Армія УНР
///

Харитина Пекарчук: кримська українка в лавах Армії УНР

Почати

«Вона родилася і виростала на соняшному Криму та його міццю наснажена…»

Харитина Пекарчук (уроджена Тіна Ізбицька) народилася 14 жовтня 1894 року, на козацьке свято Покрови, в Сімферополі. Походила зі зрусифікованої польської родини. Дід по матері був польським повстанцем. Батьки, Антон і Марія, мали величезні сади довкола Сімферополя та чимало землі на материковій Україні. Батько помер рано. Матір наймала на тривалий термін молодь з Полтавщини, яка, шукаючи праці в поміщицьких маєтках, добиралася аж до самого кримського узбережжя, приносячи туди свій одяг, мову, пісні.

«Національна свідомість в сьогоднішньому розумінні тоді щойно прозябала, але емоційне почуття рідності та приналежності в кожного з них проявлялася динамічною спонтанністю. В нашій хаті їх завжди зустрічали як рідних і своїх»

Тіна, спостерігаючи за ними, підлітком відчула себе частиною українського народу.

«Наша няня, українська селянка, була нашою постійною опікункою та в великій мірі виховницею. Весь час склад служби був у нашому домі український, тож українська мова була нам однаково рідна».

Згодом дівчина захопилася українським театром, відвідуючи вистави, попри заборони з боку керівництва гімназії. Діставши від дядька по матері «Кобзар» Шевченка, Тіна не лише сама вивчала його вірші, а й читала їх подругам у школі на перервах, маючи через це проблеми зі вчителями.
«Діяла емоція й спонтанна реакція так, що ми виростали з почуттям, що українська земля наша рідна, а тим самим її побут і мова. Усвідомлення про кривди, яких зазнала Україна, викликало в нас почуття обуреної справедливості, огірчення і бунту».

Одразу після революції 1917 року Тіна та ще кілька осіб заснували в місті «Просвіту», згодом організувавши український хор та аматорський театральний гурток, влаштовуючи літературні вечори, маючи українську частину в газеті.

«Громадське життя українців було тоді в нашому місті пасивне, майже ніяке, помимо того, що українців було у Симферополі немало. В одних не було зацікавлення до яких-небудь форм громадської активності. Старша інтелігенція, якій ще пам’яталася доба переслідування та репресій, боялася виявити себе, щоб не втратити праці та не бути караними».

У 1917 році в Сімферополі стояли три запасні полки, з якими активно взаємодіяла міська українська громада, зокрема «Просвіта». 17 травня близько 15 тисяч вояків з різних частин пройшли з українськими прапорами головними вулицями міста.
«Цей день слід вважати й початком української військової формації у Кримі. Юрій Воротов-Хвілинський провадив похід, а Юрій Тютюнник приймав параду. Обох їх пізніше знищили большевики».

Начальник санітарного потяга загону «Запорозька Січ» Харитина Пекарчук

Коли батальйон вирушав на материк, Тіна приєдналася до нього як рядова.
«Цей запал уділився не тільки мені, а захопив всю українську гімназійну і студентську молодь Сімферополя, що вступала до війська».

1918 року Тіну викликали телеграмою додому через важку хворобу матері. В Сімферополі в той час стався більшовицький переворот, і вона мусила втікати.

«На початку січня 1918 року приїхав додому брат. Недовго тішилась ним матуся, бо старшини 17 січня вночі виступили протии большевиків у Севастополі. 18 січня вранці севастопольські портові робітники і горстка матросів зайняли наше місто. Братова частина попала в большевицьку засідку: врятувалась лиш мала горстка, і в тому числі й він. Для оборони нашого міста зостався тільки Кримський запасовий полк, що складався в більшості з татар…»

У Кременчуці вона потрапила до рук більшовиків: ті вимагали видати українців, яких вона знала в Сімферополі. Після визволення німецькими військами працювала в Єлисаветграді (зараз Дніпро) друкаркою в повітовій комендатурі. Присягу на вірність гетьману Скоропадському скласти не захотіла. В листопаді 1918 року пішла до полку імені Івана Богуна, який сформували галичани та наддніпрянці. Спочатку мала псевдо «Степан Книшенко», видаючи себе за хлопця, а потім звалася Тіною Книшенко. Після відступу українських військ очолила сформований нею санітарний потяг. Приймаючи під свою опіку поранених та хворих на тиф, зрештою занедужала й сама, але продовжувала працю. Після хвороби в одному з боїв була легко поранена в ліву ногу, в іншому – в живіт, за три тижні з незагоєною раною повернувшись до полку. За участь у Зимовому поході була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста, а потім – Хрестом Симона Петлюри.

У травні 1920 року Тіну тяжко контузило, після чого для неї «закінчилася служба Україні як вояка». В листопаді була інтернована, перебувала в таборах, займалася вишивкою. В кінці 1921 року втекла в Карпати до чоловіка, старшини Армії УНР Івана Пекарчука, з яким побралася ще 1919 року. Через його хворобу мусила тяжко заробляти на життя – пиляла дерева у горах, зимою пробиваючи дорогу в снігу. У червні 1922 року Харитина перейшла нелегально чеський кордон. 15 січня 1924 року була зарахована до Української господарської академії в Подєбрадах без стипендії. У 1925 році лікарі виявили в неї туберкульоз легенів. У 1929 році Харитина Пекарчук переїхала до Польщі з чоловіком, де той отримав посаду інженера.

Харитина Пекарчук

 

У 1939 році Друга світова війна принесла з собою нові поневіряння. В грудні 1941 року Харитина з чоловіком переїхала до Вінниці, за два роки разом із чоловіком була заарештована гестапо за зв’язки з партизанами, через брак доказів за кілька місяців їх обох звільнили. Далі – втеча на захід, блукання з табору в табір. В 1945 році опинилися в таборі Рейнгард у Новому Ульмі. Лікування, злидні, жодної можливості виїхати, хвороба чоловіка і його смерть у 1958 році.

На превеликий жаль, її щоденник, який писався в еміграції, зник разом з усіма фотографіями. В останні роки її життя журнал «Дороговказ» у Торонто надрукував її спогади під назвою «Моя служба Україні, як вояка».

Кримська українка польського походження Харитина Пекарчук відійшла у засвіти в 79-річному віці 11 березня 1973 року в будинку для людей похилого віку в Дорнштадті.

На особливу увагу в її життєписі заслуговує кредо: «Я героїнею не була, а робила все те, що мені підказував мій молодечий запал і любов до українського народу».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сергій Конашевич

Автор численних культурологічних публікацій, редактор ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: