/

Караїми в країні радянських вестернів

Почати

Біла скала й чорна річка… Однак фільми там знімали вже кольорові. 

Карасубазар належить до тих міст Криму, що незаслужено залишаються поза увагою туристів. Утім, тутешні краєвиди відомі всім, хто дивився радянське кіно.

Кінорежисерам одної шостої частини суходолу ці місця нагадували інший бік нашої кульки, недоступний, але такий привабливий для радянської людини з кіноапаратом, і, звичайно, без нього також. Тому на довгі роки околиці Карасубазару стали майданчиком для зйомок радянських вестернів. Краєвиди Криму тоді отримали зіркові ролі місцин Дикого Заходу часів сутичок ковбоїв із індіанцями. Саме тут були зняті, зокрема, “Вершник без голови” й “Людина з бульвара Капуцинів” – гарантований прилив ностальгії для тих, хто в 80-ті якщо вже не ходив пішки під стіл, то певно ще вчив теорему Піфагора.

Але Новий Світ звідси не за морями, а за горами; він по інший, південний бік Кримських гір.

Маєток Ґан Яфе купців Бабовичів
Маєток Ґан Яфе купців Бабовичів

Настала пора розставити крапки над і. Топонім “Карасубазар” перекладається як “ринок біля Чорної води”. Біюк-Карасу – невелика річка, на берегах якої колись було засноване це місто. Вона отримала свою назву зовсім не тому, що її вода була чорного кольору. В тюркських мовах “чорною водою” – кара су – називають річки, що починаються з джерел, які б’ють з-під землі, на відміну від ак су – “білої води”, тобто річок, чия течія стартує з гірських льодовиків. Карасубазар перехрестили у Білогірськ трагічного 1944 р., після депортації кримських татар та інших народів Криму. Змінивши склад населення, радянська влада змінила на протилежний і колір у назві міста. Білогірськом місто стало завдяки величезній білій скелі, що так нагадувала діячам кінематографу заокеанські Аппалачі або Каскадні гори.

Карасубазар – одне з міст Криму, де караїми жили ще за часів Кримського ханства. Чисельність караїмського населення тут поступово скорочувалася. В місті діяла кенаса.

Цікаві відомості наводить турецький мандрівник XVII ст. Евлія Челебі. Він пише, що караїмська громада міста нараховує триста людей, вони платять харадж. Це був податок, який стягувався з іновірців в мусульманських країнах. Хтось скаже, що то була дискримінація за релігійною ознакою, але ми заперечимо цю думку, й нагадаємо, що мусульмани теж платили податок, тільки він називався закят. Отже податків не уникав ніхто навіть у далекому XVII ст.

Натомість інший факт, що наводить Евлія Челебі, куди вагоміше свідчить про не надто толерантне ставлення до іновірців: юдеї Карасубазара носили на шапках-ковпаках, традиційних смушкових шапках народів Криму, шматочок жовтої парчі. Челебі зазначав, що всі тамтешні юдеї – караїми, тобто юдейські кизилбаши. Цей термін потребує пояснення. Певно турецький автор назвав караїмів червоноголовцями не за колір головних уборів. У Османській імперії кизилбашами називали персів, бо ті сповідували шиїтську версію ісламу, й цим відрізнялися від мусульманської більшості – сунітів. Вони й самі намагалися підкреслити контраст своїм зовнішнім виглядом, зокрема носили червону чалму. Для тогочасного читача характеристика караїмів як юдейських кизилбаши була зрозумілою й вичерпною. Одразу всі розуміли, що йдеться про конфесійну меншину на тлі юдейського мейнстріму.

Кримсько-єврейська синагога в Карасубазарі
Кримсько-єврейська синагога в Карасубазарі

У 70-х рр. ХІХ ст. професор з Ляйпціґу Франц Ремі також відвідав Крим, зокрема Карасубазар, і по слідах своєї подорожі написав книгу “Крим в етнографічному, ландшафтному та гігієнічному відношенні”. Він побачив там чотири синагоги, та шкода, не вказав їх конфесійну належність. У той час місто було центром кримчаків – кримських юдеїв-равіністів, малого корінного народу Криму зі складним етногенезом, тож більшість тих синагог, якщо не всі вони, могли бути кримчацькими каалами.

Документи Таврійського й Одеського караїмського духовного правління свідчать, що в 60-х рр. кенаси в Карасубазарі не було, й нечисленні місцеві караїми, аби потрапити до найближчої кенаси, мали вирушати аж до Феодосії. Але певно так тривало не дуже довго, оскільки і в середині ХІХ ст., і наприкінці 1860-х караїмський молитовний будинок там існував.

На початку ХХ ст., місцеві караїми звели нову кенасу. Губерніяльна влада дала дозвіл на її відкриття 2 липня 1901 р. Наступного року за клопотанням Таврійського й Одеського караїмського духовного правління молитовний будинок у зв’язку зі зведенням нової будівлі було перейменовано з молільні в синагогу. Молільня від синагоги відрізнялася, власне, лише місткістю й розмірами.

У 1868 – 1876 рр. карасубазарським газзаном був Самуїл Шемарьєвич Піґіт – відомий караїмський законовчитель, проповідник і письменник, автор праці “Іґґерет Нідхе Шемуель” – збірки проповідей, віршів та елегій, яка містить і цінні спогади про життя караїмів на Чуфут-Кале й у Криму часів останніх кримських ханів та перших років по анексії Криму Російською імперією. Характерно, що книга була написана двома мовами – лешон кодеш (біблійним івритом) і караїмською тюркською мовою. На початку ХХ ст. цей твір переклав російською газзан та викладач Ілля Нейман-Круглевич, і його було надруковано під назвою “Дні минулі” в журналі “Караїмське життя” в 1911 р. Іншим цікавим твором цього автора був “Давар давур” – “Гармонійна мова”, виданий у Варшаві 1904 р. Він містить у собі 27 східних казок, більш як 500 караїмських приказок і прислів’їв, перетлумачених Піґітом з розмовної караїмської тюркської мови на лешон кодеш, а також проповіді й навіть піснеспіви, які він в різний час виголошував у кенасі. Збереглися написані ним дві караїмські гуморески – “Фукаренин тюркюси” – “Пісня бідняка”, й “Зенгінин тюркюси” – “Пісня багатія”. Обидві були надруковані в журналі “Караїмське життя”, ч. 5-6, 1911 р., що видавався в Москві. Згодом гуморески були перекладені на ноти караїмською вчителькою Ксенією Борисівною Еґіз. Твори Піґіта отримали визнання й у єврейському літературному світі.

Пізніше Самуїл Піґіт обійняв катедру старшого газзана в Катеринославі. У караїмів того часу він мав пошану як мудрий наставник і вчений.

Іґґерет Нідхе Шемуель - книга Самуїла Піґіта
Іґґерет Нідхе Шемуель – книга Самуїла Піґіта

До нашого часу в околицях Карасубазару зберігся палац євпаторійських купців Бабовичів. Його не можна назвати караїмською пам’яткою архітектури, адже Бабовичі не будували того палацу. Він був зведений з нагоди подорожі до Криму Катерини ІІ, яка подарувала цей палац із маєтком графу Олександру Безбородько. Караїмські власники назвали його Ґан Яфе, тобто “красивий сад”. Це було величезне, площею 200 десятин, садове господарство, розташоване там, де річка Танасу впадає в річку Біюк-Карасу. Був ще один об’єкт, завдяки прибуткам від якого починаючи з 1841 р. довгий час утримувалися караїмські кенаси всього краю та фінансувалося доброчинне “Товариство піклування про бідних караїмів”. Йдеться про водяний млин із садом під назвою “Гакодеш дегірмен ве бахчасинин” – “Священний млин із садом”, або скорочено “Дегірмен бахчі”.

Спадкоємці Бабовичів володіли маєтком до 1918 р. За совєтов його було знищено, сад став радгоспом “Передгір’я”, а палац – районною лікарнею, а згодом туберкульозним диспансером. Нині він занедбаний і повільно руйнується.

Багато води спливло в Карасу відтоді, коли в Карасубазарі була караїмська громада. Нині місто Білогірськ зберігає лише поодинокі пам’ятки свого минулого, та й ті незабаром можуть розчинитися в каламутній річці часу.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Олександр Дзюба

Автор культурологічних матеріалів, голова Харківської караїмської громади, історик

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: