- This page available also in
English
Політика РФ щодо викорінення української національної ідентичності на території окупованого Кримського півострова, яка супроводжується змінами демографічного складу населення та систематичними й широкомасштабними порушеннями прав людини, має ознаки складів як воєнного злочину, так і злочину проти людяності. Однак, дискусійним залишається виокремлення політики, спрямованої на культурне винищення народів, в самостійний міжнародний злочин: етноцид.
Терміни “етноцид” та “культурний геноцид”, зазвичай, можна зустріти в засобах масової інформації та юридичній доктрині. На сьогодні оперування відповідними правовими категоріями – виклик, адже їхній зміст не є чітко визначеним, а міжнародні договори та акти універсальних організацій їх прямо не закріплюють. Така ситуація склалася не тому, що етноцид ще жодного разу не був реалізований на практиці, а у зв’язку з відсутністю політичної волі, про що свідчить історія ухвалення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948).
Історичний екскурс та міжнародна практика
Автором концепції “геноциду” в міжнародному праві є Рафаель Лемкін. Для нього культура була невід’ємною складовою індивідуального та групового добробуту суспільства, а загроза чи саме знищення культури – тригером для асиміляції та фізичного винищення групи. Згідно з концепцією Лемкіна культурний геноцид має дві фази:
- руйнування національної ідентичності пригнобленої групи;
- нав’язування національної ідентичності гнобителя тим, хто залишився на захопленій території після витіснення, у тому числі шляхом колонізації такої території власними громадянами гнобителя.
Культурний геноцид, на думку Лемкіна, є невід’ємним різновидом злочину геноциду – систематичної діяльності щодо знищення групи осіб будь-якими засобами протягом певного періоду часу, в тому числі шляхом заборони політичних і соціальних інститутів, викорінення культури та мови, зміни почуття національної приналежності та переслідування релігійних меншин. Подібна діяльність прямо впливає на відчуття особистої безпеки, свободи та гідності. Тому для Лемкіна вона є первинною, а “кулемет” може бути використаний, коли згадані інструменти виходять з ладу або ж геноцид планується здійснити бліц-кригом.
Попри достатньо струнку теорію, включенню культурного геноциду як елементу міжнародного злочину до Конвенції 1948 року перешкоджали держави, які побоювалися переслідування за поводження з меншинами на власній території. Під час підготовки тексту міжнародного договору країни розділилися на два табори. Перший – виступав за включення культурного геноциду, наводячи як негативний приклад політику Гітлера щодо заборони викладання мовою меншин у школах, знищення музеїв та захоплення культурних пам’яток. Другий – демонстрував своє невдоволення щодо включення статті про культурний геноцид, обгрунтовуючи подібний спротив відсутністю визначення даного терміну і тим фактом, що культурний геноцид, на відміну від фізичного винищення, не викликає “шок у свідомості міжнародної спільноти” (масові вбивства не можна порівняти зі спалюванням бібліотек).
Цікаво, що попри те, що Лемкін звернув особливу увагу на культурний геноцид українців з боку СРСР, саме соціалістичні держави належали до першого табору, тоді як Австралія, Сполучені Штати, Іран, Канада, Швеція, Франція, Перу, Індія та Велика Британія – до другого.
Окремі держави другого табору (Канада, Австралія, Іран) не просто утримувалися від засудження культурного геноциду, але й вважали його інструментом поширення цивілізації серед корінних народів, таким собі “благом заради спасіння”. Жертвами їхньої “просвітницької діяльності” були, передусім, діти. Кастеллано, Арчіблад і Дегане пояснюють таку увагу до підростаючого покоління тим, що агресивне окультурення вважалося марним у випадку дорослих. Так, політика Канади щодо розширення інтернатних шкіл для вихідців з корінних народів була свідомим вибором для зміни ідентичності дітей, а спроби прищепити їм євро-канадську ідентичність тривали з 1831 до 1970-х років.
Як результат, Конвенція 1948 року була ухвалена в урізаному варіанті. У той час, як весь світ святкував перемогу ідеалів прав людини та криміналізацію на міжнародному рівні звірств, вчинених проти расових, етнічних, релігійних та національних груп, Рафаель Лемкін вважав даний міжнародний договір своєю поразкою. Серед 5 складів міжнародного злочину геноциду, лише один – дотичний до культурного винищення: насильницька передача дітей із однієї людської групи в іншу.
Втім, підхід Лемкіна був розвинений і доповнений іншими науковцями. Зокрема, Джуліан Бургер вважав, що культурна асиміляція групи є не менш небезпечною, аніж фізичне знищення. Маргіналізацію культури дослідник називає культурним геноцидом або етноцидом. Останній термін позначає позбавлення етнічної групи або ж її окремих представників права колективно або індивідуально використовувати, розвивати та поширювати власну культуру та мову.
Для Бургера етноцид та культурний геноцид є синонімічними поняттями. Натомість, під час підготовки тексту Декларації ООН про права корінних народів виявилося, що немає чіткої згоди щодо значення даних термінів, спільного й відмінного між ними. У частині III, B Travaux Préparatoires, йдеться про те, що “етноцид розглядається як знищення народів, а культурний геноцид – як знищення фізичних проявів культури”. Захист від етноциду (попри те, що дане поняття в Декларації не згадано), передбачений у статті 8, тісно пов’язаний із забороною геноциду. Відповідна стаття надає корінним народам колективне право жити в свободі, мирі та безпеці як окремі народи і забороняє будь-які акти геноциду або будь-які інші акти насильства, включаючи насильницьке переміщення дітей з однієї людської групи в іншу.
Попри те, що ухвалена в 2007 році після 20 років підготовчих робіт Декларація ООН про права корінних народів не має обов’язкової юридичної сили, акти, розроблені на її імплементацію окремими державами, не лише збільшують розуміння концепції етноциду, але є досить прогресивними для країн, які декілька десятків років тому були адептами культурного геноциду “з цивілізаційною метою”.
Так, Австралійська комісія з прав людини вважає, що заборона етноциду включає захист народів від примусової асиміляції, геноциду та знищення їхньої культури, а також будь-яких дій, що
- є загрозою для ідентичності;
- можуть позбавити народи їхньої батьківщини;
- поширюють інформацію, яка призводить до дискримінації.
Найбільш прогресивними державами в контексті розробки концепції “етноциду” є країни Латинської Америки. У 1981 році в цьому регіоні під егідою ЮНЕСКО було ухвалено Декларацію Сан-Хосе, яка закріплює етноцид як втрату культурної ідентичності корінним населення Латинської Америки через порушення права використовувати, розвивати та передавати їхню культуру та мову колективно чи окремо. Етноцид передбачає “крайню форму масового порушення прав людини”, як-от право етнічних груп на повагу до їхньої культурної ідентичності.
Стаття 1 Декларації Сан-Хосе прирівнює етноцид до культурного геноциду, стверджуючи, що це “порушення міжнародного права, еквівалентне геноциду, яке було засуджено Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покаранню за нього”. Це єдине офіційне визнання злочину етноциду на рівні ООН. Хоча справедливо підкреслити, що виключно на регіональному рівні і лише у формі декларації.
Окремі держави регіону здійснили заходи на національному рівні задля імплементації Декларації. Зокрема, стаття 80 Кримінального кодексу Еквадору містить визначення злочину етноциду та передбачає покарання за нього.
“Стаття 80. Етноцид. Особа, яка навмисно, постійно або систематично, повністю або частково знищує культурну самобутність народів, які перебувають у добровільній ізоляції, карається позбавленням волі на строк від шістнадцяти до дев’ятнадцяти років”.
Політика РФ щодо викорінення української (національної) ідентичності на окупованому Кримському півострові: етноцид та/або культурний геноцид?
Повертаючись до основного питання даної статті, чи містить політика РФ, спрямована на викорінення української (національної) ідентичності в Криму, ознаки етноциду та культурного геноциду, слід згадати, що з моменту встановлення ефективного контролю над територією Кримського півострова, окупаційна держава розпочала масштабну політику насильницької зміни демографічного складу населення. Станом на 2021 рік в результаті імплементації згаданої політики з Криму було витіснено, щонайменше, 60 000 – 100 000 осіб. У той же час, кількість російських колонізаторів на півострові становить 500 000 – 800 000 осіб. Обидва зазначені показники продовжують зростати, що становить загрозу для існування української ідентичності на окупованій території.
Реалізація політики насильницької зміни демографічного складу населення з боку РФ, спрямованої на заміщення та асиміляцію українців Криму, має ознаки культурного винищення – етноциду. Фактично, мова йде про сучасні модифікації радянського підходу до демографічної інженерії з метою завершення анексії півострова та остаточного утвердження контролю держави-агресора над ним. Попри те, що РФ продовжує наполягати на об’єктивності і незалежності від неї процесів зміни національної ідентичності в Криму, можна ідентифікувати близько 30 різноманітних складових елементів політики насильницької зміни демографічного складу населення.
Що стосується витіснення, загальна стратегія РФ полягає у виокремленні цільових груп нелояльного населення та застосуванні до них репресивного механізму у вигляді чисельних обмежень основоположних прав та свобод, перешкоджанні професійній діяльності, захопленні майна, поширення риторики ненависті та ворожнечі, паплюження репутації, залякування та створення загальної атмосфери небезпеки. Жертвами такої діяльності стають віряни різноманітних конфесій, передусім Православної церкви України, ортодоксальних напрямів ісламу, Свідки Єгови тощо; правозахисники, громадські активісти та журналісти, представники ЛГБТІ-спільноти, підприємці, діячі культури, викладачі та інші. Головним підґрунтям для переслідування стає прояв своєї національної свідомості та приналежності, відмова визнавати окупаційну владу та спробу анексії Кримського півострова. У таких обставинах потенційними жертвами витіснення є, переважно, особи, які ідентифікують себе українцями в найширшому розумінні цього терміну – як нації. Поділ на групи, які переслідуються, так само обумовлений проявом лояльності до України, а зовнішні характеристики групи використовуються як безпосередня підстава для дискримінації та порушень прав людини.
У випадку колонізації, мова йде про заохочення з боку РФ переміщення власного цивільного населення та громадян держав-сателітів на територію окупованого Кримського півострова. Інструментами такого заохочення виступають поширення на захоплену територію дії федеральних програм (“Земський лікар”, “Земський фельдшер”, “Земський вчитель”), впровадження фінансових та інших стимулів для розвитку бізнесу, повне або часткове відшкодування витрат на переїзд, а також реалізація великих інфраструктурних проектів. Окрім того, РФ напряму переміщує власних державних службовців та представників силових відомств разом з членами їхніх сімей.
Важливо також те, що бездіяльність РФ щодо встановлення заборони у національному законодавстві на колонізацію окупованої території з погляду на масштаб потоку російського цивільного населення є окремим порушенням міжнародного гуманітарного права. Адже подібне переміщення фактично унеможливлює дотримання основоположного зобов’язання окупаційної держави щодо забезпечення мешканцям Кримського півострова «звичних умов існування», а також має відчутний вплив на тривалість самої окупації, сприяючи її перетворенню на анексію.
У контексті здійснення РФ етноциду на території окупованого Кримського півострова одним із найбільш дієвих інструментів виступає позбавлення права власності на землю. Оскільки даний різновид майна має унікальну цінність: не лише як засіб існування, однак, як і місце проживання та самоідентифікації особи. Втручання у право власності на землю є одночасно замахом на духовний вимір життя жертви, що призводить до викорінення культурної ідентичності. Окрім того, вилучення землі, що подекуди супроводжується знищенням житлових будівель на ній, стимулює примусове переміщення населення. Цей інструмент максимально погіршує умови життя населення через додаткові втрати, пов’язані з продовольчим забезпеченням та погіршенням стану здоров’я. Дослідження, проведені Групою Світового банку, а також Спеціальними доповідачами Комісії з прав людини (нині – Рада з прав людини), свідчать про те, що довготривалим наслідком такої діяльності може бути послаблення фертильної функції серед жертв порушень, фактично – сповільнене вимирання.
Порушення права власності на землю на Кримському півострові за масштабністю та систематичністю сягають порогу воєнного злочину. У 2020 році указом Президента В. Путіна № 201 переважну більшість земель півострова (80% території АР Крим та 99,95% території міста Севастополя) було визнано такими, що знаходяться на “прикордонних територіях” РФ. Відповідно до земельного законодавства РФ іноземцям та особам без громадянства заборонено володіти земельними ділянками на прикордонних територіях, перелік яких встановлюється Президентом РФ. Згідно з даними “Державного комітету з державної реєстрації та кадастру Республіки Крим”, серед 11 572 земельних ділянок 84,2% – належать українцям, що лише підтверджує цільовий характер використання позбавлення права власності на землю як інструменту викорінення української (національної) ідентичності з півострова.
Самостійним інструментом етноциду також виступає “мовчазна” заборона на використання української мови. У найкращих традиціях колоніалізму, описаних вище, її першими жертвами стають діти. Огляд щодо обмеження функціонування української мови на тимчасово окупованих територіях України, підготовлений Уповноваженим із захисту державної мови, у тому числі за сприяння неурядових організацій, містить інформацію про те, що українська мова не використовується під час дошкільного навчання. Більше того, станом на 2021 рік у Криму офіційно залишилася лише одна школа І-ІІ ступенів з українською мовою навчання (№ 20, м. Феодосія). Прикметно, що до окупації школа була названа іменем Олени Теліги, але після – перейменована. Олена Теліга – героїня для українців, замордована разом із тисячами співвітчизників у Бабиному Яру “поетка вогняних меж”. Іменем ворога більшовиків та радянського народу РФ вирішила недостойним називати окупований навчальний заклад.
Хоча декларативно українська мова є однією із державних у неіснуючій в юридичній площині Республіці Крим, учні 10-11 класів не мають права навчатися нею. Те ж саме обмеження на використання української мови існує і для студентів вищих навчальних закладів на території окупованого півострова. Українську мову також вилучено з процесу позашкільного навчання, зокрема, дитячих театральних студій. Варто підкреслити, що українська мова викорінена не лише зі сфери освіти, але й з медіа-простору та культурного життя.
Напад на українську культуру та ідентичність супроводжується захопленням 14 тисяч культурних монументів, 54 музеїв, 300 тисячами музейних об’єктів, 6 історичних і культурних заповідників, які перебували на території Кримського півострова станом на лютий 2014 року. Окрім того, окупаційна держава проводить незаконні археологічні розкопки, знищує артефакти у ході будівництва великих інфраструктурних об’єктів, вивозить об’єкти української культурної спадщини на власну територію, а те, що перемістити не може – зумисно позбавляє історичної цінності, щоб у майбутніх псевдонаукових дебатах продовжувати пропагувати ідею вищості “Русского мира” та позиціонування України як Малоросії – придатка Москви.
Вивезені діти – геноцид українського народу
Як було згадано вище, до Конвенції 1948 року таки вдалося включити окремий елемент культурного геноциду у формі переміщення дітей з однієї людської групи до іншої. Станом на лютий 2014 році на території Кримського півострова налічувалося 4,323 дітей-сиріт, яких РФ фактично привласнила, відмовляючись, попри заклики України з міжнародних майданчиків, надати інформацію про їхню долю. Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини окупаційна держава зобов’язана вжити всі необхідні заходи для забезпечення поваги прав дітей-сиріт, у тому числі не допустити їхнього незаконного переміщення за межі української території та усиновлення іноземними, в тому числі російськими, громадянами.
Попри існуючу заборону в міжнародному праві РФ поширила функціонування програми “Потяг надії” на окупований Кримський півострів. Точна кількість відданих російським сім’ям та переміщених за 7 років на територію РФ українських дітей – невідома. Ще в 2012 році РФ вигнала зі своєї території незалежну моніторингову місію ЮНІСЕФ. Вона також відмовилася співпрацювати з українськими державними органами та не реагує на заклики світового співтовариства. Під час усиновлення дітям змінюють свідоцтва про народження, що дозволяє приховувати вчинення міжнародного злочину. Хоча в російські медіа часто потрапляє інформація про десятки українських сиріт з Криму переміщених в РФ за програмою “Потяг надії”.
І для геноциду цього достатньо. Даний міжнародний злочин вирізняється тим, що незалежно від того, чи було знищено (передано) 1 людину, чи мільйон, головне – констатувати наявність злочинного умислу на вчинення саме геноциду, що може стати предметом окремої статті.
Замість висновку
Відсутність у текстах міжнародних договорів термінів “етноцид” та “культурний геноцид” не має стати перешкодою для подальшого розвитку юридичної доктрини у напрямку криміналізації дій, які охоплюються ними. Реальні діяння держав на територіях, де вони здійснюють ефективний контроль, – орієнтир для опису складів та елементів згаданих злочинів. У даному контексті, Крим, на жаль, стає показовим негативним прикладом імплементації політики насильницької зміни демографічного складу населення, спрямованої на викорінення української (національної) ідентичності. Відсутність прямої згадки про такий злочин в Римському статуті та профільних міжнародних конвенціях значно звужує можливості притягнути РФ та її високопосадовців до міжнародної відповідальності, однак, не заперечує таку можливість взагалі. У даному випадку слід звернути увагу на створення міжнародного трибуналу ad hoc та поширення його юрисдикції на злочини “етноциду” та/або “культурного геноциду”. Проблемними залишаються питання схвалення відповідних юридичних новел міжнародним співтовариством, а також достатньо високі пороги доказування згаданих злочинів, що потребує злагодженої діяльності по моніторингу та належному документуванню існуючих порушень.
Катерина РАШЕВСЬКА, юрист Регіонального центру прав людини
Матеріал підготовлено в рамках проекту “Інформаційна платформа “Голос Криму. Культура” – про Крим чесно, якісно, актуально” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Implemented within the project “Information Platform” Voice of Crimea. Culture “- about Crimea honestly, qualitatively, actually” with the support of the Media Development Fund of the US Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the US government.
