Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі
Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі
/

Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

Співати треба душею, а не горлянкою!

Євген Адамцевич

Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі
Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі

Славетного українського кобзаря, віртуозного виконавця народних історичних пісень Євгена Адамцевича знає, без перебільшення, ціла країна – завдяки залишеному нам у спадок «Запорозькому маршеві», що часто лунає у програмах телебачення і радіо та на закордонних концертах українських митців, починає урочисті заходи в престижних залах. Під його ноти карбують крок воїни нашої армії і флоту на військових парадах. Починався ним і перший з’їзд Народного руху України. Та що казати – державну незалежність було проголошено Верховною Радою під цей марш: на той час державний гімн затвердженим іще не був.

Одразу заради справедливості слід зазначити: не був Євген Олександрович ані творцем, ані автором, ані «батьком» (скоріше – хрещеним) «Запорозького маршу». Ба більше – сердився, коли його так називали. Він лише зберіг і доніс до наших днів цю мелодію, перейнявши її від тих, хто навчив його кобзарського мистецтва; ті ж, у свою чергу, перейняли від своїх учителів. За словами самого Адамцевича, це був автентичний козацький марш, створений приблизно у XVII столітті: відтоді кобзарі передавали його один одному.

Особливу пошану постать видатного бандуриста має серед кримських українців: саме під Бахчисараєм він, потерпаючи від лютої недуги, провів свої останні дні, віддавши душу Богові, а тіло – кримській землі.

Майбутній кобзар народився 1 січня 1904 року в селі Солониці на Лубенщині. Батько, станційний службовець, мав сильний голос і залюбки співав українських пісень. Матір, Марія Білан, мала міщанське походження, народилася в багатодітній родині кравця; була акторкою, товаришувала зі славетною Ганною Затиркевич-Карпинською, відзначалася серед своїх ровесниць поетичністю натури: від неї, мабуть, успадкував Євген і неабиякі музичні здібності.

Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі
Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі

У 2-3 роки, перехворівши на вітряну віспу, внаслідок ускладнень хлопчик втратив зір. Однак зростав жвавим і допитливим, захоплювався театральними виставами, на які його часто водила матір, садовивши його до оркестрової ями: вочевидь, саме відтоді він полюбив музику. З 11 років деякий час навчався в Київській школі для сліпих – і робив успіхи, оскільки мав феноменальну пам’ять; міг прослухати текст один раз і повторити слово в слово, за системою Брайля опанував музичну грамоту, а відтак навчився грати на скрипці, сопілці, кобзі. За деякий час Євген мусив залишити школу через бідність родини; бабуся забрала його до Ромен, куди згодом переїхали його батьки. Гри на бандурі Адамцевич безкоштовно навчався в талановитого виконавця Мусія Олексієнка, перейнявши від нього не лише техніку виконання, а й багатий репертуар – у тому числі твір «Доля темного Євгена», який вчитель присвятив улюбленому учневі, зі словами:

Нащо мені молодії літа парубоцькі,

І здоров’я без надії, і жарти дівоцькі?

Я, мов в темній домовині, нуджуся, страждаю,

Чи ще довго по Вкраїні блукати – не знаю…

У 2-й половині 1920-х рр. Євген Адамцевич увійшов до складу роменської мандрівної капели ім. Леонтовича: її керівник Іван Положай об’єднав своїх музикантів із миргородськими. 1927 року зведений колектив вирушив у концертну поїздку Харківщиною, Полтавщиною, Криворіжжям. Того ж року Адамцевич повінчався з Лідією Парадіс (у деяких джерелах – Парадас), після чого залишив капелу і почав їздити містами й селами з дружиною як соліст-бандурист. Дружина не лише співала разом із ним, а й була його першим цензором – визначала, що і за яких обставин можна співати, аби не вскочити в халепу.

Народилася Лідія Парадіс у 1902 році на Роменщині, у 4 роки осиротіла й виховувалася в тітки в Полтаві, де навчалася в жіночій гімназії. У 1920-ті рр. вона часто відвідувала свого дядька в Ромнах, де й познайомилася з Євгеном Адамцевичем. Закохавшись у незрячого кобзаря, Лідія присвятила йому своє життя. Освічені та поважні родичі на вибір дівчини відреагували несхвально: деякий час вони не підтримували зв’язків з молодим подружжям, однак потім змирилися. За спогадами найстаршої доньки Лариси, Лідія Парадіс була «приємної зовнішності, вихована, тактовна, доброї душі людина, вірна дружина, хороша мама. Була другом, дружиною, прислугою, поводирем, очима мого батька. На свої плечі вона звалила усе, за що її називали “Ліда-великомучениця”».

В репертуарі Євгена Адамцевича, діапазон голосу якого становив дві октави, переважали українські історичні та родинно-побутові пісні. Співав пісні «На захід сонце вже схилилось» на слова А. Карпенка, думу-пісню «Євшан-зілля» на слова М. Вороного, «Ти лети, мій спів, з мольбою» на слова В. Александровича, пісні на вірші Т. Шевченка, Я. Щоголіва, О. Олеся тощо. Також він знав багато жартівливих, гумористичних, сатиричних пісень, виконував польки, вальси, чардаші. У репертуарі кобзаря були й гострі соціальні твори.

Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі
Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі

Ще в 1926 році Євген Адамцевич почув від Івана Положая мелодію, що згодом стала частиною «Запорозького маршу». Другу частину, мажорну, він скомпонував сам. Уперше Адамцевич виконав «Марш» на публіці в 1969 році під час концерту кобзарів і лірників у Київському оперному театрі імені Тараса Шевченка. Згодом для оркестру марш аранжував головний диригент Державного оркестру народних інструментів Віктор Гуцал. Кобзар тричі грав мелодію на вимогу публіки, що зустріла її громовицею оплесків. За непідтвердженою версією, мелодію «Запорозького маршу» Адамцевич міг почути від свого вчителя Мусія Олексієнка.

Євгена Адамцевича вважають одним із найталановитіших народних співців України ХХ століття. Він був не лише майстром народного співу, а й автором текстів багатьох пісень. Понад сотню пісень проспівав на Тарасовій горі – і завжди приховував авторство, тому тривалий час знаменитий марш вважали народним твором. На передзвін струн його бандури, яка мала 13 басів і 25 приструнків (відтак складалося враження, що звучать два чи навіть три інструменти), відразу сходилися люди. Розробив Адамцевич техніку гри самими пучками, а не фалангами, часом стираючи пальці до крові. Сам він згадував своє кобзарювання у 1920–1930-х рр.: «Бувало, приїдемо в село, а в клубі ввечері людей наб’ється, що й лампи гасли. Коли я виходив на сцену, то мене не відпускали до ранку. Грав по 5-6 годин без перерви так, що на пучках набігали мозолі, а нігті збивалися вщент».

У 1939 р. Євген Адамцевич був запрошений на Республіканську нараду кобзарів і лірників у Києві, а за рік брав участь у Всесоюзній нараді народних співців у Москві. За деякий час йому знову довелося грати та співати на ярмарках і базарах, їздити по селах з учнями.

У часи ІІ світової війни Адамцевич знову мандрує по Україні, закликає народ не коритися окупантам, боротися за свободу й незалежність. Випало кобзареві виступати в одному зі з’єднань УПА, від якого він отримав подяку.

По війні Адамцевич грав сам на роменському базарі, нарікаючи, що про нього «неначе забули». На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без засобів для існування і був змушений жити з гри та співу на базарах і ярмарках, у потягах, попід церквами. Але радянська влада, як і колись царська, трактувала це як жебрацтво, тому Адамцевича неодноразово переслідували – проганяли, вивозили далеко й кидали самого на безлюдді чи в яру взимку, саджали під арешт і морили голодом, били, трощили бандуру тощо. Проте за деякий час дозвіл на пенсію таки вдалося одержати. Кобзарям, лірникам і бандуристам у комуністичній державі судилося два шляхи: або «праця на ідеологічному фронті», або тавро жебраків і волоцюг з відповідною статтею карного кодексу. Час диктував свої умови: доводилося на замовлення складати пісні про Леніна, військового діяча Івана Федька тощо.

В темпі маршу
В темпі маршу

У 1960-х рр. Євгену та Лідії Адамцевичам через Центральне правління музично-хорового товариства в Києві вдалося виклопотати путівку на безкоштовне курортне лікування та відпочинок у Трускавці, де їх радо, з букетами квітів, грою та співом, вітали учасники капел бандуристів «Струмок» і «Дністер». Довелося грати і співати тоді й Адамцевичу: це був перший прилюдний його виступ на Львівщині в повоєнний період. Після цього відбулися концертні виступи у Дрогобицькому педагогічному інституті та Новороздільській музичній школі та кілька інших виступів у Дрогобичі та Новому Роздолі. У 1969 р. Євген Адамцевич із групою кобзарів знову побував на Львівщині. Вдалося зорганізувати два кобзарські виступи – у концертній залі Львівського політехнічного інституту та на Львівському заводі автонавантажувачів. На більших сценах, зокрема львівських театрів чи філармонії, комуністичні чиновники народним співцям виступити не дозволили. Далі Євген Адамцевич разом із кращими кобзарями України виступав в Івано-Франківській та Тернопільській областях, чаруючи численних слухачів віртуозною грою та співом. У вересні 1969 р. вдалося зорганізувати виступ кобзарів і на Львівському телебаченні. Цього разу також не обійшлося без тиску чиновників комуністичного режиму, які викреслювали у програмі виступу «Запорозький марш» або ж замінювали назву на просто «Марш» чи «Козацький марш». На це кобзар реагував з обуренням, протестуючи проти перекручень та підробок, і з хвилюванням говорив: «Та хіба ж у тому суть? Гарний твір, побудований на рідних народних мелодіях, житиме, як наше одвічне прагнення до волі, вічно! І радуватиме людей, незважаючи на назву чи заборону!»

Взимку 1970 р. разом з іншими кобзарями Адамцевич виступив у Москві в Інституті світової літератури та в інших установах. Проте початок 1970-х рр. позначився новою хвилею репресій і утисків української культури. Поволі згортало свою діяльність і кобзарське об’єднання. Хворий на жовтяницю Адамцевич із дружиною переїхав до доньки Тетяни, що перебралася до Криму з Алтаю в 1960-х рр. і мешкала у Бахчисарайському районі в селі Холмівка (до 1945 р. – Заланкой). Навідувало подружжя тоді й меншу доньку Ірину, що мешкала у Севастополі, куди Адамцевич також свого часу приїздив із виступами. У Холмівці кобзар прожив три тижні, де й помер 19 листопада 1972 року, на 68 році життя, і був похований на сільському цвинтарі. За два роки по смерті співця «Запорозький марш» заборонили – через нібито подібність до пісень січових стрільців і «не зовсім радянський настрій».

Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі
Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі

За наявними даними, смерть Євгена Адамцевича на операційному столі спричинив камінь у жовчному міхурі. Проте його доньки Лариса у своїх спогадах зазначала, що причиною став серцевий напад, а хірургічного втручання хворий не зазнав: «Він у нас таким був, що ніколи й таблетки не випив. Тільки операція могла його врятувати, але про лікарню він навіть слухати не хотів. За тиждень його не стало. Для мами то було нестерпне горе. Вона так тяжко зживалася з ним, що мало не збожеволіла. Тоді я вкотре пересвідчилася, що вона його кохала надто сильно. І поєднала їх таки мамина любов».

Тяжко переживши смерть чоловіка, Лідія Парадіс до останніх своїх днів підтримувала зв’язки з шанувальниками його таланту. Зокрема, відомо, що наприкінці 1973 р. вона перебувала в Севастополі за адресою: вулиця Горпищенка, буд. 59, кв. 41 (ймовірно, за цією адресою мешкала Ірина Адамцевич). Померла вона також у Холмівці 27 жовтня 1979 року, де була похована поруч із чоловіком. Усіх їхніх трьох доньок, які часом також супроводжували батьків у їхніх мандрах Україною та колишніми «союзними республіками», а після ІІ світової війни повиходили заміж і роз’їхалися різними куточками світу, нині також нема серед живих.

Мешканці Холмівки зберігали пам’ять про музиканта, що став єдиною відомою постаттю, яка мешкала в їхньому селі. В сільській бібліотеці було облаштовано тематичний куточок із матеріалами про кобзаря. У школі сусіднього з Холмівкою села Красний Мак було створено кімнату-музей кобзаря, в якому зберігалися копії рукописів його дружини Лідії Дмитрівни, що записувала складені особисто кобзарем пісні та вірші.

Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі
Євген Адамцевич: кобзар, що спочив у кримській землі

Наприкінці січня 2004 року в Криму було ініційовано святкування 100-річного ювілею Євгена Адамцевича: участь в урочистостях узяли Севастопольська та Бахчисарайська організації ВУТ «Просвіта», бахчисарайська спілка жінок, ГО «КЦДКС “Український дім”», керівництво Холмівського будинку культури, офіцери ВМС України. Вже тоді лунали амбітні плани щодо перетворення Холмівки на «культурний і туристичний центр, відомий всій Україні завдяки людині, яка прожила в ньому лише декілька тижнів». На жаль, тогочасна влада була присутня на заходах лише як гість, а не як організатор, активний учасник чи спонсор: святкування скінчилося, всі роз’їхалися і забули про видатну людину до наступної круглої дати.

У 2010 році учні школи знімали телепрограми про бандуриста; вчителі давали їм інтерв’ю у вишиванках. Традиційними стали години пам’яті, літературно-музичні вечори, уроки, присвячені життю і творчості Євгена Адамцевича.  В листопаді 2011 року представники ГО «Конгрес українців Севастополя» під час прес-конференції виступили з ініціативою встановлення пам’ятника Євгену Адамцевичу на трасі Севастополь- Бахчисарай, таким чином віддавши шану всім кобзарям України. Скульптор Олександр Сухоліт погодився викарбувати образ кобзаря з альминського каменю безкоштовно. Тим часом родина Потапових, яка за кілька років до того заснувала поблизу сіл Холмівка та Красний Мак приватний етнографічний музей «Рідне село», отримала дозвіл на встановлення пам’ятника Адамцевичу і збиралася зробити це на території музею навесні 2012 року: макет пам’ятного знака розробив скульптор Олександр Жолудь, який брав участь у реконструкції Хортиці. Було розпочато збір коштів на виготовлення та встановлення скульптури, для якої також було відібрано камінь.

Російська окупація Криму у 2014 році зробила вшанування пам’яті кобзаря «неактуальним» і навіть «небажаним». Саме того чорного року мала б відзначатися 110-та річниця народження Адамцевича – «забута» на високому рівні, на відміну від ювілею Переяславської ради. Довелося поставити хрест на планах щодо надання імені Адамцевича сільській школі й одній із нових сільських вулиць та встановлення пам’ятників кобзареві. Ба навіть згаданий етномузей «Рідне село» був перейменований на «Слов’янське село», а у двох українських хатах були оформлені російський і білоруський інтер’єри.

Бандури Адамцевича та деякі його речі зберігаються в різних музеях – у музеї театрального мистецтва в Печерській лаврі, в музеї Шевченка на Чернечій горі у Каневі, у Кременецькому краєзнавчому музеї. Деякі речі, що залишилися від кобзаря, дбайливо береже його родина. У Холмівці дотепер мешкають нащадки Адамцевича: ще кілька років тому його онучка, яка практично все своє життя прожила в Холмівці, згадувала період, коли її дід переїхав на півострів.

Зі спогадів доньки кобзаря Тетяни, що провела останні роки свого життя паралізованою:

«Вершиною музичного мистецтва залишається його бездоганна техніка виконання. Бандура в його руках ходором ходила, права рука усією п’ятірнею охоплювала струни, ліва працювала на басах. Батько міг на бандурі передати печаль, радість, захоплення. Так виконувались історичні, жартівливі, сатиричні народні пісні. Спів і музичний супровід доповнювався мімікою. Це був неповторний талант! Так грати міг лише він. Такого кобзаря вже не буде! Батько співав більше речитативом, і це створювало якусь особливу гармонію. Я завмирала від цих чарівних звуків.

Не раз батько брався навчити гри на бандурі й мене, адже мала добрий слух і приємний голос, але в нього не вистачало терпіння для того. Не тільки тому, що часу вільного мені бракувало, я, незважаючи на добре нам’яті вуха, не завжди виявляла бажання це робити. Тепер дуже шкодую. Талановитою бандуристкою, мабуть, не стала б, але грати так, як грають зараз на бандурах, напевне, змогла б.

Батько був енергійним, веселим, багато знав цікавих історій, прислів’їв та приказок. З ним можна було говорити до безконечності. Мав добру пам’ять, на ходу вловлював мотиви та слова пісень, “в умі” додавав і віднімав. Був охайним вдома і поза домом, ніколи не виходив на вулицю у нечищених штанях чи пальті, всім речам давав лад і завжди говорив: “Кожній речі – своє місце”. Зачісок не мав, голову голив. Усе робив сам: пиляв і рубав дрова, ремонтував хату, будував, навіть сам укривав хату залізом, копав льохи і обкладав цеглою. Звичайно, мама підказувала, поправляла його. Дуже багато книжок читали йому мама і я. Ось так і мені передалася пристрасть до читання. Не любив брехні, був дуже чесним.

Вдома батько і мати бували дуже рідко: увесь час у поїздках, так що вділяти нам особливої уваги не вдавалося. За няню була старша сестра Лариса. Мама наша часто хворіла, і ми, діти, заміняли її, як могли. Лариса до війни під час канікул ходила і їздила з батьком. Батьки брали мене з собою, ходили по селах з бандурою – грати за кусень хліба. Зробив батько візок з голоблями, впрягався в нього і разом з мамою, яка йшла поруч, вирушали в дорогу. Через два-три дні поверталися – уже з борошном, пшоном, крупою і всякою всячиною. Коли ж усе те з’їдали, знову вирушали в дорогу. Скільки вони, бідні, пройшли за все своє життя – либонь, ногами всю Україну сходили вздовж і впоперек…»

 

ЗАМОВЧУВАНІ ПІСНІ З РЕПЕРТУАРУ ЄВГЕНА АДАМЦЕВИЧА

 

СТАРЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ

 

Життя старе України

Тепер минувало.

Тільки думи та спомини,

Та пісні зостались.

І могучі, і живучі

Пісні України,

Уразливі, і урілі,

Мов плач сиротини.

Та як весело співати

Тобі, Україно,

Ти ж ніколи не знала

Ясної години.

Товкли тебе з усіх боків

З усієї сили

І хрещені, й нехрещені

Cусідоньки милі.

Хоч не хоч, а довелося

Весь вік воювати

І за віру, й за родину,

За правду стояти.

І стояли, де б не мали,

При лихій годині,

І усім давали здачі

Сини України.

Вся ти, наша Україно,

Славою покрита,

Лютим горем та сльозами,

Та кров’ю полита.

Але поки понад миром

Світить сонце буде —

Іншу пісню, нашу думу

Не забудуть люди.

 

ХОРТИЦЯ

 

Стугонить Дніпро по скелях,

Б’ється об пороги;

Все питає, все шукає:

«Де ж мої небоги?»

Стугонить Дніпро з порогів,

Лине до Хортиці:

«Де ж той Байда? Де ж та Січа?

Стяг і гаківниці?

Де ж та Січа, що, як море,

Силою кипіла,

Тая воля, що в роздоллі

Пеклом клекотіла?»

Розвалилися редути,

І рови густою,

Од низів аж до вершини,

Вкрилися травою.

В гранях Січі спить нерушно

Кам’яна планина.

Землю, славою покриту,

Топче товарина.

Воярем-князем повита

В плавнях спочиває;

Слава, кров’ю перемита,

По світу блукає.

А Дніпро біжить до моря,

Все пита Хортицю:

«Де ж той Байда? Де ж та Січа?

Стяг і гаківниці?»

 

За даними фольклористів, у своєму репертуарі Євген Адамцевич мав пісню про Голодомор 1932-1933 рр.; на жаль, її не знайдено. На початку 1930-х, у розпал колективізації, Адамцевич склав пісню, яка мала початок:

 

Чом на серці у мене журба?

В центрі міста велика тюрма,

А в тюрмі тій сидить «сіль землі»,

Ті, що зараз їх звуть «куркулі»…

 

ВІРШІ НА МЕЛОДІЮ «ЗАПОРОЗЬКОГО МАРШУ»

 

Гримотять литаври, стяги пломеніють,

Ген високо сонце осяває путь.

А попід горою яром-долиною

Козаченьки славні у похід ідуть.

Слава їх чекає, смерть на них чигає, –

Все те буде потім, в клекоті боїв.

Нумо, браття, пісню! Гей, кобзарю, де ти!

Вшкваримо, щоб гук наш до небес злетів.

Коні бистроногі, сіделечка срібні,

Шабля та пістолі у несхиб-руці.

Начувайся, враже! Ген у полі, в полі

Оборонці волі – січові стрільці.

Розступіться, терни! Розіграйся, море!

Боже милостивий, путь їм освяти.

Кафа й Берестечко, Царгород і Збараж…

Дай снаги і сили. То ж які світи!

Сурмачі засурмлять і ревнуть гармати,

Кинеться сірома у кривавий вир.

На яснії зорі і на тихі води

Верне із неволі християнський мир.

Отаке учора воскресив у серці

Нескладний до болю лейтмотив віків.

Бубон і цимбали, скрипка і сопілка,

Цокіт на світанку тисячі підків.

Кажуть: позабуте, автор невідомий.

Гей же, гей, однак які шолопаї!

Прадід сивочолий, панібрат хоч чорту,

Од свойого предка передав її.

Гримотять литаври, стяги пломеніють

Ген високе сонце осяває путь.

Пісне наша рідна! З роду і до роду

Днесь живи і з віку у віки пребудь.

 

(Записав 1996 року Іван Голубенко на Вінниччині; за іншими джерелами, автор слів – Микола Олійник)

 

На Вкраїну рідну суне сила вража –

Хоче поневолить, хоче полонить.

Ти грабуєш, ляше, забираєш наше, –

Як же нам по-доброму із тобою жить?

Не на те родились ми, щоб в неволі скніти,

Щоб судилось дітям рабство та ярмо, –

Ми на посміх світу не потерпим гніту,

Ми на глум свободу нашу не дамо!

Не одного сина вражі катували,

Не один звитяжець потрапляв на гак.

Не забув підступні зрадницькі навали

Вірний щирій дружбі вславлений козак.

Закипають хвилі в морі почорнілі,

Плаче стара чайка, чуючи бої.

Нас не подолати ненависній силі,

Не знеславим чисті прапори свої!

Чуєш, вражий сину, ти за наш Батурин

І на тому світі відповідь даси.

Гомонить Вкраїна, чути звуки сурем,

Бачим вільну матір юної краси.

Бачим Україну вільну та погожу,

Бачимо онуків в щасті та добрі.

І козацьку вірну ставимо сторожу

Біля моря нашого, як в літа старі.

Дзвонять струни кобзи, вирушає військо,

Розбирає ворога страх і чорна лють.

Шлях важкий козацький проляга не близько,

Козаки за правду і за волю йдуть.

…Гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть…

 

(Автор – Олекса Ющенко)

 

Гей, хлопці! – сурми трублять до бою клич –

Час нам єднати сили в темну ніч!

Мати у нас єдина –

Рідна наша Україна,

Встанем, браття, всі за неї! – всі на Січ!

Гей, хлопці! – тулумбаси б’ють у похід –

Ворог не спинить часу, з нами світ!

Що нам сталеві лати –

З нами правда й Божа Мати,

Встаньмо, браття, – не зганьбімо славний рід!

Гей, на Січ! –

Гей, на Січ, соколи! –

Боронити гори й доли

Побратима клич!

На світанку козаки

Задзвеніли шабельками:

Нумо, браття, всі за нами! –

Всі на Січ!

Гей, хлопці! – сурми трублять до бою клич –

Час нам єднати сили в темну ніч!

Мати у нас єдина –

Рідна наша Україна,

Встанем, браття, всі за неї! – всі на Січ!

Гей, на Січ! –

Гей, на Січ, соколи! –

Боронити гори й доли

Побратима клич!

На світанку козаки

Задзвеніли шабельками:

Нумо, браття, всі за нами! –

Всі на Січ!

 

(Автор – Ігор Жук)

Підготував Сергій Конашевич

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Сергій Конашевич

Автор численних культурологічних публікацій, редактор ТОВ "Видавничий дім "Українська культура"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: