Музей Лесі Українки в місті Ялта
Музей Лесі Українки в місті Ялта. Фото кримського фотографа Анатолія Ковальського.
Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish
Музей Лесі Українки в місті Ялта
Музей Лесі Українки в місті Ялта. Фото кримського фотографа Анатолія Ковальського.

Крим зіграв важливу роль у житті та творчості Лесі Українки, а Леся Українка була і, хочеться сподіватись, залишиться важливою персоною у культурному просторі багатонаціонального Криму. Письменниця змінила тут багато адрес, однак волею долі найбільш знаковою залишилась дача Ліщинської в Ялті на вулиці Катерининській, 8. Побудований відомим ялтинським архітектором Платоном Теребеньєвим у 1884–1885 роках. Недороге і зручно розташоване неподалік від моря помешкання сподобалось Лесі Українці. Вона поселилась спочатку на першому, а згодом на другому поверсі. У листах письменниця скупо описала інтер’єр: «В ній два вікна – одно на схід, друге на захід з подвійними, але не заклеєними рамами… ліжко на пружинах, канапка, велике крісло (і не продерте!), два столи, шафа, комод, умивальник «такий як на вокзалі» і ширма».

Саме у цьому домі згодом розташується музей Лесі Українки. Історія його створення виявиться складною і розпочнеться у 70-х роках ХХ століття, напередодні 100-літнього ювілею поетеси. Тоді виникла ініціативна група, до якої увійшли київські шанувальники творчості поетеси на чолі з Євгеном Пронюком, головою Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих, дисидентом, героєм України, а також ялтинські інтелігенти, краєзнавці, митці, зокрема колишній учень Лесі Українки, винороб-науковець Микола Охріменко, палкі прихильники творчості поетеси Олексій Нирко, Олександр Януш, Остап Кіндрачук та ін. Спільно вони домоглися встановлення меморіальної дошки на будинку, де мешкала Леся Українка і її пам’ятника (скульптор – Галина Кальченко, архітектор – Анатолій Ігнащенко).

Рояль в музеї Лесі Українки
Рояль в музеї Лесі Українки. Фото кримського фотографа Анатолія Ковальського.

Практично слідом за гучним відзначенням столітнього ювілею в Україні почалось переслідування української інтелігенції, яке не оминуло й ялтинську ініціативну групу. Плани щодо створенню музею довелось відкласти. Однак Олексій Федорович Нирко, чия роль у культурному житті українців Ялти та заснуванні музею є виключною, а також  його однодумці продовжували тривалий і нелегкий процес збору експонатів та війну за право їх експонувати.

Наприкінці 80-х років у будинку, звільненому від мешканців, було відкрито «Музею дореволюційної прогресивної російської та української культури» відділ Ялтинського краєзнавчого музею. Повністю реставрація будинку завершилась 1990 року. А 1991 року в ньому було відкрито експозицію «Леся Українка і Крим» (до 120-річчя з Дня народження Лесі Українки). Незабаром, 10 вересня 1993 року, завдяки тиску Ялтинського міського товариства «Просвіта», осередку Союзу українок, принциповій позиції громадськості опір чиновників було подолано й в Ялтинському міськвиконкомі прийняли рішення про надання експозиції «Леся Українка і Крим» статусу «Музей Лесі Українка» (відділ Ялтинського державного історико-літературного музею). Завдяки поповненню колекції музею та допомозі Міжнародного Фонду «Відродження» до 10-річчя незалежності України була відкрита нова експозиція – «Ломикамінь», експонування якої тривало до 2014 року. Основою її концепції стала багатогранність творчої особистості Лесі Українки. Вестибюль – місце знайомства історичним і культурним контекстом. Далі на гостей чекали три зали, різні за стилем: світська вітальня, типова для курортної Ялти ХІХ століття; українська світлиця, у якій окрім творчості Лесі Українки йшлось і про інших українських письменників ХІХ – початку ХХ століття, чия доля так чи інакше була пов’язана з Кримом; «антична» зала, де відтворено дух давньої Тавриди, що так живо відчувала Леся Українка і вплітала у свої тексти, над якими працювала у Криму.

Активною була виставкова діяльність музею: окрім власних тематичних виставок, у ньому протягом багатьох років було реалізовано проект «Літературні музеї в гостях у Ялті», з експозиціями, присвяченими Ользі Кобилянській, Михайлові Коцюбинському, письменникам 20-30-х років тощо. З 2005 року діяла виставка бандур Криму та Кубані, яку задумав, але не встиг реалізувати за життя один із засновників музею Лесі Українки – Олексій Федорович Нирко.

Вид з балкону музею Лесі Українки
Вид з балкону музею Лесі Українки. Фото кримського фотографа Анатолія Ковальського.

За 20 років свого існування Музей завоював авторитет й отримав свою аудиторію. Його місією була не тільки експозиційна робота. Він тісно співпрацював із громадськими організаціями та освітніми закладами. Безперечно, кожен музей постійно контактує зі школами, проводить лекції, зустрічі тощо. Однак у діяльності Музею Лесі Українки в Ялті був новаторський досвід. Після проголошення незалежності України в Криму став очевидним дефіцит вчителів української мови та відсутність україномовних закладів. На чистому ентузіазмі робітники музею та громадські діячі організували Недільну школу українознавства. Цікаво, що під час перебування в Ялті Леся Українка давала оголошення в місцеву газету такого змісту: «Чтица, знающая 6 языков, ищет занятий в городе». Після цього вона, дійсно, знайшла двох учнів, які, зокрема, приходили до неї брати уроки на дачу Ліщинської. Особливо теплі стосунки у поетеси склались з сім’єю її учня Льоні Разумова. Відомо також, що вона дбала про поповнення міської читальні українськими книгами, скажімо, просила матір прислати на адресу бібліотекара Стаханова «Кобзар» Тараса Шевченка, «бо люди дуже просять». Майже через століття робота недільної школи також спонукала музейних працівників до створення бібліотеки «Українська книга», яка успішно функціонувала при музеї і поповнювалась рідкісними виданнями завдяки активній комунікації з культурними осередками американської діаспори.

Проте реально втілити повноцінний навчальний процес в умовах відносно невеликого помешкання виявилось напрочуд складно. Викладачами школи на добровільних засадах стали жителі Ялти, більшість з яких пізніше згуртувались в громадське об’єднання Клуб української творчої інтелігенції Ялти. Роль куратора школи взяла на себе завідувач музею – Світлана Кочерга, а найавторитетнішими викладачами стали член Спілки письменників України, художник і дизайнер Віктор Виноградов, заслужена артистка України Надія Петренко, заслужений майстер народної творчості Микола Вакуленко, краєзнавець і бібліофіл, бандурист Остап Кіндрачук, священик греко-католицької Церкви отець Микола та ін. Серед предметів, які викладались в недільній школі, основними були українська мова, українська література, історія України, музика, образотворче мистецтво, етика християнської віри та ін. Найважливішим результатом створення недільної школи українознавства стало відкриття 1994 року першого українського класу в СШ № 4, а згодом багаторічна співпраця з єдиною українською школою в Ялті (НВО № 15).

Музей завжди покладався на роботу із вищими навчальними закладами, серед яких Таврійський національний університет, Кримський інженерно-педагогічний університет, але передовсім Кримський гуманітарний університет (Ялта). Серед численних спільних проектів – наукові конференції, семінари, музейна та фольклорна практики на базі музею. Останніми роками випускники КГУ ставали співробітниками та волонтерами. Саме студенти організували театр «Сім муз», що отримав звання Народного аматорського колективу. Театр підготував майже десяток вистав, експериментуючи з жанрами, встиг стати лауреатом студентського театрального конкурсу «Дах» (Київ). «Сім муз» пропонували нове прочитання творів Лесі Українки. Найбільш оригінальною стала постановка «Камінного господаря», що проходила під відкритим небом на сходах музею в шикарному музичному супроводі ансамблю «Чарівний спів», що виконував середньовічні канти.

Квіти Лесі Українці
Квіти Лесі Українці. Фото кримського фотографа Анатолія Ковальського.

Музей Лесі Українки в Ялті одним з перший в Україні взяв участь у Міжнародній акції «Ніч в музеї». Кульмінацією всієї щорічної музейної роботи протягом 15-и років стало культурно-мистецьке свято «Лесина осінь» (режисер – Василь Вовкун). Спектр програми завжди був надзвичайно широкий – від автентики через класику до авангарду. Завдяки фестивалю Ялта побачила виступи Ніни Матвієнко і театру сучасної хореографії «Сузір’я Аніко», масштабну постановку «Пер Ґюнт» Донецького театру опери і балету і вистави львівського «Театру у кошику», картини Марії Приймаченко і сюрреалістів ХХІ століття та багато іншого.

Музей став візитівкою української Ялти. Сюди приходили іноземці, школярі, перші особи держави. Але головне в нього була неповторна аура. На сьогодні другий поверх, де розташовувався музей, зачинено на ремонт. Питання про аварійний стан будівлі виникло вже давно, численні звернення, листування з владними установами різного рівня не давали результату. Але на сьогодні важливо, що зникає не тільки місце, але пам’ять. Судячи з відгуків на туристичних сайтах, відвідувачі отримують досить печальне враження від розповідей про українську хвору письменницю, «которая тут никогда не жила…». Але хочеться вірити, що це не кінець. І кожен раз коли потрапляєш у соціальних мережах на фото квітів, які місцеві мешканці кладуть до пам’ятника на свята, хочеться їх обняти і подякувати, за те що Лесі Українці там не так самотньо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Олександра Вісич

Доктор філологічних наук, доцент кафедри української мови і літератури Національного університету «Острозька академія»

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: