Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета
Олександр Бертьє-Делагард
/

Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

На початку вересня 2017 року в Криму відзначили 175-річчя від народження «патріарха кримознавства» – видатного дослідника Олександра Бертьє-Делагарда. Про вшанування його пам’яті на материковій Україні почути не довелося.

Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета
Олександр Бертьє-Делагард

За даними дослідників, Олександр Бертьє-Делагард з’явився на світ 26 жовтня 1842 р. у Севастополі в родині зрусифікованого військовика французького походження. Після закінчення кадетського корпусу і Військово-інженерної академії успішно працював військовим інженером у багатьох місцях Причорномор’я, будуючи мости, фортеці, портові споруди. Ним споруджені, зокрема, порти Одеси, Феодосії, Ялти, Ростова-на-Дону, алуштинський і ялтинський водогони, залізниця до Феодосії тощо. У 1877-1878 рр. брав участь у роботах з укріплення Севастополя, спроектував Приморський бульвар; під його ж керівництвом було споруджено суднобудівне адміралтейство, прокладено водопровід, зведено багато інших споруд.

У 1887 р. Бертьє-Делагард вийшов у відставку в чині генерал-майора і відтоді цілком віддався науковій праці в галузі стародавньої та середньовічної історії, археології та нумізматики Причорномор’я. Брав безпосередню участь в археологічних розкопках і обстеженнях, керуючи ними (дослідження некрополя у Феодосії, античного святилища поблизу Ялти тощо) або фінансуючи їх власним коштом. З 1899 р. – віце-президент Одеського товариства історії та старожитностей і його фактичний керівник. Брав активну участь у роботі Таврійської вченої архівної комісії (ТВАК) та інших наукових товариств. Створив багаті, а в деяких розділах і унікальні колекції кримських старожитностей, які поступово передавав до музеїв – найчастіше до Одеського археологічного. Також його витвором є бібліотека з питань стародавньої та середньовічної історії Півдня України та винятково повне зібрання географічних карт і видів Криму.

Помер дослідник 13 лютого 1920 р. в Ялті; похований у Севастополі.

* * *

Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета
«Вид в Ореанді», картина І. Айвазовського, 1858 р.

У 1913 р. за бажанням тогочасного власника Ореанди Олександр Бертьє-Делагард зайнявся відновленням даних про селище. Дослідження «Довідки про минуле Ореанди» було надруковане у науковому журналі ТВАК за 1919 р. За свідченнями вченого, найдавніша згадка про цю місцевість збереглася у генуезькому документі від 1380 р., який подає перелік низки селищ Південного узбережжя Криму, в тому числі й Ореанди: вони входили до капітанства Готії – адміністративного Генуезького округу, який охоплював територію між консульствами Чембало (Балаклава) та Солдайя (Судак). Місцевість Ореанди вважалася в користуванні й володінні чинів Балаклавського Грецького батальйону, який утримував митний кордон від Балаклави до Феодосії. На той час мешканців на всьому пустельному обширі від Ласпі до округу Алушти включно було не більше півтисячі. Верхня й нижня Ореанда разом із Лівадією, Алупкою, Кікенеїзом, частиною Сімеїзу та Кучук-Ламбату, з багатьма іншими, до 20-х рр. ХІХ ст. належала Феодосієві Ревеліоті, командирові Балаклавського батальйону з 1800 до 1831 р.

Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета
Нижня Ореанда, сучасний вигляд церкви Покрови Пресвятої Богородиці

У 1825 р. російський імператор Олександр I відвідав Ореанду. Місцевість настільки сподобалася йому своєю красою і безлюдністю, що він вирішив збудувати тут палац для своєї дружини. Після смерті Олександра I Ореанда у травні 1826 р. стала імператорським маєтком Миколи I. Царська родина вперше побувала тут у вересні 1837 р. На той час у маєтку був чудовий парк, створений за допомогою відомих садівників Кебаха та Делінгера, оранжереї та виноградник з винним льохом. Під час подорожі цар подарував Ореанду дружині Олександрі Федорівні; та часто їздила до селища, плануючи зводити палац у стилі римських вілл, і з часом звеліла поставити хреста на вершині західної скелі, посадивши там лавра власноруч разом із донькою Марією та графом і графинею Воронцовими.

Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета
Ореанда у 1900-ті роки

Будівництво палацу розпочалося у 1842 р. (за Бертьє-Делагардом – у 1844-му) і завершилося у 1850 р. Першою будівлею палацового комплексу стала напівротонда з білого керченського каменю на одній зі скель Ореанди, яку було видно здалеку. Сам палац будувався переважно з інкерманського та керченського каменю, місхорського та ореандського мармуру; деякі колони та комини були витесані з кримського червоного мармуру (порфіру). Зі шляху, що тягнувся понад маєтком, цей перший на Південному узбережжі Криму царський палац видавався сучасникам чарівною фортецею.

Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета
Фрагмент фасаду палацу, кінець ХІХ ст.

По смерті Олександри Федорівни, яка так і не побачила палацу за життя, маєток за духівницею успадкував її другий син – Костянтин Миколайович. Він часто приїздив до Ореанди, яку називав земним раєм, і мешкав тут майже постійно, опинившись у немилості після того, як зацарював Олександр III. Однієї серпневої ночі 1881 р. (за даними Бертьє-Делагарда, – у першу зиму 1882 р.) пожежа знищила чудовий палац. За однією з версій, вогонь спалахнув «через необережне поводження з цигарками дітей дворових службовців». Того дня був ураганний вітер, і полум’я швидко охопило всю будівлю – вцілів лише кам’яний остов.

Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета
Руїни палацу, 1899 р.

Відбудова палацу потребувала великих коштів, яких князь не мав: «Від матінки я отримав чудовий палац, його більше нема, відновлювати його я ніколи не буду в змозі. Хай же з його решток постане храм Божий». З каміння, що залишилося після пожежі, він вирішив збудувати в Ореанді храм Покрови Пресвятої Богородиці. Чудово знаючись на архітектурі, князь замислив звести церкву у грузинсько-візантійському стилі, який, на його думку, найбільше пасував скелястій Ореанді. Храм вийшов невеликий, хрестоподібної форми, з однією банею. Від нього відкривався чудовий вид на море. Довкола росли могутні столітні дуби, на найбільшому з яких зробили оригінальну дзвіницю. Урочисто освятили храм у 1885 р. Після землетрусу 1927 р. постраждалий храм мало не був знесений, проте вцілів; перед цим у ньому планувалося зробити музей. У 1950-ті роки вийшов новий наказ про знесення храму, який «заважав» архітектурному ансамблю санаторію «Нижня Ореанда», що також був збудований з руїн царського палацу. Проте краєзнавці вступилися за храм й домоглися визнання його пам’яткою архітектури. Відтак у храмі влаштували склад отрутохімікатів, а на його подвір’ї – автобазу. За незалежної України, у 1992 р., був переданий парафіянам і відреставрований.

Історія і легенда Ореанди від кримського дослідника та чеського поета
Церква Покрови Пресвятої Богородиці, 1885 р.

Олександр Бертьє-Делагард зазначав, що найдавніша назва селища пишеться як «Оріанда» (латиною та італійською), і наполягав, що назва селища, яку «за останні два десятиліття дедалі частіше почали спотворювати», лунає як «Ор’янда».

За висновками вченого, це слово з жодної відомої мови достовірно не перекладається: подібні за вимовою утворення назв місцевостей збереглися тільки у кількох урочищах Південного узбережжя Криму – Аунда, Каракунда, Панда, Ургенда, Мургунда, Марсанда, Воганда тощо. «Значення всіх цих назв також цілковито незрозуміле, а оскільки у Тавриді назви місцевостей зберігаються тисячоліттями, то, можливо, що й ці збереглися з мови якогось давно зниклого народу. Великий віденський вчений, що писав про долі готів, вважав за можливе бачити у цих назвах сліди мови таврів, проте твердих підстав для цього нема», – писав кримознавець.

* * *
У 1899 р. чеський поет Йозеф Махар написав вірш «Ореанда», який увійшов до його збірки «Vylet na Krym» (Прага, 1900 р.), створеної за враженнями, справленими відвідинами півострова. Цей вірш у перекладі Івана Франка було надруковано у квітневому випуску «Літературно-наукового вісника» за 1905 рік; при цьому автор чомусь був названий Яном. У примітці до вірша Франко зазначив: «Ореанда – розкішна місцевість у Криму близько Ялти, де містяться палати російських великих князів. Цими днями в газетах була відомість, що там знайдено таємну друкарню і склад заборонених книжок та революційних прокламацій. Ореанда має вже з цього погляду свою легенду. Доказом є цей прегарний вірш Махара».

– і ось великий князь команду втратив
над флотом, і сюди, до Ореанди
послав його цар-батюшка сердитий.
Бо грішні плани пріли в сивім лобі
великокняжім дядька Костянтина,
дух бунту жив у велетенськім тілі:
ходив на бездоріжжя, бідолаха,
і, царська парость, слухав нігілістів.
Що повну кару царський гнів на нього
не кинув – це тому, що добрий був
наш батюшка і правий чоловік:
судив і милував, і ждав покути
й поправи…
А голубчик наш сидить
у Ореанді, відбира листи,
розписує таємні маніфести;
його посланець їздить з повним міхом
із Ялти в Севастополь; гордо морщить
чоло великий князь і злобно блиска
своїм орлиним, недослідним зором.
Аж збулася судьба. Стоїть так раз
наш Костянтин Миколович і жде,
як звичай мав, посланця з Петербурга;
посла нема й нема; та їде в трикінь
сухий англієць у клітчастих шатах,
крізь окуляри загляда в червону
свою книжчину й глипає кругом цікаво,
от як-то вже ті англічани вміють.
Велить спиниться, мов чужий к чужому
йде до великого князя – лиш моргнув тайно
Це нігіліст був – шепнув два-три слова,
що все пропало, схоплений посланець,
що в Ореанду з цілим почтом їде
сам комендант із «третього відділу» –
вклонився, в трійку сів, поїхав далі.
Великий князь щодуху завернувся,
ось по цих сходах скочив довгим кроком,
вбіг в кабінет: стіл, скрині відчиняє,
паперів тиск із них на землю горне,
з ламп керосином бух – і черк сірничку…
І вийшов, і у парк; де перш стояв,
там знов стає, назад схрестивши руки.
І жде. Аж бач, іде той генерал
в цивільнім одязі, що й не пізнати.
– Куди? – великий князь до нього гримне.
– Тут, в Ореанду з царського наказу.
– Сюди йди, рабе! – і ківнув до сходів.
В тій хвилі вибух золотий язик
на рівний дах, вискакували інші
в плащах чорнявих вікнами й тяглися
до неба вверх – палає Ореанда.
Великий князь сміється, що аж очі
слізьми заходять, і ще й підганяє
жандармські душі: – Йдіть, голубчики!
Що стали? Ах, раби ліниві, так
сповняєте царя свойого волю?
Та ще й при мні, государевім вуйку?
Розжалуєм! Сибір на вас, собаки! –
Так кпив…
Тоді лишилось з Ореанди
те, що тут бачимо…
Поводир грубий,
професор у якійсь московській школі
піт утирав.
Тим стінам окоптілим
була блакить за стелю. Обгорілі
стовпи лежали під ногами нам.
Вирізувані платви теж гнили тут.
Мітлисті трави виростали в шпарах
мозайкових помостів зал, а в дірах
у мурі ріс розхідник та стирчала
солома з гороб’ячих гнізд…

Сергій Конашевич, «Кримська світлиця» № 43, 2017 р.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Сергій Конашевич

Автор численних культурологічних публікацій, редактор ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: