Григорій Орлик. Фото надано автором.
/

Григорій Орлик: «Вічна ліга козаків і татар об’єднує й робить нерозривними інтереси обох націй»

Почати

Чи не кожному українцеві відомий міф, який пов’язує Григорія Орлика з назвою французького міста Орлі та однойменного аеропорту, розташованого поблизу. Звісно, нам би хотілося, щоб такий зв’язок був, але місто Орлі відоме з римського часу і походить від латинського слова Aureliacum, що означає «вілла Аврелія». Син українського гетьмана Пилипа Орлика і хрещеник Івана Мазепи, генерал-лейтенант армії короля Франції Людовика XV навряд чи колись відвідував це місто. Але в життєписі славетного сина України Григорія Орлика більш ніж достатньо подій, завдяки яким його ім’я назавжди внесене золотими літерами в пантеон видатних діячів людства.

Початок військової кар’єри

Пилип Орлик. Фото надано автором.

Будучи старшим сином лідера войовничої «козацької нації», Григорій Орлик, дитинство якого минало в час Великої Північної війни в середовищі видатних полководців того часу, не міг не надихнутися їхнім прикладом. За свідченням самого Григорія, службу під прапорами шведського короля Карла ХІІ він розпочав у 14-річному віці. Воював чотири роки, майже до кінця Великої Північної війни. Після того, як шведи програли війну, пристав на службу гвардійським капітаном до Саксонії, забезпечуючи кореспонденцію саксонського короля з Пилипом Орликом. Але замирення Августа ІІ та Петра І змусило Григорія покинути саксонську службу і продовжити кар’єру в Польщі.

 «Я вступив до військ Речі Посполитої в 1726 році як генерал-ад’ютант Великого гетьмана Коронного, який присвоїв мені звання підполковника армії», – згадував Григорій Орлик.

Метою повернення українського гетьманича до Речі Посполитої було, безсумнівно, козацьке питання, адже його патронами стали сили, що підтримували Пилипа Орлика під час кампанії 1711 року.

Спецоперація з повернення короля на трон

На нараді 28 жовтня 1729 року клан Потоцьких і французький посол у Варшаві Антуан-Фелікс де Монті вирішують почати реалізацію плану з повернення на польський трон Станіслава Лещинського – тестя французького короля Людовика XV.

Керувати спецоперацією, яка мала стратегічну мету – протидіяти російському впливу в усій Європі, доручили саме Григорію Орлику. Тож він виїхав з Польщі до Франції, де зустрівся зі Станіславом Лещинським та його донькою Марією – королевою Франції. У пізнішому звіті він напише, що представив при французькому дворі «великий меморандум, у якому окреслив зв’язки інтересів Польщі з інтересами турків, татар і козаків та вигоду мати їх в інтересах короля Польщі».

Таємна подорож Лещинського до Варшави через усю Європу – місія, що розпочалася 22 серпня об 11 вечора і завершилася о 23-30 8 вересня 1733 року, була блискуче виконана Г. Орликом, який ще раз довів свої незаперечні здібності й таланти. Це дозволило йому остаточно завоювати собі місце на службі у французького короля.

«Нащадкам буде важко повірити, що принц, віддалений за 400 льє, приїжджає до Варшави у супроводі однієї людини та проголошується королем за п’ятнадцять днів. Ця подія є однією з найвизначніших у історії»

12 вересня 1733 року примас Теодор Потоцький проголосив Станіслава Лещинського новим правителем Речі Посполитої. Але король Станіслав І невдовзі під тиском Росії, Австрії та Саксонії змушений був покинути Варшаву, вдруге не втримавши корону…

«Завжди обраний і завжди скинутий», – так охарактеризував «екзильного» польського короля Станіслава король Пруссії Фрідріх ІІ.

За умовами Віденського миру 1738 року (прелімінарний з 3 жовтня 1735 року) Лещинський був змушений остаточно відмовитися від претензій на польський престол на користь саксонця Августа III.

Григорій Орлик і Крим

Григорій Орлик заповзято виконував дипломатичні місії на користь Станіслава Лещинського до Османської імперії (червень 1730, січень 1732, березень 1733, березень 1734), зокрема, здійснив дві поїздки до Кримського ханства (лютий 1732, березень 1734).

Слід розуміти, що батько і син Орлики орієнтувалися на Гадяцьку угоду, яка передбачала входження України у тристоронню формацію. Вони могли зберегти свою вагу, тільки розвиваючи свою «користь» у рамках польського проєкту, який у разі успіху передбачав, що «у Польщі не лишиться жодного московита». А головний безпековий чинник Григорій вбачав в угоді козаків з кримськими татарами:

«Запорозька армія, на чолі якої стоїть мій батько, завжди й в усі часи була нацією вільною й шукала захист там, де він видавався найбільш вигідним, що вона задовольняється лише збереженням своїх колишніх привілеїв і убезпечує себе від усіх несправедливих претензій угодою, укладеною з татарами. Що, зрештою, ця вічна ліга об’єднує й робить нерозривними інтереси обох націй».

Варто зауважити, що успіхи Григорія на османському напрямку стали можливими завдяки тому, що в 1730 році кримським ханом втретє став Каплан I Ґерай – друг і союзник Пилипа Орлика. І головною перемогою було звільнення козацького гетьмана з почесного полону в Салоніках, де він перебував на вимогу Росії з 1722 року.

Гетьман-вигнанець Пилип Орлик повернувся до Бендер 22 квітня 1734 року. Проте це визволення було запізнілим – його нація, запорожці, тільки-но перейшли під протекторат Росії.

Лист запорожцям Пилип Орлик починає з повідомлення про європейську війну, перемоги французького короля та його союзників Іспанії й Сардинії над Австрією – союзницею Росії. Отже, склалася надзвичайно загрозлива для Москви міжнародна ситуація. Тому повернення запорожців під владу Росії Орлик вважав великою помилкою. Гетьман посилався на гіркий історичний досвід, коли царизм знехтував договором із Богданом Хмельницьким від 1654 року, а після поразки Івана Мазепи знищив автономію України, перетворивши її на безправну провінцію імперії. Орлик згадує й про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Малоросійської колегії у 1722 році, котра, по суті, здійснювала військовий окупаційний режим в Україні, про загибель десятків тисяч козаків у війні Росії з Персією, а також на будівництві фортець на Каспійському морі, Ладозькому каналі та в Петербурзі у 1721-1725 роках, про розправу Петра І з наказним гетьманом Павлом Полуботком і старшиною у 1724 році тільки за те, що вони зважувалися відстоювати права України…

Але у відповідь на звернення про приєднання до війни на боці Франції Пилип Орлик отримує відмову промосковського кошового Івана Малашевича. Тож гетьманові нічого не залишалося, окрім як через емісарів закликати до боротьби з Росією, а також до вступу у його військо безпосередньо на Правобережжі. Проте призначення ханом у розпал нової російсько-турецької війни Менґлі II Ґерая змусило Григорія Орлика шукати для козацької нації інші комбінації на світовій шахівниці.

П’єр-Грегуар, граф д’Орлик де Ля Зиска

Замок Григорія Орлика в Дентевілі. Фото надано автором.

Хрещеник Івана Мазепи, син «голови козацької запорозької нації» Пилипа Орлика, славетний дипломат, розвідник і полководець Григорій Орлик 3 грудня 1747 року одружився за високої згоди короля Франції з Луїзою Елен Ле Брен де Дентевіль, пов’язавши свою долю зі старовинною родиною французької аристократії, й оселився в замку Дентевіль у провінції Шампань.

З нагоди цього шлюбу Григорій зібрав велику кількість документів про давність походження свого роду. Свідчення про шляхетне походження зробили для нього Станіслав Лещинський і духівник королеви Луї Лябішевський. Було складено великий родовід, що містив також сілезійську гілку роду Орликів, яка називалася Орлик де Ля Зиска. Встановивши контакт з цією родиною, Григорій отримав від них кілька додаткових документальних свідчень їхньої спорідненості й відтоді відрекомендовувався, як П’єр-Грегуар, граф д’Орлик де Ля Зиска.

На жаль, подружжя Григорія і Луїзи Елен не мало нащадків.

Участь у війні за австрійську спадщину та Семирічній війні

Збереглася характеристика Г. Орлика (1734 рік) від російського посла Неплюєва: «…приблизно тридцяти років, високого зросту, світлий, засмаглий; говорить російською, німецькою, французькою, польською, шведською, козацькою і, напевне, знає грецьку і турецьку; стриманий та поважний».

Перший проєкт створення козацького корпусу в королівській армії з числа тих, хто лишився вірними Пилипу Орлику, Григорій розробив ще в 1735 році. Згідно з «Історичною і військовою хронікою» М. Пінара, 1 січня того року він отримав чин полковника французької армії. Але, як переконливо доводить дослідниця життя і діяльності Г. Орлика Ірина Дмитришин, описана в хроніці військова кар’єра до 1743 року була його «прикриттям», як таємного агента.

За час своєї дипломатичної кар’єри, що тривала до смерті батька в 1742 році, він користувався різними прізвищами та іменами. Ось неповний їхній перелік: капітан шведської гвардії Густав Бартель, капітан швейцарської гвардії Хаг, лікар-француз Ля Мот, Конорієр, капітан з Сасесу, Ернест Брамляк…

А військовиком він став 1744 року, під час війни за австрійську спадщину (1740-1748), отримавши наказ долучитися як польовий ад’ютант кавалерії до армії, яка перебувала тоді у Фландрії. Служив на Рейні, брав участь у захопленні Віссембурга, був при Аугенаумі, зимував у Баварії. Воював під Пассенхассеном у квітні 1745 року. У травні приєднався до армії Нижнього Рейну під командуванням князя де Конті, отримавши там звання бригадира (командувача кількох полків).

Родовід Ориликів. Фото надано автором.

Напередодні весілля отримав почесну місію – рекрутувати свій власний полк інфантерії і звернувся до Станіслава Лещинського з клопотанням вшанувати в назві полку польську націю. Екскороль був у захваті. Тож полк французької армії «Royal Pologne Infanterie» («Королівська польська піхота») був сформований 25 грудня 1747 року, проте складався лише з одного батальйону.

Під час Семирічної війни полк посів 116-те місце під командуванням Григора Орлика. У 1757 році приєднався до армії Нижнього Рейну під командуванням маршала д’Естре для планованого вторгнення в Ганновер. Наприкінці року він зайняв свої зимові квартири в першій лінії французької армії в Целле на річці Аллер.

У наступні два роки успішно виконував бойові завдання під час спільних операцій з австрійською армією. Його було призначено польовим маршалом, у цей час він показав себе як талановитий командувач.

В одній із найвизначніших битв Семирічної війни – битві під Бергеном 13 квітня 1759 року, в якій військо Віктора-Франсуа де Брольї перемагає 40-тисячну армію принца Фердинанда Брауншвейзького, Орлик поводився мужньо, але був поранений у шию.

Коли трьома днями пізніше де Брольї подав список для нагородження тих, хто особливо відзначився під час битви, ім’я Григорія було згадано на другій позиції. Згодом його навіть зобразили на гравюрі, що змальовувала перемогу. Сьогодні це єдине ідентифіковане зображення Григорія Орлика.

21 квітня 1759 року Орлик отримав звання генерал-лейтенанта армії короля – щабель, який передував безпосередньо рівню Маршала Франції.

Але, на жаль, його поранення призвело до передчасної смерті. Генерал-лейтенант помирає 23 листопада 1759 року. Після смерті командувача 18 січня 1760 року й полк «Royal Pologne Infanterie» було розформовано. Його єдиний батальйон був включений до складу полку «Royal Suédois Infanterie» («Королівська шведська піхота»).

З Григорієм Орликом асоціювали козацьку лицарську націю в Європі середини XVIII століття. Він своїми чеснотами, дипломатичними та військовими талантами домігся визнання та вшанування від трьох королів: короля Франції Людовика XV, який нагородив його Орденом Святого Людовика; короля Швеції Фредерика І, який удостоїв його Ордена Меча. А королева Австро-Угорщини Марія-Терезія вже після смерті Григорія надала жіночий орден Зоряного Хреста його вдові Луїзі Елен Ле Брен де Дентевіль на знак визнання заслуг її чоловіка.

Євген БУКЕТ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: