Декларація Кримської платформи

Почати

23 серпня 2021 року відбувся установчий саміт Кримської платформи. У заході взяли участь 42 делегації іноземних держав та представники 4 міжнародних організацій (ЄС; НАТО; Рада Європи, ГУАМ).

Без жодного перебільшення можна заявити – це історична подія для України. Саміт став найбільшим міжнародним заходом на високому рівні в історії нашої держави та продемонстрував, що Україна здатна формувати порядок денний і виступати локомотивом вирішення важливих для всієї міжнародної спільноти питань. Так, це є природним процесом, оскільки окупація Криму – це, перш за все, величезний виклик для України. Проте, українська влада рідко була спроможна виступати ініціатором, організовувати та проводити настільки масштабні заходи, наповнені сенсом.

Логічним завершенням установчого саміту Кримської платформи стало спільне підписання учасниками декларації Кримської платформи. У цій статті ми проаналізуємо цей документ та спробуємо з’ясувати, наскільки важливою є ця декларація на шляху дипломатичного вирішення питання деокупації та реінтеграції українського Криму.

Кримська декларація США

З 2014 року на полях міжнародних організацій регулярно приймаються рішення щодо засудження окупації та незаконної анексії Криму. Проте, підтримка в рамках міжнародних організацій та приїзд делегації на спеціалізований захід – це різні рівні публічної підтримки. У цьому контексті, саміт Кримської платформи став справжнім успіхом. А декларація, підписана учасниками саміту, пролила яскраве світло на позицію міжнародної спільноти у даному питанні.

Для початку, слід зазначити, що декларація у міжнародній політиці – це заява однієї або декількох сторін, що визначає або проголошує головні принципи, офіційні позиції учасників щодо тих чи інших питань. Важливими є ті декларації, які не тільки декларують певні принципи, але також передують фактичному здійсненню задекларованої політики і стають засадничими принципами політики держав-підписантів. Чи стане декларація Кримської платформи саме таким документом? Покаже лиш час.

Оскільки будь-які успіхи та невдачі є відносними, для оцінки важливості та ефективності підписаної декларації необхідно порівняти її зі схожими документами.

 

Текст декларації 25.07.2018р.

Декларація Кримської платформи – перший подібний багатосторонній документ. Проте, можна навести приклад подібних односторонніх декларацій. 25 липня 2018 року, Державним секретарем США Майком Помпео була представлена Кримська декларація: «Як ми це зробили в Декларації Уельса в 1940 році, Сполучені Штати знову підтверджують свою політику щодо відмови визнання вимог Кремля із встановлення суверенітету над територією, захопленою силою всупереч міжнародному праву. Разом із союзниками, партнерами та міжнародною спільнотою, Сполучені Штати відкидають спробу Росії анексувати Крим та зобов’язуються зберігати цю політику до відновлення територіальної цілісності України».

Кримська декларація США є одним із важливих документів, що стосуються невизнання окупації Криму, на рівні з Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН про територіальну цілісність України № 68/262 від 27 березня 2014 року. Фактично, декларацією констатується, що окупація Криму Росією ніколи не буде визнана Сполученими Штатами. Беручи до уваги впливовість позиції США у світі, позицію невизнання підгримуватиме й решта демократичних держав.

Кримська декларація США є чітким політичним документом. Документ не містить описів ситуації в окупованому Криму. Головною його метою є лаконічне засвідчення позиції США щодо надзвичайно важливого для міжнародної спільноти питання.

Кримська декларація та резолюції Генасамблеї ООН

На рівні міжнародних організацій важливими для України є резолюції Генеральної асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Для порівняння, розгляньмо останню резолюцію Генасамблеї ООН, ухваленої до підписання декларації Кримської платформи – «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, Україна», 16 грудня 2020 року.

Резолюція Генасамблеї ООН є істотно деталізованим документом, який покриває різні аспекти окупації Криму: обмеження свободи слова, переслідування громадян України за політичними мотивами, переслідування кримських татар, обмеження права на свободу віросповідання шляхом переслідування Кримської єпархії Православної церкви України тощо. Загалом, резолюція містить значні частини, що засуджують дії Російської Федерації та закликають до зміни поведінки держави-окупанта. Резолюція має важливе значення з точки зору фіксації порушень прав людини Російською Федерацією, проте не містить жодних клаузул, які могли би фактично сприяти деокупації Криму.

Порівняно з резолюцією Генасамблеї ООН, спільна декларація Кримської платформи є не настільки деталізованим документом і складається з декількох частин:

  • У першій частині підкреслюється зв’язок декларації з попередніми важливими міжнародними документами щодо тимчасової окупації Криму, зокрема: Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 «Територіальна цілісність України» та наступними деклараціями; рішеннями Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини. Також вкотре підтверджуються головні принципи, через призму яких мають розглядатися будь-які питання щодо окупації Криму: повага до територіальної цілісності України та невизнання і засудження окупації Криму Російською Федерацією. Таким чином, підкреслюється, що декларація Кримської платформи є логічним продовженням всіх попередніх рішень міжнародних організацій та судів.
  • У другій частині держави-підписанти засуджують триваючі порушення і зловживання та системні неправомірні обмеження прав людини і основних свобод державою-агресором; триваючу мілітаризацію Криму; перешкоджання правам і свободам судноплавства в Чорному та Азовському морях; триваючу зміну демографічної структури на окупованому півострові шляхом переселення російських громадян до Криму.
Декларація "Кримської платформи"
Декларація “Кримської платформи”

Особливу увагу варто звернути на останній пункт «зміна демографічної структури». Наразі, на міжнародному рівні приділяється абсолютно недостатня увага цьому питанню. З точки зору Російської Федерації, зміна складу населення Криму має стратегічне значення, адже таким чином не тільки значно посилюється контроль над півостровом і знищується український менталітет регіону, але також закладається бомба повільної дії у випадку повернення Криму під контроль України. На думку експертів Інституту Чорноморських стратегічних досліджень: «Міграційна зброя» та соціокультурна переробка населення в процесі колонізації нових територій Російською імперією та Радянським Союзом мають тривалу історію. Протягом неї в Росії накопичено різноманітний досвід та величезний науково–історичний фундамент»[1]. За словами експерта Крайової ради українців Криму Андрія Іванця, одним із елементів такої політики держави-окупанта є: «Антиукраїнський інформаційний пропагандистський тиск на кримчан, створення українофобського морально-психологічного клімату на окупованих територіях загалом»[2]. У зв’язку з цим, дуже важливим є те, що це питання було окремо виділено у декларації.

  • Третя частина має найбільше смислове наповнення. Тут підписантами прийнято рішення щодо багатьох важливих питань, зокрема: продовжувати здійснення політики невизнання; розглянути запровадження подальших санкції проти Російської Федерації; протистояти новим викликам та гібридним загрозам, які постійно змінюються, спричиненим триваючою мілітаризацією Криму.

Ці питання регулярно порушуються в інших міжнародних документах, проте тон таких заяв у декларації Кримської платформи є істотно жорсткішим. Важливим є також значно конкретніша спрямованість цього документа. Наприклад, прийнято рішення розглянути можливість підтримки економічних, інфраструктурних та екологічних проектів, які сприяли б подальшому розвитку регіонів України, які межують з тимчасово окупованим Кримським півостровом.

  • У підсумковій частині держави-підписанти зазначають необхідність відновлення територіальної цілісності України; підтверджують статус АР Крим та м. Севастополя як частини України та рішучість продовжувати тиск на Росію. Можна звернути увагу на два абзаци підсумкової частини:
  • будь-яка зміна статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя як невід’ємної частини суверенної території України не визнається і не буде визнаватися, і що спроби Росії легітимізувати тимчасову окупацію та неправомірне захоплення є неприйнятними;
  • учасники очікують повернення Україні тимчасово окупованих територій Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і відновлення їх автономного статусу, як це передбачено Конституцією України, і заявляють про свою підтримку мешканців цієї території у відновленні їх прав і свобод, закріплених у Конституції України, і поліпшення соціально-економічного становища на півострові.

Не дивлячись на те, якими були мотиви авторів тексту, одним із можливих шляхів трактування цих абзаців є те, що до відновлення суверенітету України над Кримським півостровом, учасники очікують закріплення існуючого статусу адміністративно-територіальних одиниць, що знаходяться на півострові. Тобто, учасники-підписанти декларації Кримської платформи очікують, що як Автономна Республіка Крим, так і місто Севастополь, збережуть свій нинішній автономний статус, закріплений Конституцією. Відповідно, лише після деокупації Криму зможуть бути прийняті зміни щодо статусу цих адміністративно-територіальних одиниць.

Особливість Кримської декларації

Всі вищезгадані питання є надзвичайно важливими і сам факт їх зазначення не можна недооцінювати. Проте, головним досягненням декларації Кримської платформи є зовсім інше. Фактично, у декларації міститься чи не перша спроба створити механізм взаємодії країн-партнерів саме в питанні деокупації Криму.

Головним недоліком резолюцій Генасамблеї ООН та рішень інших міжнародних організацій є те, що вони сфокусовані виключно на визнанні певних фактів та їх засудженні. Необхідність створення нових підходів, які полягали би у спільній тісній координації діяльності та вжитті спільних заходів з метою виправлення ситуації, залишається за дужками. Натомість, у декларації Кримської платформи міститься наступне:

  • створити Міжнародну Кримську платформу як консультативний і координаційний формат з метою мирного припинення тимчасової окупації Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя і для відновлення контролю України над цією територією у повній відповідності до міжнародного права;
  • створити мережу постійної та швидкої комунікації між представниками міністерств закордонних справ держав – учасниць Платформи (створити контактні підрозділи з питань Криму);
  • визнати роль національних парламентів у протидії тимчасовій окупації Криму та заохочувати координацію діяльності щодо Криму між національними парламентами, а також у рамках міжпарламентських асамблей;
  • вітається створення Україною Національного офісу Кримської платформи;
  • вітається створення Міжнародної експертної мережі Кримської платформи з урахуванням підтримки її діяльності та пропонують міжнародним і національним неурядовим організаціям, аналітичним центрам та експертному співтовариству залучатися до діяльності цієї мережі.

Отже, створено цілісний механізм взаємодії держав-підписантів у питаннях деокупації Криму, що виглядає наступним чином:

  • найвищий рівень співпраці у вигляді регулярних самітів Кримської платформи, ймовірно щорічних, за участі перших посадових осіб держав-підписантів;
  • постійна взаємодія та консультації на рівні міністерств закордонних справ, у рамках яких мають бути визначені спеціальні контактні центри з цих питань. За словами Міністра закордонних справ України, на цей момент вже 36 країн підтвердили участь у координаційній мережі на рівні МЗС[3];
  • парламентська взаємодія у вигляді груп підтримки «Кримської платформи» на базі парламентів. Такі групи вже створені в Парламентській асамблеї НАТО, парламентах Латвії та Литви;
  • на базі Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим створено офіс Кримської платформи, метою якого є сприяння у реалізації внутрішнього виміру політики з питань деокупації Криму;
  • засновано експертну мережу Кримської платформи, метою якої є ґрунтовний аналіз ситуації в Криму та адвокація на національному та міжнародному рівнях. Експертна мережа здебільшого представлена українськими громадськими організаціями та аналітичними центрами, проте однією з цілей є залучення міжнародних партнерів. Створено 7 робочих груп, кожна з яких опікується окремим напрямом діяльності.

За словами Андрія Щекуна, координатора робочої групи експертної мережі Кримської платформи з питань гуманітарної політик заявив: «Головною метою діяльності експертної мережі та робочої групи є проведення досліджень, підготовка аналітики, оцінка ситуації на тимчасово окупованій території
АР Крим та м. Севастополь, напрацювання пропозицій та рекомендацій»[4].

Підсумовуючи, варто зазначити, що прийнята декларація Кримської платформи є історичним документом. Не описуючи у деталях ситуацію на території окупованого Криму, головним досягненням декларації є створення нового механізму багатосторонньої комунікації та координації дій із країнами-партнерами.

Звісно, декларація є політичним документом і не містить юридичних зобов’язань. Проте, згода 43 держав на чіткішу та тіснішу кооперацію з Україною у питанні деокупації Криму є безумовним кроком вперед і надзвичайно важливим дипломатичним досягненням.

На сьогоднішній день перед Україною стоїть багато викликів, зокрема, забезпечення реальної взаємодії країн-підписантів у питанні деокупації Криму. Оскільки, декларація є виключно політичним документом і не тягне за собою жодних зобов’язань, це стане серйозним викликом для нашої країни.

Окрім цього, не дивлячись на публічну заяву, що будь-яка держава матиме змогу приєднатися до Кримської декларації і після проведення установчого саміту, таких прецедентів досі немає. Щоб зрозуміти, на які країни може орієнтуватися українська дипломатія з метою розширення переліку країн-підписантів, можна проаналізувати результати голосування за резолюції Генеральної асамблеї ООН у питаннях, що стосуються Криму.

Наприклад, співавторами останньої «кримської» резолюції Генасамблеї ООН, яка розглядалася раніше, стали 27 держав. «За» проголосували 64 країни, «проти» – 23, «утрималися» – 86. Серед країн, які підтримали резолюцію, але були відсутні на установчому саміті Кримської платформи та, відповідно, не підписали Кримську декларацію є: Андорра, Барбадос, Беліз, Бутан, Ботсвана, Коста-Рика, Гватемала, Гондурас, Гаяна, Ізраїль, Ліберія, Ліхтенштейн, Маршальські острови, Федеративні Штати Мікронезії, Монако, Панама, Папу Нова Гвінея, Самоа, Сан Марино, Тувалу, Республіка Вануату. Ці країни, здебільшого, підтримували українські резолюції щодо Криму в ООН починаючи з 2014 року. До цього переліку можна також додати Джибуті, Катар та Соломонові острови, які найчастіше підтримували Україну в ООН.

Імовірно, відсутність цих країн на саміті Кримської платформи була продиктована тиском Російської Федерації. Не зважаючи на це, можемо припустити, що наступними підписанти Кримської декларації можуть бути держави саме з цього переліку.

Іван КРИМСЬКИЙ

 ________________________________________

[1] https://www.blackseanews.net/read/176965

[2] https://crimea.suspilne.media/ua/news/5002

[3] https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/3362067-do-koordinacijnoi-merezi-v-ramkah-krimskoi-platformi-dolucilisa-vze-36-krain-kuleba.html

[4] https://fb.watch/9MdyIxGECX/

___________________________________

Матеріал підготовлено в рамках проекту “Інформаційна платформа “Голос Криму. Культура” – про Крим чесно, якісно, актуально” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Implemented within the project “Information Platform” Voice of Crimea. Culture “- about Crimea honestly, qualitatively, actually” with the support of the Media Development Fund of the US Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the US government.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: