Становище в Криму напередодні окупації німецькими військами у 1918 р.
Залізний гайдамака. Один з десяти панцирників армії Петра Болбочана, що брав участь у звільненні Криму від більшовиків. Фото 1918 року
/

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…

Почати

Як зазначалося у попередній статті, вже до кінця квітня 1918 р. об’єднані німецько-українські війська повністю оволоділи Кримським півостровом. Те, що разом з німцями йшли українські війська (а в деякі міста спочатку входили лише українські війська, випереджаючи німецькі), призводило до того, що багато міст здавалися взагалі майже без бою. Адже якщо одна частина робітників того чи іншого населеного пункту була згодна захищати місто, то інша – рішуче відмовлялася виступати проти гайдамаків.

Так, московський більшовик А. Васильєв, який приїхав до півострова, писав, що наприкінці квітня 1918 р. «на Чорноморський флот також не було надії, адже більшість флоту підтримало есерівську політику: зустріти ворога дружньо піднятим Українським прапором».

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Німецькі офіцери в Сімферополі, 1918 р.

У Сімферополі також українські війська зустріли з великою радістю. Так, сотник Б. Монкевич згадував: «На Сімферопольському залізничному дворці полковника Болбочана зустріла делегація місцевого самоврядування, котра від імени населення Сімферополя щиро його вітала як свого визволителя. Вітала в його особі українську армію і щиро виявляла свою радість, що Сімферопіль зайняли українські війська, а не німецькі».

Висновок про позитивне ставлення місцевого населення до військ Центральної Ради можна зробити ще й з того факту, що 24 квітня так звана Севастопольська рада (севастопольський осередок Центральної Ради) направила до Сімферопольської губернської ради делегацію у складі 64 осіб, яка «репрезентувала всі верстви севастопольського населення» (також серед цих осіб були й представники більшовицької партії). Ця делегація заявила, що Севастополь здадуть українським військам без бою, й що вже на багатьох кораблях підняті українські прапори.

Чим далі просувалися вглиб території півострова українські війська, тим більшою ставала підтримка їх з боку кримських татар. Сотник Б. Монкевич згадував, що як тільки до місцевостей, де мешкали кримські татари, доходили звістки про наближення українських військ, там «українських вояків місцеве населення зустрічало з величезним ентузіазмом, й всіляко допомагало війську, чим тільки могло і робило це з великою охотою. Відділ збільшився в кілька разів. Кожний бронепотяг на позиції мав до свого розпорядження по кілько сотень добровольців кримських Татар, котрі щиро допомагали українському війську і слухалися його безперечно. Як колись за часів Хмельницького, коли він єднався з Тугай-беєм, тепер новітні Запорожці лучилися з Татарами проти одного спільного ворога».

Після того, як до Сімферополя надійшло повідомлення про взяття Джанкоя, серед представників влади виникла паніка. Не очікуючи того, яким чином почнуть розвиватися події далі, частина членів ЦВК побігла на схід, до Новоросійська. Залишки уряду Республіки Тавриди, перебуваючи в стані повної розгубленості, незабаром також прийняли рішення тікати. Слушно зазначав дослідник В. Возгрін: «Зазначимо, що в цей момент Крим ще не був під окупацією, вона лише готувалася, й «полум’яні революціонери» могли хоча б підготувати сили підпільного або партизанського опору, що траплялося в Криму не раз. Замість цього, замітаючи сліди власної короткої, але промовистої діяльності, вони спочатку спалили документи, що їх викривали, прямо в сімферопольському помешканні ЦВК, у численних печах цього будинку. А потім група переляканих громадських діячів кинулася на трьох переповнених автомобілях через Бахчисарай і Коккози до Ялти, щоб звідти тікати морем на Південний Кавказ».

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Німецькі офіцери і солдат міської дружини Керчі, весна 1918 р.

Те, що ці слова відповідали дійсності, можна зрозуміти, прочитавши спомини сучасника тих подій. Він розповідав, що в момент, коли німці наступали на Сімферополь, серед представників більшовицької влади панував повний безлад і паніка. «В будинку, де розташовувався Раднарком, нікого не було. В готелі «Петроградський», де мешкали відповідальні товариші, панував повний хаос. Ні про якусь делегацію, ні про будь-які перемовини не могло бути й мови. Навпаки, всі корзини були витягнуті, речі пакувалися, панувала розгубленість, йшла заготівка паспортів, машини стояли під парами».

Ці слова майже один до одного повторює інший свідок цих подій – офіцер М. Кришевський, який на власні очі бачив, що відбувалося в цей час у Керчі та Севастополі: «І ось одного весіннього дня в місто (Керч, – авт.) галопом увірвались якісь кінні – близько сотні, без жалю б’ючи коней. …А услід за кінними потекла піхота з декількох поїздів (близько 4 тис. осіб) з масою награбованого. Всі ці кинулися в порт, давлячи одне одного, полізли на декілька військових транспортів у стані повної паніки, коли один постріл примусив би їх всіх здатися. …Дві доби безперервно вантажилися більшовики на транспорти, набиваючи їх награбованим. Ящики падали, розбивалися, шоколад, кава, цукор, чай, мило і тканини пудами та пакунками валялося на березі й мешканці слобідки відверто розтягували [їх] на очах солдат, адже ті при всьому бажанні не мали можливості все награбоване навантажити на транспорти й поспішали захопити лише найбільш цінне. …Паніка, яка розпочалася серед червоного Севастополя, не піддається опису, і всі грудневі та лютневі вбивці, грабіжники кримських міст, кати, які забили тисячі ні в чому не винних людей, – як стадо баранів лізли з награбованим майном у транспорти, наповнюючи їх понад міру».

Слід додати, що сімферопольські урядовці, залишаючи напризволяще місто з тим безладом, котрий там вчинили, не зупинилися й перед відвертим грабунком – з Сімферопольського банку О. Коляденко забрав усі гроші й цінності, які там ще залишалися, коли разом з іншими членами уряду Республіки Тавриди тікав з Сімферополя. За споминами А. Васильєва, який бачив від’їзд членів уряду з Сімферополя, С. Новосельський сказав йому, що вони прийняли рішення їхати до Ялти, а вже там приймуть остаточне рішення, куди саме їхати далі – у Севастополь чи до Феодосії.

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Біюк-Ламбат, поч. ХХ ст.

Виникає запитання: чому члени уряду Республіки Тавриди побігли до Ялти, щоб звідти добиратися до Новоросійська, а не поїхали до Севастополя, звідкіля, здавалося б, було значно легше евакуюватися? Виявляється, що вони мали реальні підстави побоюватися за своє життя. З’явившись у Севастополі, де серед місцевого населення перемагали антибільшовицькі настрої, вони опинилися б у небезпечних умовах. Пізніше, згадуючи події того часу, І. Фірдевс писав: «Чому ми не поїхали до Севастополя? По-перше, тому, що не було довіри до севастопольських робітників, бо ліві есери до останнього моменту були на їх чолі й користувалися авторитетом; по-друге, через відомі розбіжності, котрі існували між Сімферополем та Севастополем». Так само стверджував і Ж. Міллер: «Слабкістю парторганізації першої радянської влади в Криму були чвари за першість, за керівну роль Сімферопольської і Севастопольської організацій. Севастопольська організація дуже неохоче сприймала першість Сімферопольської організації. Ці чвари, зрозуміло, мали дуже серйозні наслідки для нашої збройної сили в Севастополі».

Ці «чвари» не залишалися лише на рівні побутових сварок. У травні 1918 р. конфлікт вийшов уже на рівень вищих органів тогочасної влади. Під час проведення з’їзду рад, на якому було проголошено створення в Криму радянської республіки та були проведені вибори до ЦВК Республіки Тавриди, на обговорення було поставлене питання: де саме проголошується центр новоствореної республіки – в Сімферополі чи Севастополі? Після тривалих дебатів було ухвалене рішення: «Тимчасово перенести центр влади до Севастополя». Ясна річ, що сімферопольським відповідальним працівникам не сподобалося подібне розгортання подій…

* * *
Ще до від’їзду з Сімферополя А. Слуцький надіслав до Севастополя заступника Таврійського ЦВК І. Семенова, який мав з’ясувати, чи можна їхати до цього міста. Після приїзду та перебування в Севастополі І. Семенов зателефонував до Сімферополя й відповів, що їхати до Севастополя їм тепер не можна. Тоді було прийняте рішення їхати до спокійної Ялті, де всі члени уряду мали зустрітися з Семеновим і далі їхати разом.

Проте й начебто «спокійна» Ялта зустріла членів уряду вороже. Місцева рада, правління якої готувало загони червоногвардійців для опору німецьким військам, котрі в той час наступали, сприйняла приїзд до їхнього міста членів уряду як зраду, а їх самих – як утікачів, що дезертирують. За словами свідка тих подій: «Членів уряду, які бажали завантажитися на один з пароплавів, що стояв в Ялті, ялтинці прийняли вороже й рішуче відмовили їм у посадці на транспорт. Були навіть намагання заарештувати їх. Тоді члени уряду прийняли рішення змінити свій маршрут, поїхавши через Алушту, Феодосію до Керчі».

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Будівля Алуштинської бібліотеки. В її підвалі утримувались перед розстрілом члени Раднаркому ТРСР

Вибору саме такого маршруту сприяло ще й те, що невдовзі їм повідомили: саме до Алушти припливе міноносець, який направлять за ними. 20 квітня втікачі поїхали туди, але по дорозі, неподалік від села Біюк-Ламбат, вони наштовхнулися на військове формування кримських татар, які повстали проти більшовиків.

За споминами І. Семенова, який разом з іншими членами уряду Республіки Тавриди пройшов усі етапи полону та мало не розділив їхню долю, після арешту його та інших членів уряду привезли в село Біюк-Ламбат, де й тримали ніч у кордегардії. Наступного дня заарештованих перевезли до Алушти й посадили у місцеву в’язницю. На запитання, яке хтось з членів уряду поставив офіцеру-коменданту, коли їх поведуть розстрілювати, офіцер відповів: «Ні, ми – не більшовики, ми вас не чіпатимемо; ми перевеземо вас до Сімферополя, в розпорядження німецької влади; там вас будуть судити. Якщо ви своїми діями заслужили – тоді вас розстріляють».

І судовий процес насправді розпочався. Протягом декількох днів свідки-алуштинці давали свідчення судовому слідству. Зібрані матеріали зводилися до єдиного висновку: всі заарештовані були особисто винні у численних стратах, котрі незадовго до цього мали місце як у цьому місті, так і в усьому повіті. Як згадував алуштинець А. Ібріш (він запам’ятав розповіді своїх батьків), особливо обурив усіх людей епізод, що стався, коли червоні розстріляли «18 осіб: 17 чоловіків і дівчинку років 10-11, яка ніяк не бажала залишити свого батька». Але судовий процес, що тривав декілька днів, не був доведений до кінця. І цьому завадила досить важлива подія.

З поширенням наступу на півострів німецьких військ і частин Центральної Ради у 20-х числах квітня в гірських районах та на узбережжі розпочалося кримськотатарське повстання, яке самі учасники називали «народною війною». За словами І. Фірдевса «розпочалася форменна війна між татарами та радянською владою, яка йшла». Центром повстання стала Алушта, де 22 квітня було організовано мусульманський комітет на чолі з поручиком М. Хайретдіновим. Військовий штаб очолив штабс-ротмістр Кримського кінного полка С.-М. Муфті-заде. Саме мусульманський комітет і взяв у руки всю владу в місті.

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Розстріл комісарів Республіки Тавриди. 24 квітня 1918 р.

Досить показовим є епізод, який відбувся в селі Кизилташ. За свідченнями, які після падіння більшовицької влади зібрав виконувач обов’язків судового слідчого І. Бунін, 22 квітня в село приїхали «два автомобілі з озброєними офіцерами, українцями й татарами. Вони звернулися до тих, хто зібрався, й оголосили про те, що Сімферополь зайняли німецькі війська й закликали створювати загони й наступати на Гурзуф та Ялту з метою повалення влади більшовиків». Наступного дня на Гурзуф прослідував українсько-татарський загін чисельністю до 140 осіб.

* * *
Невдовзі повсталі зайняли села Кучук-Узень, Коуш, Улу-Салу, Шум, Демерджі, Корбек, Біюк-Ламбат. Разом з українськими військами вони розпочали просуватися в бік Ялти, займаючи всі населені пункти аж до Масандри. Антибільшовицькі виступи відбулися у Феодосії, Судаку, Старому Криму, Карасубазарі. Захоплюючи міста та села, татари арештовували більшовицьких «активістів» і, як правило, одразу вбивали їх. Як згадував Д. Сейдамет, «вступивши до Криму, німці застали тут не лише татарські військові сили, які майже повсюди йшли в авангарді німецької армії проти більшовиків, але й татарські організації навіть у дрібних селах, де їх вітали національними прапорами».

Проте повстанці розправлялися не лише з більшовиками, але й з греками, які в їхніх очах також належали до «влади рад», тобто до партії влади. Так, було повністю спалене грецьке село Актузой, а його населення знищене. Невдовзі повстання перекинулося й на інші села, де також розпочалася різанина греків і росіян. Більшовик І. Тархан у споминах, що побачили світ уже в 30-х роках, згадував: «У селах Кучук-Узень, Алушта, Корбек, Б.-Ламбат, Коуш, Улу-Сала й багатьох інших розстрілюють і катують десятки трудящих росіян, греків і т.д.». Йому вторив й І. Семенов, який зазначав: «Уночі з 23 на 24 квітня росіяни, які мешкали поблизу Алушти, зазнали нападу з боку татар; було вирізано декілька родин, усього близько 70 осіб. Мешканці-росіяни, які пережили цю жахливу ніч, наступної почали озброюватися, щоб у разі повторного нападу мати змогу захищатися».

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Пам’ятний знак на місці взяття у полон членів Раднаркому ТРСР

Однак в справу втрутилася третя сила – матроси та червоногвардійці, які приєдналися до греків і розпочали витискувати татар, що повстали, з уже захоплених ними місцевостей. З Севастополя до Ялти надійшов міноносець «Гаджибей» з десантним загоном, який долучив до себе місцевих червоногвардійців і посунув на Алушту. Як і в січні 1918 р., більшовиків, які нападали, підтримали місцеві греки. 23 квітня у 12 км від Ялти татарські повстанці були розбиті й мали відступати. За словами поручика М. Хайретдінова, «наш загін відступав аж до самої Алушти, залишаючи на сваволю більшовиків усі татарські села між цими містами».

Одразу розпочалася жорстока різанина тих, хто програв. Достатньо чітко це можна побачити зі споминів кадета В. Оболенського, який тоді мешкав у Біюк-Ламбаті: «Більшовики жорстоко розправлялися з усіма татарами, які потрапляли до них у руки. В Гурзуфі й Кизилташі татар розстрілювали й топили в море. Декілька татарських будинків було пограбовано та спалено. Всі ці варварства, за поголосом, творилися головним чином місцевими греками, які примкнули до більшовиків. …Дізнавшись про те, що більшовицькі полчища, які творять насильства над жителями, наближаються, все татарське населення Біюк-Ламбата, включаючи стариків, жінок і дітей, пішло в гори».

Про те, яким саме чином більшовики поводилися під час захоплення Кизилташа, нам відомо зі слів свідка тих подій Лідії Ломакіної, яка пізніше розповіла це слідчому І. Буніну: «Підійшовши до села, червоногвардійці й греки поставили в різних пунктах на шосе кулемети й почали обстрілювати село. Одночасно вони робили погроми; за словами свідка, вона бачила, як на одному кінці села горів будинок Джеміля, і водночас був підпалений ще якийсь будинок на протилежному боці села; в той же день почалося виловлювання татар червоногвардійцями й греками та стрілянина по них; через два-три дні після цього село було підпалене з центру; причому через сильний вітер пожежа поширилася на всю так звану Сатро-Мечетню частину Кизилташа, в якій згоріло до 20 будинків; пожежею було знищено й все майно, котре в них було. Населення в страху розбігалося. Маленька зграя червоногвардійців, переважно з греків – мешканців міста Гурзуф, остаточно тероризувала мешканців села, роблячи вбивства та розстріли татар, підпалення їхніх будинків, пограбування майна та інше насильство». Антитатарські погроми також були зафіксовані в Нікіті та Ялті.

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Кизилташ, поч. ХХ ст.

Ще більш промовистими є свідчення, зібрані Особливою комісією з розслідування злодіянь, які творили більшовики, що перебувала при головнокомандувачі Збройних сил Півдня Росії А. Денікіні: «У селі Кизилташ, підпаленому з усіх боків, були перебиті всі татари, які повернулися з гір, переважно старики. Останні, кількістю 15 осіб, зібралися у будинку старого селянина Алдешира з тим, щоб разом намагатися просити гурзуфську раду солдатських і робітничих депутатів припинити подальші підпали. Але тих, хто зібрався, заарештували червоні, після чого четверо: Аджешир, Джеміль, Алі-Усейн та Алі-Бекар були одразу ж страчені (спалені живцем в одному з будинків). Усіх інших стариків, зв’язаних попарно, червоноармійці погнали по шосе в бік Ялти, а потім розстріляли. У двох забитих були відрізані носи. …В Гурзуфі було вбито більше 60 стариків-татар, трупи кинуті незаритими на дорогах, вулицях, у виноградниках. Рідним, які наважувалися розшукувати своїх забитих близьких, часто доводилося припиняти ці розшуки через погрози червоногвардійців. Здійснення поховань було небезпечним, не було пощади навіть духовним особам: у Гурзуфі та Нікіті були забити під час поховального богослужіння двоє мулл».

Приблизно о 9 годині ранку 24 квітня до Алушти підійшов міноносець «Гаджибей» і почав обстрілювати місто, після чого на берег висадилися озброєні загони й почали штурм. Відступаючи під натиском більшовицьких військ, повсталі татари забрали з в’язниці всіх заарештованих, які там перебували, й повезли їх із собою. За споминами І. Семенова, на запитання: «Куди ви нас женете?», комендант відповів, що «…їх везуть у безпечне місце – в село Шуми». Тобто й за умови наступу більшовиків на місто повсталі все ще намагалися зберегти життя заарештованим, щоб потім піддати їх суду…

Проте кількість тих, хто наступав на повсталих, була настільки великою й просувалися вони так стрімко, що татари, перебуваючи на той час на відстані в півтори версти від Алушти, прийняли рішення розстріляти майже всіх, кого заарештували. «Майже» – тому що й у цьому разі спрацювало вирощене протягом попередніх місяців репресій з боку «росіян», які перебували при владі, розрізнення осіб, виходячи з критеріїв національної ідентичності. Тому з числа заарештованих були виділені три присутніх там кримських татарина і відпущені на волю. Всі інші, хто потрапив до рук повсталих (у тому числі й члени уряду Республіки Тавриди), були розстріляні.

Так сталося, що кілька осіб з числа тих, кого розстрілювали, виявилися лише пораненими. Врятуватися вдалося І. Семенову, С. Акімочкіну (але через тяжкі поранення він згодом, через майже чотири з половиною місяці перебування в різних лікарнях і перенесених кількох операцій, помер у Севастополі) та одному з робітників з м. Алушти, який також перебував у місцевій в’язниці.

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Міноносець «Гаджибей»

24 квітня червоногвардійці зайняли Алушту. В. Єлагін згодом писав: «Цей день є одним із найсмутніших днів в історії потворної більшовицько-татарської боротьби. Після обстрілу Алушти артилерійським вогнем з міноносця розлючені загибеллю комісарів матроси (до речі, на той час відомостей про «загибель комісарів» у моряків ще не було. Тобто цей привід для пояснення різанини, котра згодом розпочалася, з’явився в обігу радянських мемуаристів значно пізніше, – авт.) увірвалися в місто. Розсипавшись у гонитві за тими, хто відступав по його вузьких вулицях, вони рубали без розбору всіх татар, які їм зустрічалися. Татарське населення Алушти й близьких до неї селищ, кинувши власні домівки, бігло в гори й переховувалося там аж доти, доки матроські загони, що з боєм пройшли майже до Сімферополя, були відтягнуті до Ялти, а Алушту 27 квітня зайняв ескадрон німецьких уланів».

Як згадував у споминах І. Фірдевс, звірства більшовицьких частин і тих, хто до них приєднався, призводили до того, що «все татарське населення Алушти та наближених до неї районів бігло в гори, ліси й до Сімферополя».

У 1933 р., до 15-річчя з дня розстрілу керівників Республіки Тавриди, в Сімферополі було надруковано книгу, яка одночасно була й збіркою статей-споминів сучасників тих подій, й збірником документів. Мабуть, саме через це за п’ять років ця праця була вилучена з бібліотек, де зберігалася. Адже матеріали, які містилися в ній, настільки промовисті, що їх не могла пересилити будь-яка пропаганда.

Серед документів, що були надруковані в цій книзі, є й витяги з протоколів слідчої комісії Кримського парламенту (Курултая). Ці документи викривають справжній стан справ того, що відбувалося на півострові у ті страхітливі дні кінця квітня. Надамо слово свідкам цих подій.

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Базар в Алупці. Автор – В. Сокорнов

Татарин Хафіз Шамрат, мешканець села Корбек, біля Алушти: «Ввечері підійшла міноноска, спустила шлюпку, й в цей час з боку Ялти прибули червоногвардійці. Озброєні греки ходили по будинках й уводили татар. …так ми пролежали, зачинившись, з середи до понеділка. Вони тут вбивали три доби, починаючи з вечора у середу, в четвер та п’ятницю до вечора. З Ялти прибув спеціальний грецький загін, чисельністю 300-400 осіб. Після прибуття цього загону в Алушту до нього приєдналися й місцеві греки, переважна більшість з яких – темний елемент. У суботу більшовики видали декрет про те, що більше вбивств не буде. Через те голова мусульманського комітету з червоним хрестом на рукаві розпочав займатися похованням забитих».

Поручик Мухтар Хайретдинов, розповідаючи про події того часу, між іншим, сказав: «Майже в кожному селі мешкало декілька родин інородців, і вони про все доносили більшовикам. Окрім того, більшовики самі розсилали своїх шпигунів і визнавали про настрої татар. …Під час засідання ялтинської повітової ради майже всі члени ради, хто виступав, відкрито заявляли, що у разі вторгнення до Криму будь-якої контрреволюційної сили, вони першим ділом будуть винищувати татарське населення».

Бекір Мемедов, мешканець Алушти, розповідав, що до його будинку, де переховувалося декілька місцевих мешканців, увірвалися червоногвардійці й почали вимагати видати їм ескадронців, які буцімто ховалися в його будинку. «Їм заявляли, – далі свідчив Мемедов, – що жодних ескадронців тут немає, після чого вони зробили обшук. Один із червоногвардійців, грек, лаявся, стоячи біля драбини, а потім сказав: «Ви ще станете воювати 100 разів, але за кожного вбитого грека ми вб’ємо 100 татар – увесь Гурзуф ми перебили й вас усіх зараз переріжимо». Потім вони забрали сімох чоловік й увели. Більше їх ніхто не бачив».

Особлива комісія з розслідування злодіянь, яка перебувала при головнокомандувачеві збройних сил на Півдні Росії, об’єднала всі факти, зібрані слідчою комісією Курултаю, і 24 червня 1919 р. в Єкатеринодарі зробила висновок: «За декілька квітневих днів було вбито більш ніж 200 мирних мешканців, знищено точно зареєстрованого майна на суму 2 928 000 рублів, загальний збиток, завданий більшовиками татарському населенню Алушти, Кизилташа, Дерекоя, Алупки й дрібніших поселень, за приблизного підрахунку складав понад 8 млн рублів. Тисячі осіб стали злидарями».

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Типи Криму. Татарські діти в Алупці. 1900-ті. Автор – В. Сокорнов

Після того, як німецькими військами більшовики були вигнані з півострова, татари перейшли в наступ. На грецькі селища Південного берега Криму впав справжній терор. В. Оболенський згадував: «Увечері ми дивилися на пожежі, які палали по всьому Південному березі. Татари мстили грецькому населенню за кров забитих братів. Немало греків було вбито в той вечір, а всі їхні маєтки пограбовані та спалені. Коли через два дні я поїхав до Ялти, то нарахував уздовж шосе близько десятка згарищ, які ще димилися. А по дорозі чередою посувалися фури з усяким скарбом, заплаканими жінками й чорноокими дітьми. Корови, що були прив’язані ззаду за рога, впиралися й мукали, вівці перелякано, притулившись одна до одної, жалібно блеяли».

Відгомін цих подій ще досить довго давався взнаки. Навіть восени 1919 р., тобто через більш ніж півтора року після подій, у різних місцевостях півострова відбувалися зіткнення між кримськими татарами й греками. 17 жовтня 1919 р. повідомлялося, що в Алупці «спостерігається величезний антагонізм між татарами й греками. В останньому зіткненні було забито 16 греків. Татари переховуються в горах і розраховують на допомогу з боку турок. Засоби, прийняті для вгамування конфлікту, сприятливих підсумків не дали».

Згідно з повідомленнями, що були надруковані у севастопольській газеті «Крымский вестник», через погроми «загинуло декілька десятків греків, у тому числі дряхлі старики й мали діти. …На всьому узбережжі між Ялтою й Алуштою не залишилося зараз (березень 1919 р., – авт.) жодного грецького поселення, всі розбіглися й терплять великі злидні й нестатки». В іншому номері газети зазначалося: «На всьому узбережжі Криму не вціліло жодної плантації греків, жодного їхнього будинку – все розтрощено».

Як навесні 1918 р. більшовики з Криму тікали та що їм завадило…
Одна з вулочок Кореїзу, 1918 р.

Значно пізніше головний чекіст Криму С. Реденс зазначав, що громадянська війна на півострові «ускладнювалася національною ворожнечею, адже грецьке сільське населення, досить численне, особливо на Південному березі Криму, стало через віковічну ворожнечу до татар на бік радянської влади. У цій боротьбі багато татар було вбито греками».

Міжетнічні конфлікти в цей час спалахували не лише між татарами та греками. Проти більшовиків піднялися й німці. Озброєні загони німців-колоністів нападали на більшовицькі частини, які відступали, надаючи німецькій армії розвідувальні дані. Водночас населення півострова піднялося проти євреїв, яких ототожнювали з більшовиками. За словами І. Фірдевса, під час наступу німецьких військ мешканці Сімферополя, вже не так сильно жахаючись більшовицьких катів, почали повставати проти них та «проводити антисемітську агітацію». Ці слова підтверджують і висловлювання А. Денікіна, який зазначав, що жорстоке правління більшовиків на півострові «в народній свідомості пов’язувалося з фактом єврейського засилля».

Тетяна Бикова, к.і.н., науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Джерело новини:

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: