Городище Херсонеса Таврійського. Фото з повітря, Кріс Вільямс, 2001 рік
Почати

Захопленням Криму, в якому головну роль відіграв Чорноморський флот Російської Федерації, розквартирований у Севастополі, почалася нинішня війна. Цілком зрозуміло, що до цього Російська Федерація готувалась довго і ретельно. І першим рубежем цієї підготовки був власне Севастополь.

Певним дисонансом у всьому процесі виступала майже повна відсутність політичного проросійського контексту в публічній площині одного із найвідоміших у світі музеїв Севастополя – Херсонеса Таврійського. Це відбувалося на тлі президентства Януковича і фіналу процесу номінації городища Херсонеса Таврійського і його хори до списку пам’яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Намагання радикальної зміни керівництва заповідника не увінчались успіхом, хоч були відсторонені від посад усі керівники, які, починаючи з 1994 року, активно співпрацювали із Джозефом Картером, який привіз до України, що тільки-но проголосила Незалежність, проєкт дослідження Херсонеса із подальшим реформуванням заповідника, створенням археологічної школи на базі міжнародного дослідницького проєкту, упорядкування і реставрації цієї непересічної археологічної пам’ятки. Власне, з часу обрання Януковича президентом України міжнародний проєкт почали згортати, не було великих програм, більша частина тих програм, що лишилися, стосувалась реставрації Херсонеса і його номінації до списку всесвітньої спадщини.

Дивна ситуація, як для Севастополя, який, імовірно, вже давно готували до передачі РФ, чи не так? Для кращого розуміння цієї ситуації розглянемо низку питань. Перше – це значення цієї пам’ятки для світової культурної спадщини, тобто питання, яке, швидше за все, не могло бути подоланим жодною російською пропагандою у міжнародних ЗМІ.

Давильні майданчики виноробні в Херсонесі Таврійському. Фото Евеліни Кравченко, 2005 рік

Пам’ятка світової культурної спадщини

Отже, чим є визначний Херсонес Таврійський і чому він отримав статус пам’ятки всесвітньої культурної спадщини? Херсонес Таврійський є давньогрецьким і візантійським містом, яке виникло на березі Карантинної бухти на Гераклейському півострові у південно-західній частині Криму (зараз Севастопольська міськрада). Достеменно дату заснування Херсонеса Таврійського не встановлено. Протягом майже всього ХХ ст. загальноприйнятою вважалася дата заснування 422-421 рр. до н.е. греками-дорійцями з Гераклеї Понтійської разом із беотійцями за знаменням Дельфійського оракула як грецький поліс на північному узбережжі Чорного моря і за античної доби став важливим торговельним, ремісничим і політичним центром південно-західного узбережжя Таврики. Херсонес розміщений між Карантинною і Пісочною бухтами в межах сучасного міста Севастополя. Проте найдавніші археологічні знахідки в Херсонесі – фрагменти чорнофігурної кераміки – датуються рубежем третьої і четвертої чверті VI століття до н.е., що надало дослідникам аргументів для передатування заснування міста, про що досі точаться дискусії. За свідченням Страбона, поряд із Херсонесом Таврійським розташовувалося інше місто, яке Страбон називає Давній Херсонес і яке в науковій літературі отримало найменування «Страбонів», там відсутні давніші за знайдені на узбережжі Карантинної бухти культурні шари.

Херсонес Таврійський є одним із найяскравіших прикладів планування міста давньогрецького архітектора Гіпподама, в основу якого покладено систему поздовжніх і поперечних вулиць, які перетинаються під прямим кутом, утворюючи квартали – інсули.

У другій чверті – середині IV ст. до н.е. Гераклейський півострів було розмежовано на сільськогосподарські наділи – клери, які належали громадянам поліса, що сформували округу Херсонеса – хору. Клери розділяли поздовжні та поперечні дороги, що перетиналися на місцевості під прямими кутами.

Економічний і політичний розквіт Херсонеса Таврійського за античного часу припадав на IV-II ст. до н.е. Він був демократичною державою, територія якої до ІІІ ст. до н.е. поширилася і на Північно-Західну Таврику, доєднавши Керкінітиду, Калос-Лімен і інші грецькі міста і поселення на Західному узбережжі Таврики. Херсонес карбував власну монету. Основою його економіки було землеробство, тваринництво, морські промисли, виноробство, інші ремесла і торгівля.

Візантійський Херсон, або Корсунь, Повісті минулих літ – це потужний східний форпост Візантійської імперії, один із найраніших осередків християнства, а згодом після його захоплення київським князем Володимиром Святославовичем у 988 році ще й потужний торговий осередок і багате місто на шляху із Константинополя до Києва.

Місто проіснувало більше двох тисяч років до кінця XIV ст., врешті припинивши своє існування після низки нападів і пограбувань. Своє значення як торгового осередку воно втратило після падіння Константинополя і Києва. Проте поширення впливу на ці території Османської імперії не припинило існування християнського монастиря Богородиці Влахернської, з яким пов’язується один із заміських ранньохристиянських некрополів Херсона і храм на Дівочій горі. Монастир перестав згадуватися в джерелах орієнтовно з XVII ст., саме відтоді стала християнська традиція в південно-західному Криму, що, ймовірно, бере початок від однієї з найраніших християнських громад, що існувала в Херсонесі, переривається.

Дослідження руїн колишнього Херсонеса розпочато з 1827 р., а систематичні розкопи – з 1876 р. При розкопах виявлено залишки фортифікаційних споруд різних будівельних періодів, житлових кварталів, будинків із цистернами для збору дощової води, окремих водозбірних цистерн, терм, господарчих і ремісничих споруд, понад 50 християнських церков, античного театру тощо. За мурами міста розташовувались некрополі.

Україна визначає й обліковує стародавнє місто Херсонес Таврійський як пам’ятку археології, історії, архітектури згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 року № 928 «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України». Земельна ділянка, на якій розташована пам’ятка, має кадастровий № 8536400000:02:003:0002.

23 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Херсонес Таврійський і його хора (сільськогосподарська округа) були включені до списку світової спадщини ЮНЕСКО.

Управлінням пам’яткою згідно з номінаційним досьє опікувався Національний заповідник «Херсонес Таврійський» (НЗХТ), який розташовується за адресою: м. Севастополь, вул. Древня, 1 і на території якого розміщується городище давнього міста Херсонес Таврійський. Фортеці Чембало у Балаклаві та Каламіта в Інкермані є філіями НЗХТ. Ділянки хори Херсонеса, які є частиною охоронюваної території пам’ятки світової культурної спадщини, мають статус земель історико-культурного призначення і займають відповідні сформовані земельні ділянки з присвоєними їм державними кадастровими номерами.

Власне, саме добре збережена незабудована хора Херсонеса на Гераклейському півострові й унікальне планування як самого міста, так і клерів на хорі були основним аргументом для включення цієї пам’ятки до світової спадщини, а також неістотна зміна історичної топографії, коли загалом сучасний краєвид відповідає тому, що бачили в тому місці у давнину. Саме ця незмінність і є об’єктом охорони ЮНЕСКО.

Гарантом збереженості пам’ятки при цьому виступала держава Україна в особі Міністерства культури і НЗХТ. Постійні тертя за земельні ділянки, які мали отримати охоронний статус пам’ятки всесвітньої спадщини, провокували серйозні конфлікти між державою в особі заповідника, міськрадою, яка втрачала контроль за дозволами на забудову дуже дорогих приморських земель, і церквою, яка, починаючи з 1992 року, претендувала на приміщення заповідника згідно з законом про повернення релігійних споруд, тобто споруд Свято-Володимирського монастиря, в яких із радянського часу розміщувався Херсонеський музей.

Друге питання, яке ми порушуємо у нашій статті, – це шлях вирішення присутності пам’ятки світової спадщини в окупованому Севастополі у російській федеральній системі управління та внутрішній ідеологічній парадигмі путінської Росії.

 Фабула

Стародавнє місто Херсонес Таврійський у місті Севастополь, фортеці Чембало в місті Балаклава і Каламіта в місті Інкерман згідно з наказом т.в.о. міністра культури РФ Миколи  Малакова від 8 червня 2016 р. № 1279 «Про включення виявленого об’єкта культурної спадщини – пам’ятного місця «Старовинне місто Херсонес Таврійський і фортеці Чембало та Каламіта» (місто Севастополь) до єдиного державного реєстру об’єктів культурної спадщини (пам’яток історії та культури) народів РФ як об’єкта культурної спадщини федерального значення, а також про затвердження меж його території» визначаються як об’єкти культурної спадщини Російської Федерації.

 Окупація

Ймовірно, що Росія розраховувала на свій вплив у світі й, зокрема, в структурах ЮНЕСКО, беручи на баланс пам’ятку всесвітньої спадщини. Ще до цього у 2014 році у навколохерсонеських колах відмахувались від цього питання, зазначаючи, що штаб-квартира ЮНЕСКО надішле запит у Москву, Москва надішле комісію російського національного комітету ЮНЕСКО, комісія приїде, поп’є вина, покупається у морі й напише, що все добре. Власне, так і сталося. Наприкінці травня 2014-го в Севастополь приїхала комісія з Москви, проінспектувала пам’ятку і написала хороший звіт. Чому тоді на це порушення міжнародного права – приїзд делегації національного комітету іншої країни на пам’ятку всесвітньої спадщини української юрисдикції – не відреагував міжнародний комітет ЮНЕСКО і чому не було ноти нашого МЗС – питання відкрите. Відсутність реакції і з боку українського зовнішньополітичного відомства, і безпосередньо з Парижа, ймовірно, і було бажаним результатом, після чого РФ взяла на баланс пам’ятку і навіть спробувала її перереєструвати в ЮНЕСКО під власною юрисдикцією. Як виявилося, Україна була до цього не готова, що було видно і по відсутності будь-якої діяльності з боку Міністерства культури, і дещо сумбурній реакції МЗС.

Але далі, як кажуть, щось пішло не так.

 Що сталося 2016 року і що цьому передувало?

2014 рік для Херсонеського заповідника був відносно тихим. Як зазначали самі співробітники, які лишились в окупації, окупанти навесні 2014-го їм обіцяли не змінювати ані структуру заповідника, ані штат. Проте вже восени в заповіднику почали відбуватися події, які визначили його долю в подальші роки. Спершу цілком очікувано пішов з посади чинний генеральний директор Леонід Жунько, якому, вочевидь, не пробачили його відчайдушну спробу зупинити шабаш у Севастопольській міськраді, коли «ополченці» обирали «народного губернатора» Чалого. Спочатку виконувачкою обов’язків «директора» стала Лариса Седікова, яка до цього була заступником з наукової роботи заповідника. Згодом у НЗХТ відбулися вибори директора і колективом було обрано Андрія Кулагіна, який до цього очолював відділ підводних досліджень і на той час уже користувався протекцією відомого російського підводного археолога Віктора Лебединського, який згодом проводив дослідження як у Криму, так і після війни в Сирії. Андрій Кулагін був сином одного з депутатів міськради. Його, так само, як і його попередника Леоніда Жунька, пов’язували з чиновниками і бізнесовими колами міста Севастополя. Проте 29 липня 2015 року на посаду «генерального директора» заповідника «губернатором» Севастополя Меняйлом було призначено отця Сергія Халюту, настоятеля Володимирського собору, який розташовується на території заповідника. Натепер споруда собору є власністю фейкової організації, створеної РФ на місці Національного заповідника «Херсонес Таврійський», – «ФГБУК «Государственный историко-археологический музей-заповедник “Херсонес Таврический”»; користувачем собору за документацією окупаційної влади є місцева релігійна організація «Православный приход Херсонесского собора во имя равноапостольного князя Владимира г. Севастополя Симферопольской и Крымской епархии Русской православной церкви (Московского патриархата)». Сам собор було зруйновано потраплянням бомби в Другу світову війну і відновлено на початку 2000-х років коштом міської громади Києва під патронатом мера Києва Олександра Омельченка.

Проте невдовзі колектив заповідника виступив різко проти цього призначення, і після відкритого протесту священник із посади директора пішов. Згодом після критики цього призначення і від Міністерства культури РФ, і від оточення Путіна, а також повідомлення, що призначення не було погоджено з головою РПЦ Кирилом, із Москви повідомили, що ця подія підштовхнула якнайшвидше надати заповіднику федеральний статус, що і сталося 8 червня 2016 року. Власне, боротьба між кількома групами впливу (Інститут сходознавства, що працював через уряд Москви і, ймовірно, співпрацював із ФСБ, колаборанти із залишків впливових кланів Севастополя, які сподівались утриматися при окупаційній владі, і РПЦ) закінчилась перемогою РПЦ, коли на посаду «директора» було призначено Світлану Мельнікову, людину, близьку до РПЦ, яка до цього очолювала Володимиро-Суздальський заповідник у Росії, фактично передавши його у використання Російської православної церкви. Проте і вона довго не протрималась на посаді «директора». На початку 2019 року її на посаді «генерального директора» музею-заповідника «Херсонес Таврійський» змінила Олена Морозова, яка до цього очолювала музей водоканалу в Санкт-Петербурзі. Здавалось би, що спільного у водоканалу міста на Неві і давніх греків півночі Понту? Але, як виявилося, це питання не в галузі давньої історії чи археології – нова очільниця херсонеського музею стала рукою архімандрита Тихона Шевкунова, як подейкують, духівника Путіна. Саме через неї почав діяти в Херсонесі фонд «Моя історія», створений при «Патріаршем совєтє по культурє», і саме відтоді почали відбуватися системні порушення охорони і використання пам’ятки світової культурної спадщини – стародавнього міста Херсонес Таврійський і його хори.

Фінансовані фондом роботи на території пам’ятки і в її охоронних (буферних) зонах дуже ретельно відстежувалися нами в Україні, результати цього моніторингу ставали підставою для запровадження санкцій проти розпорядників коштів і керівників робіт, звіти про порушення систематично відправлялись до штаб-квартири ЮНЕСКО. Гігантські обсяги земляних робіт на пам’ятці зробили спроби завуалювати порушення у красивих фейкових звітах дуже прозорими. При проведених археологічних роботах на площі 25 тис. м кв. протягом кількох місяців із застосуванням екскаватора і грейдера було зроблено сотні фотографій безпосередньо на місці подій, величезну площу розкопок видно на космічних знімках. Але ще складніше російським археологам стало брехати про відсутність культурного шару на місці розкопок, коли вони спустилися до рівня материкової поверхні, де відкрили залишки монументальної архітектури поховальних і культових споруд та скельні приміщення мешканців передмістя Херсонеса. Всі ці об’єкти довелося в авральному режимі розкопати, отримавши в результаті більше 2 млн знахідок. Після закінчення досліджень і початку роздумів над питанням, а що ж, власне, вони розкопали (оскільки при розкопках у такому темпі часу на роздуми не було), російські археологи продовжили свою стару розповідь про велич російської науки і культури, яка, на їхню думку, має місію врятувати світ. Саме в цей час – 24 лютого 2022 року – почалася активна фаза війни. Фонд «Моя історія» тоді ж продовжував фінансувати проєкт «Новий Херсонес», Міністерство оборони РФ розпочало підготовчі роботи до будівництва цього нового «Херсонеса» на місці знищеної так званими розкопками пам’ятки передмістя справжнього Херсонеса. Але порушення методики археологічних польових досліджень, де обов’язковою складовою є вивчення архівних матеріалів і залучення природничих методів дослідження, зіграло злий жарт і з науковцями, і з забудовником. При розкопках було відкрито комплекс із басейном, імовірно, культового характеру античного часу. Після розчистки скелі, зняття всіх культурних нашарувань у цій частині пам’ятки у скельний резервуар почала прибувати вода. Нині водою, ймовірно, із природного джерела, що було замулено у давні часи і перестало використовуватися, залита вся площа величезного розкопу біля стін Херсонеса. Фактично він перетворився у прекрасне блакитне озеро, і що далі робити з цією лазурною гладдю ані фонд «Моя історія», ані Патріарший совєт, ані РПЦ, ані Міністерство оборони РФ у купі з їхнім великорозумним керманичем Путіним НЕ ЗНАЮТЬ.

Тож згадаємо стару радянську приказку – «ученье – свет, а неученье – тьма» і подякуємо давнім грекам-херсонеситам, які, на відміну від рашистів, не помилялись у місцях будівництва своїх храмів.

Звичайно, що всі ці злочини проти культурної спадщини не могли не вплинути на ставлення міжнародної пам’яткоохоронної спільноти до Росії. Це торкнулося й обмеження її впливу в ЮНЕСКО, хоч РФ досі фінансує чимало культурних і наукових товариств та організацій поза своїми кордонами і її вплив досі закриває нам можливості діяльності в цих сферах.

Ймовірно, що російська влада, зрозумівши такий стан речей, вирішила скоригувати свою діяльність на пам’ятках на окупованих територіях. Особливо помітною ця активність стала після пограбування музеїв, архіву, бібліотек новоокупованих територій Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей і переміщення найатрактивніших предметів і найцінніших фондів архівних та бібліотечних установ до Криму. Оскільки таке переміщення було звичайним пограбуванням, пояснити його зараз із точки зору ані міжнародного права, ані федерального законодавства неможливо. Тому окупанти, начебто перегорнувши цю сторінку, почали говорити про створення нових установ для управління та зберігання вкрадених об’єктів культурної спадщини України. Загалом усе вкрадене вони «притарабанили», бо іншими словами описати це неможливо, до музеїв і установ АР Крим. Але є один суттєвий факт, який привернув до себе увагу одразу після його побіжного озвучення в російських ЗМІ. Це стосується надання статусу філії Херсонеського музею Національному заповіднику «Кам’яна Могила» в Запорізькій області.

Гугл-карта території археологічної пам’ятки «Кам’яна могила» (за: Т.Бобровський (ред.). Історико-культурні заповідники. Номінаційні досьє об’єктів культурної спадищни, що запропоновані Україною для занесення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Київ, 2014)

Отже, що собою являє Кам’яна Могила і що спільного у цієї пам’ятки із Херсонесом?

Комплексна пам’ятка Кам’яна Могила розташована у Приазов’ї на правому березі річки Молочна у Мелітопольському районі Запорізької області біля селища міського типу Мирне. Кам’яна могила є пам’яткою природи й археології, являє собою природний пагорб, вкритий кам’яними брилами природного походження. Пісковик, з якого складено пагорб і нагромадження брил, є доволі легким в обробці каменем, починаючи з кам’яної доби, люди наносили на ці пісковикові брили пагорба різноманітні зображення – петрогліфи. Територія пам’ятки є охоронюваним природним і культурним ландшафтом, містить, окрім нерухомих об’єктів культурної спадщини – кам’яних брил із зображеннями, цілу низку ендеміків і реліктових рослин, характерних для ковильно-типчакового степу. Деякі види є доволі рідкісними і такими, що зникають, як і типовий ковильно-типчаковий ландшафт, що зберігся в південно-східних степах України лише острівцями посеред розораних сільськогосподарських угідь. Сама пам’ятка не має жорсткої прив’язки до конкретної поселенської чи поховальної археологічної пам’ятки регіону. Ймовірно, що з часу адаптації людиною цього регіону це місце мало сакральне значення, можливо, в окремі періоди використовувалось як святилище чи культове місце.

«Святилище» на вершині пагорбу Кам’яної Могили (за: Т.Бобровський (ред.). Історико-культурні заповідники. Номінаційні досьє об’єктів культурної спадищни, що запропоновані Україною для занесення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Київ, 2014, с. 265)

Земельна ділянка пам’ятки займає площу 15 га й охоплює територію, окрім самого пагорба, навколо нього і вздовж правого берега річки Молочної. Кадастровий номер ділянки – 2323055500:01:007:0001. Пам’ятка взята на облік Постановою Ради Міністрів УРСР від 21 липня 1965 р. № 711, статус пам’ятки національного значення надано Постановою КМУ від 27 грудня 2001 р. № 1761. Згодом для управління й експонування пам’ятки було створено Державний історико-археологічний заповідник «Кам’яна Могила» Постановою КМУ від 6 червня 2007 р., що змінив створений 7 липня 1954 року Постановою Ради Міністрів УРСР № 676-р Історико-археологічний музей-заповідник «Кам’яна Могила». 10 вересня 2008 р. заповіднику було надано статус національного (Указ Президента України № 815/2008).

Місцезнаходження № 34. Група «плит стоп» (за: Т.Бобровський (ред.). Історико-культурні заповідники. Номінаційні досьє об’єктів культурної спадищни, що запропоновані Україною для занесення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Київ, 2014, с. 269)

У 2012 році Україна номінувала археологічну пам’ятку «Кам’яна Могила» до внесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Основним чинником, що послужив для номінації, крім формальних вимог до збереженості пам’ятки й історичного ландшафту, в якому вона розташовується, є передовсім петрогліфи на кам’яних брилах. Справді, в Східній Європі немає жодної подібної пам’ятки, де було б відображено символи чи зображення в такій кількості й у такому великому часовому проміжку – від кам’яної доби до середньовіччя. Петрогліфи наносились на каміння різними племенами. Наукова атрибуція зображень, як це традиційно відбувається з подібною проблематикою, дуже дискусійна, але давність їх нанесення не викликає сумнівів. Ідеологічна складова петрогліфів і сакральний статус пам’ятки часто стимулюють активність дилетантів і різного роду шахраїв, які намагаються отримати фінансування на свої «сенсаційні» відкриття та знахідки, проведення ритуалів, які ніколи не існували, інші маніпуляції громадською думкою, засновані на начебто розумінні менталітету давніх спільнот. У часи розпаду СРСР, коли конспіративні теорії були дуже популярними, спокусі заробити грошей на начебто дослідженнях ідеології піддалося і чимало науковців. Так виникла псевдонаукова ідея, що на камінні Кам’яної Могили засвідчено давню писемність доби нео-енеоліту. Згодом ця ідея обросла подробицями, і начебто вже прочитану писемність співвіднесли з міфічними аріями. Ця ідея має кілька авторів і одну батьківщину – вона була створена в Москві, столиці Російської Федерації. Створена начебто науковцями – Кіфішиним, Фоменком і Шиловим, двоє перших вийшли із російської науки, а останній був співробітником Інституту археології НАН України (тоді – Інституту археології АН УРСР). Власне, виникнення такої ідеї наприкінці 80-х – на початку 90-х років, коли по телевізору всіх лікували від усіх хвороб Кашпировський і Чумак, цілі групи людей полювали на НЛО, а суспільство ходило штопати ауру до місцевих екстрасенсів, не викликало особливого подиву. Псевдонаукова течія про батьківщину аріїв начебто не була такою небезпечною, як, наприклад, Біле Братство, чи численні екзотичні релігійні групи, які ширились країною. Але згодом від псевдонауковців, які вигадали ідею писемності на Кам’яній Могилі та розвинули її до стану читання й інтерпретації, почали надходити доволі агресивні випади в бік власне науковців, які намагалися пояснити суспільству, що пропонована концепція не є науковою, оскільки не ґрунтується на фактах та їхньому аналізі, а являє собою дуже заплутану маніпулятивну схему задля створення уявлення про наукову концепцію.

То якої ж мети намагалися досягти псевдонауковці? За кількадесят років після виникнення феномена пострадянської псевдонауки можна чітко говорити про меркантильні цілі її фундаторів – їхні книжки розліталися за шаленими цінами. Крім того, вони досягли популярності в нефахових колах, до них почали дослухатися навіть деякі державні діячі, які не мали достатньої освіти, щоб критично оцінити цей феномен як явище пострадянської доби. За останні 10-15 років автори цих псевдотеорій істотно постарішали, з ними постарішала і їхня цільова аудиторія. Тому зараз мало хто із любителів подібних історичних маніпуляцій згадає про кіфішина чи шилова, їх змінили інші маніпулятори з іншими феноменальними ідеями. Також ідеї псевдоісториків активно просувають проросійські організації в Україні з метою дискредитувати українців, створити уявлення про недалекість та неосвіченість української нації, про примітивність і глупоту українських науковців.

Ми недарма згадали зараз про цей епізод у використанні Кам’яної Могили. Річ у тім, що, власне, ця маніпуляція об’єднує археологічну пам’ятку Кам’яна Могила з іншою археологічною пам’яткою – Херсонесом Таврійським. Там так само маніпуляція відбулась у сфері ідеології з виникненням псевдотеологічної ідеї колиски російського православія. Ймовірно, надалі ми станемо свідками формування «наднової» ідеї, яка за задумами авторів буде об’єднувати колиску російського православія Херсонес і батьківщину аріїв Кам’яну Могилу. Тільки цим можна пояснити раптовий інтерес очолюваного Путіним і Шойгу Російського географічного товариства й очолюваного Наришкіним Російського історичного товариства до Кам’яної Могили і рішення про приєднання її до Херсонеса Таврійського, яке було ухвалено за участі самого Путіна. Без сумніву, що у цієї ідеї є конкретний автор із кола науковців або псевдонауковців, ім’я якого невдовзі також з’явиться на шпальтах росзмі, якщо, звісно, питання не буде вирішено раніше Збройними Силами України.

Місцезнаходження № 37. Петрогліфи з гроту «Супряги биків» (за: Т.Бобровський (ред.). Історико-культурні заповідники. Номінаційні досьє об’єктів культурної спадищни, що запропоновані Україною для занесення до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Київ, 2014, с. 271)

Інша обставина, яка об’єднує ці дві пам’ятки, – це слово ЮНЕСКО. Херсонес вже має цей міжнародний статус, а Кам’яна Могила лише номінується. Враховуючи останні події, які довели злочинність діяльності й намірів РФ стосовно культурної спадщини України на окупованих територіях, у міжнародній спільноті похитнувся один із основних російських міфів – про велику російську культуру. Ймовірно, РФ намагатиметься відновити свій статус у цій царині, використовуючи саме ЮНЕСКО, де в неї лишився доволі потужний вплив. Для цього і будуть потрібні ці дві пам’ятки, об’єднані в одну адміністративну структуру.

Принаймні нічого хорошого чекати від цих дій РФ не доводиться. Натепер знищеним є давнє передмістя Херсонеса. Причиною цього є незнання і небажання знати попередні дослідження на цьому місці, які чітко вказували на саме такий характер археологічних нашарувань. Кам’яну Могилу чекає щось подібне. Принаймні вже зараз у росзмі поширюють вислів одного з майбутніх упорядників про те, що місцевість навколо Кам’яної Могили позаростала травою. Що будуть робити окупанти зі споконвічною рослинністю приазовського степу – лишається тільки здогадуватись. Ясно одне – скоро в тих краях з’явиться ще одне «Поле Чудес».

_____________________________________________________

Евеліна КРАВЧЕНКО, 

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, керівник Інкерманської експедиції ІА НАНУ, експертка групи “Гуманітарна політика” Міжнародної експертної мережі “Кримська платформа” на замовлення редакції газети “Кримська світлиця”

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Евеліна Кравченко

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, керівник Інкерманської експедиції ІА НАНУ

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: