Горська
Пам'ятна дошка на будинку у Василькові, в якому загинула Алла Горська. Фото з сайту https://uk.wikiquote.org
/

Горські – українці з Криму. Про родину, про кіно, про трагедію

Почати

Життя цієї родини було мало не прикладом вдалої кар’єри людини мистецтва за радянського режиму. Та як могло статися, що в такій успішній і спокійній суто радянській родині виховали таку доньку — ворога системи?

Олександр Горський народився в Олександрії у 1898 році. Закінчив у рідному місті ремісниче училище. Воював у Першу світову війну, був поранений. У 1918-1920 роках він працював асистентом режисера українських театрів у Вінниці та Житомирі.

1922 року разом з Юрієм Філянським і Леонідом Черновим заснував театр — українське мистецьке об’єднання «Махудрам» (Майстерня художньої драми).

Його дружина Олена Давидівна походила з села під Кременчуком, що неподалік від Олександрії, із заможної селянської родини. Вони взяли шлюб 1919 року, й Олександр Горський усиновив її сина Арсена від першого чоловіка, загиблого у війнах 1918-1919 років в Україні.

У Криму сім’я Горських оселилася в середині 1920-х років у Ялті. Тут, у Криму, в них народилася дочка Алла — згодом відома художниця і дисидент тоталітарного режиму.

З 1931 року Олександр почав працювати в кіно — директором Ялтинської кінофабрики (1931-1932). Олена Горська в Ялті працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу.

Ялтинська кіностудія, яка в 1920-х роках підпорядковувалася Всеукраїнському кінофотокомітету, з 1930 року перейшла до тресту «Востокфильм», який об’єднував кілька кіностудій від Криму та Поволжя до Середньої Азії. Згодом з нього візьмуть відлік кіновиробництва у кільканадцяти республіках СРСР, нині — незалежних державах.

Підвищення для співробітника Ялтинської студії, яка входила до загальносоюзного об’єднання, означало переведення в столицю. У 1932 році він з родиною переїхав до Москви, де став начальником виробництва всього тресту «Востокфильм».

Згодом потрапив у Ленінград, де працював заступником директора і директором з виробництва ленінградської кіностудії (1932-1941). Дружина працювала художником з костюмів. Син Арсен працював у Ленінграді робітником на оборонному заводі.

Олександр Горський. Фото надано автором.

З осені 1939-го до весни 1940 року Олександр Горський був на радянсько-фінській війні. У 1941 році незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав у творче відрядження керівником групи до Монголії на зйомки фільму «Його звуть Сухе-Батор».

У Ленінграді залишилась його дружина Олена з дітьми: одинадцятирічною Аллою та старшим на 10 років Арсеном. Влітку 1941 року Арсен Олександрович Горський вступив до народного ополчення, потім воював у складі диверсійно-партизанської частини, яка діяла на Ленінградському фронті, й у квітні 1943 року загинув у бою.

Дружина з донькою змушені були пережити дві блокадні ленінградські зими, на початку літа 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де вже працював на кіностудії Олександр Горський. Проте в Алма-Аті родина пробула недовго і вже наприкінці 1943 року переїхала до Києва, де він на десять років (1943-1953) став директором кіностудії, що нині названа іменем Довженка.

Повоєнний період в історії радянського кінематографа позначений принизливим словом «малокартиння» — Сталін кинув гасло, що краще знімати менше фільмів, але то мають бути самі шедеври. На двадцять кіностудій щороку припадало два десятки фільмів. У 1950-1951 рр. ще менше — на рік знімали стрічок удвічі менше, ніж кіностудій було в СРСР. Але саме в цей час на Київській кіностудії зусиллями Олександра Горського було створено значні виробничі потужності, закладено той потенціал, що дав про себе знати пізніше.

Після Києва Горський очолював Одеську кіностудію (1953-1961) — це була його остання висока посада. У 1952 році до Одеси приїхав випускник Всесоюзного інституту кінематографії Марлен Хуцієв. Працюючи помічником режисера, він писав сценарій власного великого фільму. Картина і справді стала великою. Це була «Весна на Зарічній вулиці». Перший варіант сценарію було відхилено. Спільно з Хуцієвим над новим варіантом працював співавтор його дипломної стрічки Фелікс Міронер. Треба зазначити, що обох молодих режисерів запросив директор Одеської кіностудії Олександр Горський.

Кадр з фільму “Весна на Зарічній вулиці”

У перший рік прокату «Весну на Зарічній вулиці» переглянуло понад тридцять мільйонів глядачів. Неможливо порахувати, скільки ще людей вкотре і вкотре завмирали перед екранами, коли цей фільм упродовж десятиліть повторювали у телевізійному ефірі.

Чим привабила глядачів така, на перший погляд, невибаглива історія, без ясного щасливого фіналу?

Фільм знімався у Запоріжжі, його герої — робітники металургійного заводу. Нова вчителька, яка за розподілом після педінституту потрапила працювати до вечірньої школи, мала навчати своїх ровесників правилам російської мови; та іноді вона намагалася поводитися занадто правильно, а життя ставило їй такі завдання, відповіді на які не знайти в підручниках. Хоча фільм не розповідає про передісторію дівчини, про те, що змусило її так щільно закрити своє серце, глядачам це розтлумачувати потреби не було — це покоління, на той час двадцяти-тридцятирічна молодь, пережило багато; у кожного було щось своє…

1961-го Олександр Горський вийшов на пенсію, у червні того ж року померла його дружина. Після повернення до Києва був директором театру-студії кіноактора Київської кіностудії ім. О. Довженка (1963-1973), сприяв творчому становленню І. Миколайчука, Р. Недашківської, К. Степанкова, Б. Брондукова, А. Лефтій та багатьох інших. Як організатору кіновиробництва О. Горському довелося брати участь у двох важливих техніко-організаційних трансформаціях — переході від німого до звукового кіно у першій половині 1930-х років та поширенні кольорового кіно у 1950-ті роки.

1983-го Олександр Горський помер, його поховано на Берковецькому кладовищі. Нині в Олександрії на честь Олександра Горського було названо провулок. Йому судилося пережити обох своїх дітей.

У 1943-му загинув на фронті син, а в 1970 році за темних обставин трагічно загинула дочка Алла.

Ти знаєш, весь час хочеться писати українською мовою. Розмовляєш по-українськи — й думати починаєш українською мовою. (З листа Алли Горської до батька, 1961 рік)

Якщо поезія або проза мають лише один інструмент — мову, а театр і кіно належать до тієї чи іншої культури за мовою діалогів, то інструментальна музика, живопис чи образотворче мистецтво, які, здавалося б, зрозумілі без перекладу, менше залежать від того, яку мову митець вважає рідною. Та не все так просто, і приклад Алли Горської підтверджує те.

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті. Лише наприкінці 1943 року родина знову переїхала в Українську РСР — до Києва. Тобто все її дитинство до чотирнадцяти років проминуло або в Криму, або в Росії. З 1946 року Алла навчалася у Київській художній середній школі імені Шевченка, яку закінчила 1948-му із золотою медаллю. Викладачем у неї був учень Федора Кричевського, художник Володимир Бондаренко. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на факультет живопису Київського художнього інституту. Влітку 1952 року одружилася з Віктором Зарецьким, який вчився у тому ж інституті. Через два роки, закінчивши інститут, працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. 1959 року її прийняли до Спілки художників. Деякий час викладала малюнок у Республіканській художній школі. На двох із чоловіком вони мали художню майстерню в Києві на вулиці Філатова.

Влітку 1961-го 32-річна Алла Горська поїхала на етюди в село Горностайпіль на Київщині. Разом із чоловіком, живописцем Віктором Зарецьким, зупинилася в хаті Володимира Шевчука, який мешкав у одній кімнаті з Віктором у гуртожитку.

У Києві подружжя спілкувалося російською, а в селі потрапило у вир української. У листі до батька Алла, свого часу звільнена від вивчення української мови, зізналася батькові, що в неї є бажання все більше й більше розмовляти українською. Олександр Валентинович листувався з донькою російською.

Повернувшись до Києва, подружжя й розмовляло між собою українською. Для Алли цей перехід був важким і вона, запросивши за компанію подруг-художниць Галину Севрук і Людмилу Семикіну, брала уроки у Надії Світличної. Це допомогло Аллі добре опанувати мову.

Клуб творчої молоді «Сучасник» збирав таких ентузіастів. Клуб поділявся на п’ять секцій за інтересами: письменницька, художня, музична, кіно, театральна. При клубі діяв джазовий ансамбль, «Другий український театр». Відбувалося це у Жовтневому палаці, який наприкінці 1930-х служив катівнею НКВД. При клубі, що постав на хвилі хрущовської «відлиги», створили комісію для збору матеріалів про сталінські репресії.

Горська взяла активну участь у ній. Разом із поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком, який і очолював клуб, розпитували людей, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу.

Разом вони здійснили поїздку в Биківню — місце масових поховань жертв чекістів. Те, що вони побачили там і почули від місцевих старожилів, справило на Аллу Горську неймовірно жахливе враження.

Діяльність клубу було припинено у 1964 році. На той час Василя Симоненка не стало, він помер роком раніше від катувань міліціонерів. Аллі Горській судилося прожити ще кілька років — під пильним наглядом прямих спадкоємців ЧК-НКВД.

Загинула вона 28 листопада 1970 року. Через 21 рік дехто повторював, що Україна здобула Незалежність без крові… За декілька днів до смерті Алла Горська склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку львівському історику Валентинові Морозу. Не вперше вона відкрито виступала проти режиму. І режим вдався до дій.

До міста Василькова вона поїхала, щоб забрати швейну машинку «Зінгер» з дому свекра Івана Зарецького. Але не повернулася і не вийшла на зв’язок. Відтак чоловік Віктор Зарецький поїхав (аж 1 грудня) до Василькова. Хата була зачинена, довелося викликати дільничного міліціонера, щоб виламувати двері. Міліціонер відмовився з огляду на пізній час. Наступного дня Віктор Зарецький повернувся до Василькова, з ним приїхала Надія Світлична.

Висадивши двері, вони обшукали хату, проте нічого не знайшли. І лише зазирнувши у льох, побачили там мертве тіло Алли Горської. Діючи за логікою радянських каральних органів, слідчі заарештували самого Віктора Зарецького, зваливши всю підозру у вбивстві власної дружини на нього. Невдовзі потрапив під потяг його батько Іван Зарецький, і Віктора відпускають, поклавши провину у вбивстві невістки на свекра.

Похорон Алли Горської відбувся 7 грудня на Берковецькому цвинтарі в Києві.

Вітраж «Мати», створений у 1964 році Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Опанасом Заливахою, Галиною Севрук та Галиною Зубченко, було знищено за наказом партійного керівництва. Чи збереглися у Донецьку та Краснодоні її мозаїки? Відомо, що збереглися її картини — вони прикрашають українські та європейські музеї. Сама її коротка і трагічна доля стала її головним творінням. Алла Горська є однією з тих знакових постатей, без яких неможливий український Крим. Хоча і полишила Крим вона ще дитиною, й українську мову вчити починала у дорослому віці, кримським українцям варто пишатися такою землячкою. І саме на її прикладі ми можемо побачити, як проростала українська ідентичність у, здавалося б, цілком «нормальних» радянських людях.

Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: