Ханська Україна
/

Ханська Україна

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Лауреатом Премії імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики 2018 року став письменник-публіцист, член НСЖУ, головний редактор тижневика «Культура і життя» Євген Букет за статтю «Ханська Україна», надруковану в газеті «Кримська світлиця». Стаття є спробою автора розібратися у політичних процесах, що відбулися в Україні у XVII-XVIII століттях. В ній йдеться про захоплюючі події вітчизняної історії, публікуються маловідомі, цікаві факти.

Тривалий час історики незаслужено применшували роль південних теренів сучасної України у процесах її державотворення. Це й не дивно, адже «легітимізація» де-юре сепаратистського утворення – підмосковської лівобережної Гетьманщини, якою кілька століть займалася російська і радянська історична наука, не могла дозволити ґрунтовних досліджень ще одного державного центру Війська Запорозького. А насправді козацька держава під протекцією Кримського ханства й Османської імперії мала значно більше прав на спадщину Богдана Хмельницького, ніж будь-хто інший. Але спробуємо розібратися у політичних процесах, що відбувалися в Україні в XVII – XVIII століттях, поступово.

Ще 1650 року уряд Османської імперії запропонував Богданові Хмельницькому взяти протекторат над Військом Запорозьким. Козацька Україна мала стати васальною державою Османської імперії, як Молдова, Волощина, Трансільванія і Кримське ханство. На початку 1651 року Богдан Хмельницький, незважаючи на опозицію частини української шляхти і вищого духовенства, прийняв османський протекторат. Стратегія поліпідлеглості Війська Запорозького сусідам (навіть тим, які ворогували між собою) цілком вписувалася в тогочасну модель міжнародного визнання державних утворень. Зокрема, така модель, на переконання старшини Війська Запорозького, не давала можливості жодному із сусідів поглинути країну . Проте тоді угода з Османською імперією так і не набула чинності через те, що восьмирічний на час її укладення султан Мегмед IV Осман ще не міг сам впливати на політику, і протиукраїнська партія переважила.Ханська Україна

Слід зауважити, що Мегмеда привів до влади саме Б. Хмельницький, влаштувавши в Царгороді палацовий переворот (яничари-українці змовилися з матір’ю майбутнього султана і вбили батька). А матір’ю Мегмеда була українка з Полтавщини Надія Турхан Хатідже, яка мала певний політичний вплив на єдиного сина. За спогадами очевидців, Мегмед IV був «схожий обличчям на козака».

Підписання 20 січня 1667 року в с. Андрусовому під Смоленськом сепаратного перемир’я між Московським царством і Річчю Посполитою активізувало вищеозначену дипломатичну стратегію. Андрусівський мир закріпив насильницький поділ етнічної української території на дві частини – Правобережну і Лівобережну Україну. Порозуміння Московії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства на підставі угоди Богдана Хмельницького.

У липні 1667 року гетьман Петро Дорошенко ініціював переговори з урядом Османської імперії про створення військово-політичного союзу. У січні 1668 року на старшинській раді в Чигирині було ухвалено рішення: «З обох сторін Дніпра жителям бути в з’єднанні й жити би осібно і давати дань Турецькому Царю і Кримському Хану, так само, як і Волоський Князь платить, а щоб під рукою Великого Государя московського і Королівської Величності з цього часу не бувати».

Згодом уряд П. Дорошенка висунув такі умови підданства османському володареві та залежному від нього кримському ханові: по-перше, Україна не повинна сплачувати данину; по-друге, султан не має права усувати гетьмана, якого обирали на генеральній раді; по-третє, прислані в Україну турецькі й татарські війська повинні перебувати під командуванням гетьмана; по-четверте, зайняті українсько-турецькими підрозділами землі відходять до Гетьманщини, й султан не повинен будувати там фортець та утримувати війська; по-п’яте, кордони Української гетьманщини в результаті спільних дій мають досягати Перемишля, Мінська й Путивля; по-шосте, султан і хан не мають права укладати без згоди гетьмана союзи з Річчю Посполитою та Московською державою; по-сьоме, Константинопольського патріарха мають вільно обирати на архієрейському соборі й він перебуватиме на престолі до своєї смерті.

11 березня 1668 року на генеральній раді Війська Запорозького поблизу Корсуня офіційно проголосили про «підданство салтану» на зразок залежності від Порти Волоського й Молдавського князівств . Дорошенко отримав від турецького султана Мегмеда IV титул бея українського санджаку.

Також ще у жовтні 1667 року гетьман Петро Дорошенко підписав з Річчю Посполитою Підгаєцьку угоду, за якою західний кордон Війська Запорозького закріплювався по річці Горинь, а 1668-го відвоював у Москви Лівобережжя, і 8 червня того року його обрали «гетьманом обох сторін Дніпра».

Проте влада Петра Дорошенка «тріщала по швах» через геополітичні ігри Московії та Речі Посполитої. Так, за активної фінансової підтримки поляків і, вочевидь, москалів, кримський хан Аділь Ґерай без відома Мегмеда IV запустив у політикум свого ставленика Петра Суховія. Дехто з істориків саме від нього відраховує початок Ханської України, але це не так. Соціальна демагогія останнього (а він був блискучим промовцем) дала йому багато прихильників, зокрема, й на Січі. Будучи від початку агентом ворога і маючи завдання підірвати османсько-гетьманську угоду зсередини, 7 жовтня 1668 року «гетьман ханової величності» Петро Суховій видав «патріотичний» універсал до всього українського народу і розпочав за підтримки татар військові дії проти Дорошенка. Проте заклики «татарського» псевдо-гетьмана проігнорувала більша частина козацької старшини і його військова кампанія успіху не мала.

3 березня 1669 року наказний лівобережний гетьман Дем’ян Многогрішний визнав зверхність московського царя і, підписавши «Глухівські статті», що обмежували права Війська Запорозького, отримав владу над частиною Лівобережжя.Ханська Україна

А у липні 1669 року на Правобережній Україні з’явився ще один гетьман. Ним став уманський полковник Михайло Ханенко, якого проголосили очільником Війська Запорозького «від імені польського короля» після повної поразки Суховія.

Так проти гетьмана Війська Запорозького Петра Дорошенка діяли колабораціоністи під проводом Ханенка й Суховія, що змінив ханську булаву на посаду генерального писаря пропольського козацтва, і сепаратисти Многогрішного. Мета у них була одна: із закликами до об’єднання України якнайшвидше знищити козацьку державу.

Тож Дорошенко звернувся по допомогу до султана. Посол Алі Ктуджі вручив Війську Запорозькому послання від Мегмеда IV Османа, в якому зазначалося: «Посилаю до вас бунчук і знамено не на підданство, але лише на знак приязні і на пострах ворогам нашим… І прийняв вас усіх людей, щоб земля ваша у спокої була і щоб ніхто її не спустошував».

Незабаром султан скинув із престолу кримського хана Аділь Ґерая, який на той час уже відкрито підтримував Річ Посполиту. А у вересні 1670 року Петро Дорошенко як санджакбей турецького султана розпочав боротьбу з Михайлом Ханенком.

Визначальний вплив на подальший розвиток подій мав Бучацький мирний договір – угода між Річчю Посполитою й Османською імперією, укладена 18 жовтня 1672 року в місті Бучачі чи його околицях. За цим договором під пряму владу султана переходив Кам’янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і частково Брацлавського й Уманського полків козацької України. Ця адміністративна одиниця проіснувала під султанською владою до 1699 року. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, якого призначали у Стамбулі. Еялет поділявся на санджаки, яким підпорядковувалися менші округи – нахії. Спочатку було утворено Кам’янецький, Барський і Язловецький, а трохи згодом – Меджибізький санджаки.

За Бучацьким договором 1672 року, держава Війська Запорозького «у старих кордонах» (Брацлавське і Київське воєводства) знову перейшла під булаву Дорошенка. Але польський сейм так і не визнав Бучацького договору. Через це 1673 року розпочалася нова польсько-турецька війна за Україну, що завершилася підписанням 17 жовтня 1676 року Журавненського мирного договору, який послаблював умови Бучацького.

Окрім цього, на територію Війська Запорозького ще на початку 1674-го розпочався наступ московських військ. Під тиском їхньої облоги столичного Чигирина 9 вересня 1676 року гетьман Війська Запорозького Петро Дорошенко присягнув на вірність московському цареві перед стольником Г. Косачовим. Через десять днів Дорошенко разом із 2000 козаків прибув до табору лівобережного гетьмана Івана Самойловича і боярина Григорія Ромодановського, де віддав лівобережному гетьману дві булави та інші клейноди, які прислав колись йому султан. Саме тоді лівобережна «сепаратистська» Гетьманщина поглинула державу Богдана Хмельницького Військо Запорозьке, а ватажок промосковських козаків став носити титул Дорошенка – «гетьман обох сторін Дніпра». До того ж, щоб позбавити Правобережжя людського ресурсу, Іван Самойлович провів у 1678-1679 роках першу в українській історії примусову депортацію населення, що залишилася в історії з назвою «Великий згін». Було переселено козаків і посполитих усіх 11 правобережних полків. Про результати операції Самойлович доповідав у Москву, в Малоросійський приказ: «Все жители ржищевские, каневские, корсуньские, староборские, мошенские, драбовские, белозерские, таганьковские, черкасские на сю сторону согнаны й от неприятеля отстранены, а города й села, й местечки, й деревни их, где прежде жили в тоей стороне, все без остатку выжжены».
Проте уряд Мегмеда IV й надалі не відмовлявся від своїх зобов’язань. 1676 року, відразу ж після отримання звістки про капітуляцію П. Дорошенка, султан Мегмед ІV присвоїв Юрієві Хмельницькому титул «князя України і вождя Війська Запорозького». У 1677-1681 рр., підтримуючи Ю. Хмельницького, вів спільно з українськими військами війну проти Московії за Лівобережну Україну, яка, на жаль, успіху не мала і завершилась укладанням Бахчисарайського мирного договору 1681-го терміном на 20 років.

Ханська УкраїнаПісля підписання цієї угоди Мегмед IV призначив гетьманом Правобережної України молдавського володаря Георге ІІІ Дуку. Цим султан підтверджував свої тверді наміри утвердити вплив Османської імперії в Україні та вкотре засвідчував визнання державної автономії більшої частини Правобережжя. Дука звернувся до традиційних форм місцевого адміністрування, призначивши наказним гетьманом Івана Драгинича та відродивши на підосманській Україні козацькі полки. На козацькій раді поблизу Немирова обрано їхніх керівників. Полковником Корсунського полку став І. Губар-Бершадський (Губаренко), Черкаського – Вергун, Чигиринського – Уманець (за іншими даними, Гримбашевський), Білоцерківського – Стефан Куницький. Останній у липні 1683 року від імені ради правобережного козацтва попросився під владу польського короля, за що отримав від нього посаду гетьмана.

Про ці смутні часи, коли за спустошену війнами Правобережну Україну, де жили, образно кажучи, два українці, змагалися три володарі булави розділеного зовнішніми ворогами козацтва, народ склав прислів’я: «На два українці – три гетьмани».

Наприкінці 1683 року, на початку чергової 16-річної польсько-турецької війни, п’ятитисячне військо на чолі з пропольським гетьманом Куницьким здійснило похід через молдавські землі в буджацькі та білгородські степи. Пропольські козаки завдали поразки васалам Османської імперії, але на початку 1684 року їх самих було розбито у Молдові. Однак військова кампанія гетьмана Стефана Куницького, що відбулася взимку 1683-1684 рр., набула великого розголосу в багатьох країнах і ввійшла до світової історії. Цей похід був важливою ланкою політики християнських монархів Європи з оборони від експансіоністських намірів Османської імперії. Також під час цього походу було взято в полон молдавського володаря і гетьмана підосманської України Георге Дуку.

Улітку 1684 року султан Мегмед IV проголосив новим гетьманом України (відповідно до Журавненського і Бахчисарайського договорів) козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). Саме від початку гетьманування цього володаря булави можна говорити про заснування територіального утворення Ханська Україна. Можемо стверджувати це з огляду на такі чинники: по-перше, гетьмана було призначено за наполегливою пропозицією кримського хана, а по-друге, він почав здійснювати свою діяльність з території лівобережного Придністров’я (його резиденцією став Ягорлик), підконтрольного ханству.

У листопаді 1684 року Сулименко разом із шеститисячним татарським військом сина хана Селім-Гірея І та яничарським підрозділом близько трьох тижнів намагався відбити Немирівську фортецю у пропольського гетьмана Андрія Могили, однак так і не зміг цього зробити. Зрештою після ще кількох невдалих походів на Немирів і Брацлав козаків Сулименка розбив А. Могила під Ягорликом, а самого ханського гетьмана схопили і відправили у подарунок польському королеві до Яворова, де, очевидно, і стратили.

Після цього османське керівництво вирішило замість невдалого Сулимки «за гетьмана Самченка козака осадити». А ханський син наказав новому гетьманові Якиму Самченку за 12 днів дійти до Немирова і дав на допомогу 20 тисяч своїх людей, щоб ті разом з козаками завоювали правобережну столицю. Але ця військова акція також закінчилася невдало. Під час чергового нападу на Немирів наприкінці 1685 року Самченко загинув.Ханська Україна
Відразу ж після смерті Я. Самченка турецький султан за пропозицією кримського хана призначив гетьманом турецької частини Правобережжя Степана Лозинського, що обрав для себе коротке і зрозуміле козацьке прізвисько Стецик. З дозволу хана і молдавського господаря він, наслідуючи Т. Сулимку, оселився в Ягорлику. Саме звідти новий гетьман здійснював постійні напади на українські землі, щоб відвоювати їх у ставлеників Польщі. Проти «Стецика Ягорлицького» були спрямовані майже всі військові походи фастівського полковника Семена Палія наприкінці XVII століття.

Степан Лозинський помер від ран у листопаді 1695 року. Його наступником був Іван Багатий. У 1698 році під час походу лівобережних полків до Причорномор’я серед козаків з’явився лист «гетьмана ханською милістю» Івана Багатого. У ньому він закликав лівобережців відмовитися від московської протекції й запитував їх, чому вони так вірно служать «тим іудам-москалям», адже ті «за допомогою вашої роботи і вашої мужності» зміцнюють свою державу.

26 травня 1692 року колишній писар Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Петро Іваненко, чи Сулима (глузливе прізвисько «Петрик» закріпилося завдяки московським джерелам) від імені «Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і народу малоросійського» скріпив з ханом договір про «вічний мир і братерство, і спільну оборону від Москви і Польщі». Кримський хан визнав Петра Сулиму гетьманом України і надав йому військову допомогу у протистоянні з московськими військами. Улітку того самого року 20-тисячна орда з «петриковими» козаками рушила на Полтавщину.
«Бачить Бог, що не для своєї слави, а для цілості і оборони українського нашого краю, для помноження і охорони вольностей Запорозького низового й городового Війська і для вільної військової здобичі на Дніпрі я розпочав цю справу», – так у листах звертався Петро Сулима до жителів Лівобережної України.

Проте антимосковське повстання не мало успіху. Наступні походи, що відбувалися кілька років поспіль, також не були переможними. Сучасні дослідники схиляються до думки, що акції Петра Іваненка були частиною таємного задуму гетьмана Івана Мазепи щодо відокремлення Гетьманщини від Московії, про який провідній частині українського генералітету було відомо ще з початку 1691 року. Листи Петрика до запорожців, датовані першою половиною 1690-х років, майже ідентичні пізнішим висловам Мазепи, а текст його договору із кримським ханом 1692 року і договори П. Орлика з Туреччиною 1711-1712 рр. теж мають багато спільного: південний союзник зобов’язується не втручатися у внутрішнє життя, вольності козаків, не брати з купців додаткового податку, мита, спільно виступати під час воєнних дій тощо.

1696 року Петро Іваненко опинився на території Ханської України. У листопаді 1698-го два полонені волохи свідчили в малоросійському приказі, що в Дубосарах улітку обрано гетьманом «проклятого Петрика», при якому не більш як 200 військових людей. А попереднього гетьмана Івана Багатого відсторонено від гетьманства через прихильність до християн .
Згідно з Карловицьким мирним договором між Османською імперією і Річчю Посполитою, підписаним 16 січня 1699 року, вся територія Правобережної України поверталася під владу короля, а посада «українського гетьмана, що перебував на службі Порті Оттоманській, який зараз у Волоській землі резидує», мала бути скасована. У червні того самого року Варшавський сейм ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воєводствах. Розпустити козацьке військо мали протягом двох тижнів. Це рішення мотивували тим, що після припинення війни з Туреччиною відпала потреба утримувати козацькі полки на Правобережжі. Карловицький мир збурив козацтво на всьому правобережжі: і в Польській, і в Ханській Україні.Ханська Україна

У березні 1702 року козацька рада у Фастові оголосила про відновлення вільної козацької держави Війська Запорозького. Самійло Іванович Самусь публічно відмовився від титулування «гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості» та був обраний «гетьманом Українським». Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». Очевидно, що саме на цій раді наддністрянські козаки Ханської України в особі колишнього ханського гетьмана (адже на цей час посаду вже мали скасувати) Петра Іваненка (Сулими) і старшини підтримали повстанців і передали свої клейноди Самійлові Самусю.

15 червня 1704 року під Паволоччю гетьман С. Самусь зрікся булави на користь «Вельможного Й[ого] М[илості] Пана Гетьмана Мазепи», і його призначили богуславським полковником. Цікаво, що полковником брацлавським Іван Мазепа призначив Григорія Іванового Іваненка, колишнього полковника дубосарського, сина колишнього гетьмана Ханської України Івана Багатого Іоненка . Ханська Україна перебувала у складі об’єднаної України під булавою «гетьмана обох сторін Дніпра» Івана Мазепи в 1704-1708 рр.

Гетьман Мазепа в ці роки зміцнив укріплення Білої Церкви, перевіз сюди частину гетьманських клейнодів і своїх скарбів. З огляду на те, що рід Мазеп походить із Білоцерківщини, можна припустити, що за прикладом Хмельницького він планував зробити тут, у власному родовому гнізді, постійну резиденцію гетьмана й українського уряду. Проте події 1708-1709 років обірвали ці мрії Мазепи…

Коли польський союзник короля Швеції Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I. Під час військової наради у Жовкві гетьман Мазепа попросив у царя надати йому для оборони кордонів України 10 тисяч московських солдатів. На це сюзерен відповів васалові, що «не тільки 10 тисяч, а й десять чоловік не можу дати; як можете самі бороніться». Так у гетьмана з’явився формальний привід для реалізації таємних намірів про відокремлення Гетьманщини. Цар порушив зобов’язання обороняти Україну від «ненависних поляків», що було основою всіх українсько-московських угод із 1654 року.

28 жовтня 1708-го, коли Карл XII, який ішов на Москву і через проблеми з продовольством завернув в Україну, Мазепа підписав із ним союзницьку угоду. Зміст угоди 1708 року в переказі Пилипа Орлика такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов’язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли буде потреба та коли цього домагатимуться гетьман та його стани (Etats). Усе завойоване на території Русі, але колись належне руському (українському) народові, слід повернути до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті генеральна рада («стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не мав права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства українського.

Ханська УкраїнаДізнавшись про перехід Мазепи на шведський бік, московський цар Петро І дав наказ князю Олександрові Меншикову знищити гетьманську столицю. Меншиков увірвався з військами у резиденцію гетьмана Мазепи Батурин і зрівняв її з землею. За різними даними, в результаті Батуринської трагедії 2 листопада 1708 року загинуло від 11 до 15 тисяч осіб незалежно від віку і статі.

Трагічна доля Батурина була великим ударом для української справи. Шведський учасник походу 1708-1709 рр. полковник граф Ілленштієрна писав: «Мордування, яке тут (у Батурині) було вчинене, навело такий жах на цілу країну, що не тільки більша частина України, а в тому числі й ті, що з прихильності до шведів зважилися були на повстання, залишилися по своїх домах, а й переважна кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога, а це викликало у нас великі недостачі і перешкоди в усіх наших пізніших акціях». Вірними Мазепі залишилися значна частина правобережного козацтва (зрадив його лише Білоцерківський полк), Полтавський полк на Лівобережжі (полковник – генеральний бунчужний Федір Мирович) і Запорозька Січ на чолі з Костем Гордієнком.
Усі засоби терору, психічного і фізичного – пропаганду, обіцянки й погрози, обрання нового «сепаратистського» гетьмана, цивільні церемонії й церковні обряди-анафеми, зневагу і знущання, кари в різноманітних формах й найжорстокіші для уяви тортури і страти, меч і вогонь – усе кинула Москва в 1708 році проти гетьмана Мазепи та його однодумців, а заразом і проти всіх прагнень українського народу до волі й незалежності. І це залишилося залізною традицією московського імперіалізму аж до нинішнього ХХІ століття.

У травні 1709 року московські війська здійснили чергову каральну експедицію: знищили багато українських поселень на Лівобережжі й зруйнували Запорозьку Січ. Нарешті 27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшла Московія, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Втікаючи після поразки від переслідування московської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Ханській Україні. У ніч з 21 на 22 вересня 1709 року біля міста Бендери у селі Варниця Іван Мазепа помер. Тут його і поховали. Згодом перепоховали в кафедральному соборі монастиря св. Георгія у Галаці.

За гетьманом до Ханської України пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Лівобережжя та понад 4 тисячі січовиків . Це була сила, яка очолила подальшу боротьбу за державну незалежність Війська Запорозького.

На козацькій раді під Бендерами «на приличнім тому акту елекціальному місці» 5 квітня 1710 року генерального писаря Війська Запорозького Пилипа Орлика обрано гетьманом України. Обрання відбулося в присутності генеральної старшини, правобережного козацтва, січовиків, а також султана Османської імперії і короля Швеції. На тій раді було затверджено «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного гетьмана урочистою присягою підтверджені». Це була одна з перших європейських конституцій нового часу.Ханська Україна

1 грудня 1710 року в похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участі гетьмана П. Орлика, кримського хана Девлет-Гірея і Ю. Потоцького – представника С. Лещинського, де було узгоджено майбутню військову операцію щодо оволодіння Україною. Одразу після цієї наради Орлик направив до України своїх представників, які розповсюджували серед населення гетьманські універсали із закликом визнавати його владу та перехід під шведський протекторат.

Головна військова акція у Правобережній Україні розпочалася 31 січня 1711 року, коли запорожці зі своїм кошовим Костем Гордієнком та обидва провідники, Орлик і Потоцький, вийшли з Бендер. Недалеко від Рашкова вони з’єдналися з поляками, які вийшли з Яс, і з буджацько-білгородською ордою під командою султана Мегмет-Герая (другого сина кримського хана). Поляків і запорожців було разом близько 8000; орди було 20 000-30 000.
Біля Рашкова армія перейшла на територію Правобережної України і швидко почала просуватися вперед. У середині лютого вона розташувалася на широкому просторі між Немировом, Брацлавом і Вінницею. На жаль, уже навесні ця військова кампанія завершилася поразкою Орлика.
Тим не менше, Пилип Орлик та запорожці на боці Туреччини відіграли важливу роль у поразці Московського царства в Прутській кампанії влітку 1711 року. Знову з’явилася надія на відродження Війська Запорозького на обох берегах Дніпра, але події кількох наступних років звели сподівання Орлика нанівець.

У 20-х числах грудня 1711-го – лютому 1712 року московське військо та лівобережне козацтво примусово депортували з Правобережної України понад 100 тисяч осіб. Процес не обмежувався виселенням – військові загони руйнували і спалювали господарства (насамперед житла), щоб вигнанці не могли повертатися, і вдавалися до реквізиції худоби та зерна. Це була помста українцям за підтримку нещодавнього походу гетьмана Орлика і водночас акція, спрямована на позбавлення Орлика людського ресурсу для майбутньої боротьби. Згін збігся з відходом московських військ з Правобережжя за умовами Прутського миру.

На початку 1712 року полковник Уманського полку Війська Запорозького Іван Попович знову зайняв Умань і береги Південного Бугу, до Корсуня повернувся Данило Ситинський. Загалом близько 4000 козаків-орликівців почали відбудовувати спустошені і знелюднені москалями землі Правобережної України. Було сформовано козацькі полки у Чигирині, Ягорлику, Вінниці, Немирові й Рашкові. Тоді ж єрусалимського патріарха Хрисанфа планували призначити на «козацьку патріархію». К. Гордієнко розповсюджував універсали про те, що він як отаман Війська Запорозького захищатиме населення.

Але влада Війська Запорозького протрималася на Правобережжі недовго. Вже у грудні 1713 року 20 коронних польських корогов та кілька піших батальйонів каменецького каштеляна Калиновського виступили з Умані проти піших та погано споряджених сил запорожців. У сутичках під Погребищем, Немировом і Фастовом було вбито та страчено близько 1660 козаків. Окремі частини сердюків та кінних козаків у лютому 1714 року відступили на Лівобережжя, де склали свої жовті й кумачеві знамена із вшитими хрестами на милість гетьмана Скоропадського. Решта запорожців, які не сподівались на помилування від царя, відійшли на південь, у засновану в татарських володіннях Олешківську Січ.

22 квітня (за н. с.) 1714 року Османська імперія і Річ Посполита підписали у Царгороді мир, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею, що означало остаточний крах планів Гетьмана Орлика створити козацьку державу. Зважаючи на турецько-польські домовленості, український Гетьман змушений був повністю вивести свої війська з Правобережжя. У жовтні 1714 року Карл ХІІ вирушив із Османської імперії у Швецію. Услід за ним – і Пилип Орлик із родиною та найближчим оточенням.

Після підписання Царгородського миру і виїзду гетьмана Пилипа Орлика до Швеції в листопаді 1714 року великий візир наказав кримському ханові заборонити козакам під карою смерті вступати в суперечки з поляками за Правобережну Україну. Тому Ханська Україна, центр якої перемістився тепер до Олешківської Січі, обрала тактику партизанської війни за Правобережну Україну. Саме відтоді «гайдамацькі загони» на всіх просторах українських воєводств Речі Посполитої стали щоденним явищем. Але після від’їзду гетьмана відбувається занепад Ханської України як державного утворення. У 1725-1728 рр. у межиріччя Дністра і Південного Бугу була переселена Єдисанська орда. Відтоді усе частіше ці землі називають не Ханською Україною, а Єдисаном. Олешківська Січ перебувала під владою Османської імперії до 1734 року, після чого запорожці за умовами Лубенського договору перейшли до російської протекції, заснувавши Нову Січ. Після смерті гетьмана Орлика і поразки визвольних воєн 1734-1738 та 1750-1752 рр. посаду гетьмана Ханської України («гетьмана волоського», «гетьмана дубосарського») було об’єднано з посадою каймакана ногайських орд. Її з 1750-х років обіймав литовський татарин Якуб-ага Лек (Яків Рудзевич), резиденцією якого було місто Дубосари.

Козацькі підрозділи Ханської України, які не належали до Січі, ще за султана Ахмеда ІІІ (до 1730 року) було об’єднано в окремий полк, що складався з 40 куренів. Його землями було Придунав’я (Буджак і Добруджа). Керував ним полковник або отаман, який отримав почесті й атрибуції паші. Козаки мали корогву блакитно-червону: на червонім тлі півмісяць і над ним срібна зірка, а на блакитнім тлі золотий хрест Східної церкви. Знамено це освятив царгородський патріарх. Цей полк, найімовірніше, був у XVIII столітті інтелектуальним центром «гайдамацького» руху. Маючи у своїй історії перехід України під Туреччину за Дорошенка, підданство Мазепі, Орлику тощо цей підрозділ боровся за відновлення держави Війська Запорозького і згодом склав основу Задунайської Січі.

А Якуб-ага у той час активно працював на російську розвідку, що забезпечувало йому лояльність з боку російської прикордонної влади і постійне грошове винагородження у вигляді регулярної пенсії від Росії. Кримський хан, не підозрюючи ганебних намірів Якуб-аги, також всіляко надає йому заступництво та підтримку.

1770 року за посередництва Якуб-аги Єдисанська орда чисельністю вісім тисяч осіб, з усіма їхніми султанами, мурзами і старшинами, приймає російське підданство. Людність переселено в 1771 році на Кубань, а в 1790 році — у межиріччя Молочних Вод і Берди.

Якуб-ага зробив значний внесок у процес приєднання Кримського ханства до Російської імперії, за що отримав на початку 1784 року чин колезького радника з правами російського дворянства. Але скористатися цими «привілеями» він не зміг, бо помер у Акмечеті 22 жовтня того ж року.
Єдисан (Ханська Україна) за Кючук-Кайнарджийським договором 1774 року залишається у складі Османської імперії. Остаточно територія Ханської України була приєднана до Російської імперії за умовами Ясського мирного договору, укладеного 29 грудня 1791 (9 січня 1792 р. – за н.с.), після завершення Російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Але українське козацтво продовжувало своє організоване життя ще кілька десятиліть по тому на Задунайській Січі.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Євген Букет

Автор культурологічних матеріалів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: