Історія Євпаторійського маяка
Почати

Близько півстоліття води Каламітської затоки з молу на піщаному Карантинному мисі майже на рівні моря освітлює маяк, що має незвичайну історію – ще з часів античного міста Керкінітиди.

Близько VII-VI ст. до н. е. відбулися перші переселення давніх греків. Чимало вихідців з міста Мілет, яке нині перебуває на території Туреччини, в пошуках плідних земель вирушили підкорювати Кримський півострів. Перші сигнальні вогні, що виконували функцію маяків, з’явилися у Херсонесі (нині Севастополь), Пантикапеї (теперішня Керч) і Феодосії. За мірою розселення давніх греків на півострові сигнальні вогні почали мерехтіти й на західному узбережжі Криму, в городищах, які знаходилися на території теперішніх Сак і Євпаторії. Зокрема, в околицях сучасного Євпаторійського маяка, в районі селища Заозерне, було віднайдено декілька античних садиб: цілком можливо, що на цьому місті колись розташовувалися навігаційні вогні, що допомагали кораблям давньої Еллади діставатися своїх віддалених колоній. Підпорядкувавши собі Керкінітиду, греки-херсонесити на багато століть визначили для неї статус головного кримського порту сільськогосподарської торгівлі сіллю, хлібом, салом, шкірою тощо. За доби розквіту вітрильного флоту осінні ярмарки збирали на рейд розлогої євпаторійської заток до півтори сотні суден під прапорами багатьох країн Чорного та Середземного морів. Однак примхливий характер Керкінітиди давався взнаки мореплавцям: свіжі вітри часто зривали судна з якорів, а жорстокі шторми, що налітали зненацька, заввиграшки викидали на берег і скелі рифу кораблі, навантажені різноманітним добром.

У ХIХ ст. Євпаторія стрімко розросталася: розширювалася торгівля, розвивалося мореплавство. Та в Каламітській затоці траплялося доволі чимало кораблетрощ. Іще на початку століття всерйоз заговорили про необхідність маяка на євпаторійському мисі. За пропозицією головного командира Чорноморського флоту адмірала І. Траверсе у травні 1803 р. Адміралтійська колегія прийняла рішення про будівництво в Євпаторії кам’яного денного маяка. Однак плани довелося відкласти. Росія не була б Росією, якби постійно з кимось не воювала: Персія (1803-1813), Франція (1804-1807), Туреччина (1808-1812), Англія (1807-1812), знов Франція…

До середини XIX ст. район євпаторійської затоки та прилеглих до неї західних мисів вважався одним із найнебезпечніших на цілому кримському узбережжі. Щорічні катастрофи, які часом нищили до десятка суден вимагали вжиття невідкладних заходів. Та на заваді знову стала війна – цього разу Кримська. У листопаді 1854 р. нечуваний ураган, що накрив півострів, лише на Євпаторійському рейді погубив понад два десятки кораблів коаліційного флоту. Море поглинуло відправлені до десантного корпусу союзників запаси зимового одягу та медикаментів. У районі Кара-Тебе-Оба (теперішнє селище Прибережне, район Сак) викинуло на берег французький стогарматний лінійний корабель «Генріх IV». На скелях Євпаторійського рифу на друзки перемололо турецький 90-гарматний лінійний корабель «Пеїкі-Месерет». Історики дорівнювали втрати від стихії до поразки у великій морській битві.

Війна скінчилася, в березні 1856 р. в Парижі було підписано мирну угоду, що позбавляла Росію права утримувати в Чорному морі військовий флот. У 1859 р. купці Євпаторійського товариства пароплавства та торгівлі подали начальникові Гідрографічного департаменту чолобитну щодо спорудження світлового маяка на березі Каламітської затоки. Наступного року департамент затвердив проект майбутнього будівництва, і 1 серпня 1861 р. на Чорному морі почав діяти перший залізний маяк, який світив з висоти 15 метрів над рівнем моря на 8,5 миль удалину. Поруч із вежею для маячників було збудовано житловий будинок і господарські приміщення з коморами для харчів і палива. Маячне містечко обгородили міцною кам’яною загорожею: на той час на багато миль довкола не було людського житла, а в степах ночами вешталися зграї волоцюг.

Тим часом з’ясувалося, що вогонь Євпаторійського маяка має однакову світлову характеристику з Херсонеським, що дезорієнтувало капітанів суден. Недолік усунули наприкінці 1862 – на початку 1863 р., зробивши вогонь Євпаторійського маяка постійним із білими та червоними проблисками щохвилини.Історія Євпаторійського маяка

Поспіхом закуплене за кордоном обладнання виявилося геть непридатним для далеко не курортних євпаторійських умов. У спекотні літні дні метал розжарювався до неможливого, вітер набивав пісок у всі щілини, а той псував дороге обладнання. Восени та взимку пронизливі затяжні норди з дощем і мокрим снігом перетворювали підйом до ліхтарного відсіку крутими металічними трапами на тортури. На виготовлену в Англії типову ґратовану вежу на чотирьох стійках, схожу на велику залізну скриню, у 1867 р. нарікали у «Звіті Гідрографічного департаменту». Всередині французького катодіоптричного світлооптичного приладу з лампою Арганда горіли примітивні навіть для того часу лампи, паливом для яких була ріпакова олія: взимку вона гусла на морозі, змушуючи наглядачів по кілька разів і протягом ночі вилазити на вежу для заміни ламп, а влітку розріджувалася й текла, немов вода. Виникла потреба у терміновому встановленні не лише нагрівача для олії, а взагалі цільної металевої чи кам’яної вежі. Та відповідь на запити щодо побудови нового маяка була типовою для Росії – «Денег нет, но вы держитесь», тож старому маякові довелося працювати ще багато років. Щоправда, його для захисту від вітру обшили металом. У 1871 р. олійну лампу замінили, щоб використовувати в якості палива незамерзаючий петролеум. Та цих заходів було недостатньо.

У 1875 р. Гідрографічний департамент повідомив Морському міністерству, що Євпаторійський маяк не відповідає важливості порту, що зростає: мовляв, його вогонь слабкий і приносить мало користі, особливо в зимовий час, коли з моря здіймається насичена пара. Та російсько-турецька війна, що почалася незабаром, не сприяла питанню поліпшення маяка. У 1877 р. турецькі вояки, обстрілюючи Євпаторію, не зробили жодного пострілу в бік згаслого маяка, розташованого до їхньої ескадри ближче за решту міських об’єктів: за всіх часів навігаційні вогні вважалися святинями морів і були недоторканними.

Наприкінці 1870-х рр. на маяку поселився історик і фахівець природних наук Василь П’янков: тут він почав проводити регулярні метеоспостереження, навчаючи вахтових службовців особливостей вимірювання температури, тиску та вологості повітря, сили та напрямку вітру, кількості опадів та інтенсивності випаровування. Результати науковець ретельно обробляв, аналізував і видавав невеликими брошурами, згодом об’єднавши їх у книжку «Клімат Євпаторії. 1891-1902», що одразу ж стала бібліографічним раритетом.

Згодом протягом багатьох років Євпаторійський маяк кілька разів перебудовувався та вдосконалювався.

У 1887 р. в околицях маяка був посаджений ліс, який згодом розрісся і став захищати надійно маяк від піску, який сильні вітри несли повітрям.

На початку XX ст. Євпаторія стрімко збільшувала кількість грязелікувалень, пансіонатів і санаторіїв, набуваючи популярності кліматичного курорту. У 1908 р. вона увійшла до числа небагатьох міст Російської імперію, що освітлювалися електрикою (порт, набережна, центральні вулиці, Приморський санаторій). Лише маяк, як і колись, надалі сигналив мореплавцям ґнотовою петролеумною лампою.

Згодом місто, переживши лихоліття революції та війни, знов почало зростати та прикрашатися. Лише маячна вежа занепадала та руйнувалася: не рятували її косметичні ремонти з нагоди тих чи інших ювілеїв чи важливих політичних дат. Перед початком бойових дій ІІ світової війни поїджену корозією нижню частину залізної вежі, що вже стала небезпечною для експлуатації, облицювали цеглою. Навігаційне обладнання поповнили радіомаяком, а петролеумну лампу замінили на досконалішу газо-розжарювальну установку, збільшивши яскравість вогню.

О 3-й годині ночі 22 червня 1941 р. пости спостереження Євпаторійського маяка та мису Сарич повідомили оперативному черговому штабу Чорноморського флоту про чітко чутне гудіння моторів безлічі літаків, що йдуть на Севастополь. Спостережний пост під проводом наглядача маяка Тимофія Кукурудзи невпинно стежив за повітрям, узбережжям і мінним станом у дорученому морському секторі. З перших днів війни маяк часто зазнавав обстрілів, та щодо бій вщухав, маячники ремонтували його та надалі підтримували роботу в так званому маніпульованому режимі – вмикали за необхідності за наказом штабу, даючи орієнтир радянським кораблям та іншим важливим плавзасобам. Після команди залишити маяк у жовтні 1941 р. з нього зняли оптику та інше цінне обладнання, щоб евакуювати до Севастополя. 31 жовтня 1941 р. до Євпаторії увійшли німецькі війська, перетворивши чудові євпаторійські пляжі на мінні поля, обнесені колючим дротом.

Історія Євпаторійського маякаПісля вигнання німецьких окупантів і повернення радянських  у квітні 1944 р. напівзруйнована маячна вежа виглядала жалюгідно, а всі будівлі маячного містечка лежали в руїнах. Відновлювати господарство довелося новому поколінню маячників – Івану Сар’япу, Михайлу Агапову та Григорію Антонову. Першорядним завданням стало забезпечення навігаційної безпеки нічного судноплавства та протимінного тралення в районі Євпаторії. Тож до спорудження житла та господарських служб узялися лише після відновлення маячної вежі та запалювання вогню. Весь побут маячників на той час складався з кількох наметів, польової кухні та діжки з питною водою.

У 1955 р. поруч зі старою вежею, майже зруйнованою під час війни, спорудили нову восьмигранну, з цегли, майже 21 м заввишки та з дальністю видимості електричного вогню 13 миль. Потім було споруджено технічну будівлю з автономною дизельною електростанцією. Місто розросталося, дедалі більше нових санаторіїв і житлових будинків стало височіти довкола маяка на прибережній смузі, фактично заважаючи надійному гідрографічному забезпеченню мореплавства.

У 1970 р., до 100-річчя народження Володимира Леніна, поруч зі старою вежею військові будівельники спорудили нову, залізобетонну в металевій опалубці, а гідрографи спорядили її сучасним світлотехнічним обладнанням. Дальність дії головного ліхтаря збільшилася до 20 морських миль. З’явився резервний ліхтар із дальністю дії 15 миль. У 1976 р. було встановлений новий потужніший радіомаяк, який не лише подає світлові сигнали, а й допомагає суднам визначати свої координати в цілому північно-західному районі Чорного моря. Маяк із позивним • • — • — (ЕЯ) є не лише орієнтиром для суден, що прямують до євпаторійського порту, а й загороджувальним знаком мілководного камінного рифу, що пролягає від Євпаторійського мису до Карантинного. Ті ж євпаторійські маячні вежі, що відслужили свій вік, просто висадили в повітря.

Сучасна червоно-біла смугаста маячна вежа 52 м заввишки завдяки своєму розташуванню на рівнинній території виявилася найвищою не лише в Україні, а й на цілому узбережжі Чорного моря. Нині, в умовах російської окупації Криму, її називають «найвищою в Росії». Та хочеться сподіватися, що вже не за горами той час, коли маяк позбудеться цього «почесного» статусу і присвітить українським кораблям.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Сергій Конашевич

Автор численних культурологічних публікацій, редактор ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: