбивість» кримські «казакі» в особі «атамана» Вадима Іловченка продемонстрували під час «урочистого» мітингу «Росія – Донбас. Разом ми – сила!», що відбувся 16 березня 2018 р. у Сімферополі, подарувавши «голові Донецької народної республіки» Олександру Захарченку ікону святителя Луки Кримського і подякувавши йому за «мужність, стійкість, вірність і відданість «русскому міру». У відповідь той подякував кримським «казакам» і «братам-ополченцям», назвавши їх рідними та близькими людьми.

Матеріал підготував Віталій СОЛОНЧАК

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: