Чому Крим називають Тавридою?
/

Чому Крим називають Тавридою?

Почати
  • This page available also in
  • EnglishEnglish

«У всякому пеклі має бути свій Цербер,  і я лишуся таким Цербером біля цих святих каменів».

О. К. Тахтай  [Граб В. І., Супруненко О. Б.  Археолог Олександр Тахтай, Полтава, 1991].

Бахчисарай, травень 2014-го. Тато веде сина до дитячого садочку. Малий заходить до двору садка, піднімає голову догори і голосно схвильовано  питає: «Папа! А почему тут чужой флаг повесили? А где наш флаг?». «Мам, мам, а чому тут іншим кольором намальовано?» – питає син у мами при погляді на мапу Європи в якомусь іноземному науково-популярному журналі.

Це не придумані запитання – їх ставили діти моїх друзів-кримчан своїм батькам одразу після окупації. Друзі запитували мене: «Скажи, що мені казати дитині?! Брехати? Казати правду? Що відповісти дитині?». Тому на запитання журналістів, що ми втратили разом із Кримом, я маю свою відповідь. Крим був частиною мого життя, повністю підпорядкованого вивченню давнини, і моя доля протягом 15 років була долею кримського археолога. Долі кримчан для мене – не просто абстрактний вислів, це – долі моїх друзів, майже родичів, колег, знайомих, сусідів, продавців у магазинах, двірників у парках, лікарів і перукарів, художників і джазменів, херсонеських котів, мого собаки Тротіла і севастопольських бомжів, які ніколи не забували вітатися, коли я на світанку виходила на розкоп. Тому я не поспішаю нашвидкуруч зліпити відповідь на всі запитання, а спочатку дати таку відповідь собі, і ця відповідь не має звучати штучно й фальшиво.

Так що ж для мене Крим? Це – маленький довершений всесвіт, півострів в Україні, де стільки всього відбулося протягом людської історії, стільки всього повиростало і повмирало ще до її початку, що афера зі спробою анексії на цьому тлі видається таким собі невдалим жартом. Ви спитаєте: «А звідки це відомо?». Я вам відповім: «З кримської землі».

Чому Крим називають Тавридою?
Вхід до Балаклавської бухти (Симболон Лімен), 2012 р. Фото Е. Кравченко

Почалася ця історія ще у дитинстві, коли мені подарували, мабуть, усім відому книжечку «Легенди Криму». Там була оповідь і про дівчину на ім’я Іфігенія, доньку грецького царя і наречену героя Ахілла, яку греки принесли в жертву богу Посейдону під час плавання до Іліону, відомого ще як Троя. Ті події, оспівані аедом, співцем давньої історії Еллади – Гомером у гімнах «Іліади», відбулися близько 1200 р. до н.е. і відомі нам як Троянська війна. За легендою богиня Артеміда викрала дівчину з-під жертовного ножа, поставивши замість неї білу лань. Іфігенію ж богиня перенесла до свого святилища у Тавриді – землі таврів, де вона решту життя приносила в жертву усіх греків, що потрапляли в ці землі. Ахілл довго шукав свою наречену, але так і не знайшов, отримавши від богів у володіння острів Левке і безсмертя. Згодом брати Іфігенії Орест і Пілад викрали її у таврів разом із ідолом Артеміди і привезли до Авліди, що в Елладі, де жриця Артеміди доживала свого віку. Довга піщана коса на узбережжі Понта Евксинського, що зараз має назву Чорне море (рашатудей вважає, що його викопали міфічні укри (sic!)), називалася Ахіллів Біг. На думку давніх картографів, саме по ній біг Ахілл, намагаючись наздогнати свою наречену. Сучасна її назва — Тендрівська коса, що в Миколаївській області. Острів Левке (з давньогрецької — Білий), дарований богами Ахіллу після смерті, зараз називається Зміїним – це наша прикордонна застава в Одеській області.

«…Він називається також Ахілловими Бігом (Білий берег), оскільки в той час, як Ахілл сватався за Іфігенію і вона була привезена заради нього в Авліду, внаслідок лиха, що трапилося для плавання еллінам до Іліону, захотіли принести її в жертву за успішне плавання, але Артеміда вхопила її і принесла до Скіфської місцевості до таврів, а закоханий Ахілл ішов за нею і супроводжував до того острова, що називається Білим» [Схолії до Піндара (VІ-Vст.до н. е.) Schol. ad Pind,. Nem ,. ІV, 79 (49)].

«…Іфігенія: Але Артеміда викрала мене у ахейців, давши замість мене лань, і перенесла по світлому ефіру, оселила мене в цій землі таврів, де царює над варварами варвар Фоант, який, пересуваючи швидкі ноги, подібно до крил, отримав таке ім’я за швидкість ніг. Він поставив мене жрицею в цьому храмі, де такими звичаями насолоджується богиня Артеміда на святі, одне ім’я якого прекрасне, а про інші промовчу, боючись богині. За звичаєм, що і раніше існував в цій країні, я приношу в жертву всякого елліна, який прибуває до цієї землі. Я освячую жертву, а таємничим убивством її всередині цих чертогів богині займаються інші» [Еврипід. Іфігенія в Тавриді, (V ст. до н.е.) Eurip., If., 28-41].

«…Коли Іфігенія постала для жертви і її хотіли зарізати, ведмідь або бик, або старуха, або олень пробіг посеред еллінського стану, за велінням провидця ця пробігла істота вбивається, а Іфігенія, яка спаслася, біжить до Скіфії, стає жрицею Артеміди і вбиває всіх прибулих туди еллінів. Деякі письменники, як, наприклад, Дуріс, називає цю Іфігенію дочкою не Агамемнона, а Тезея, що була народжена від Єлени і всиновлена Клітемнестрою… Інші кажуть, що Іфігенія не була дочкою нi Єлени, ні Клітемнестри, і стверджують, що від Христової дочки Астіноми і Агамемнона народилися діти Хріс і вказана Іфігенія. Після зруйнування Іліону, під час зворотного плавання еллінів, Хріс помер у так званому Хрісополі, на Евксинському Понті, а сестру його Іфігенію тавро-скіфи полонили і зробили жрицею Артеміди, тобто Луни (ζεφηνηα)» [Ісакія, або Іоанна Цеца пояснення до «Кассандри» Лікофрона (ІІІ→ Х ІІ ст. н.е. ) Tzetz. ad Licophr., 183].

Так воно було більше трьох тисяч років тому чи не так — ніхто не в змозі достеменно відповісти на це запитання. Фрідріх Ніцше, один із найкращих знавців античної філософії, зазначав, що культура може розвиватися лише в окресленому міфом горизонті. Антична література має чимало варіантів цього міфу, але це все сформувало світогляд еллінів і створило врешті ойкумену – рідну землю давніх греків. Для елліна ойкумена була чимось більшим, ніж наше поняття «батьківщина». Морський народ, що створював свій світ шляхом розселення або виведення власних колоній, ойкуменою вважав будь-яку землю, де ставала нога елліна. Еллінів, які відкрили нові землі, вважали героями. Згодом, коли після Троянської війни минули століття, греки не боялися плисти Негостинним — Авксинським Понтом у холодні землі Північного Причорномор’я – до Скіфії і Таврики, де панували варвари скіфи і дикуни таври, і засновувати нові міста, бо там вже побували їхні герої – Ахіллес, Геракл чи Іфігенія. Усі ці давні оповідки лишили слід на давніх мапах — періплах і перієгессах. Таврикою, або землею таврів, Геродот називає гористу частину Криму на півдні, що тягнеться у напрямку до східного вітру. Закінчується геродотівська Таврика скелястим півостровом, що нині називається Керченським. Гекатей Мілетський, опис Європи якого передує написанню Геродотом «Історій», змальовує Таврику півостровом у формі скіфського лука і згадує в ній місто Керкінітиду (сучасна Євпаторія). І тільки Псевдо-Скілак, автор 4-го ст. до н.е., що жив уже після Геродота, згадує у Тавриці емпорій Херсонес.

Чому Крим називають Тавридою?
Херсонес Таврійський. Розкопки кварталу римського – середньовічного часу, 2011 р. Фото Е. Кравченко.

Спитаєте, і до чого ж тут Таврида? І тут починаються знамениті античні метаморфози – перенесення давніх смислів на сучасні давньому греку події. Геродот в оповіді про Таврику наводить легенду про Іфігенію і згадує верховну богиню таврів — Діву, або Партенос, у якій вгадується вже знайома нам Іфігенія чи сама її патронеса Артеміда Таврополос або Партенос (Артеміда-Волопаска або Артеміда-Діва).

«…Від Істру це є власне первісна Скіфія, розташована в напрямі до півдня і південного вітру аж до міста, яке називається Керкінітида. Звідси і далі в країну, що тягнеться вздовж моря й яка є гірською і заходить у Понт, залюднює плем’я таврів до півострова, що називається Скелястим. Цей півострів заходить у море в напрямі до східного вітру… Місце, що його посідають таври в Скіфії, схоже на те місце, яке посідало би на мисі Суніон, від дему Торіку до дему Анафлістів, якесь інше плем’я, а не афіняни… Те, що я кажу, тут має значення, коли можна порівнювати мале з великим. Отака країна ця Таврика» [Геродот. «Історії» (V ст. до н.е.), Herod., IV, 99].

Але ж ми, за даними археологічних розкопок, зараз знаємо, що Партенос була верховною богинею не таврів, а Херсонесу Таврійського. Красуня Партенос зображена на херсонеських монетах, згадана як рятівниця і заступниця у херсонеських декретах, її ім’ям клялися у вірності державі херсонесити. Отже, таке високе божество, якому присвячено цілі цикли міфів, патронатка одного з найбільших полісів Північного Причорномор’я повинна була мати грандіозну храмову центральну споруду і чимало невеликих храмів. Геродот і пізніші автори згадують храм Діви у Тавриці, але чіткої локалізації його ніхто не наводить. Ймовірно, що жоден з авторів не бував у Тавриці, а записи лишилися із оповідок моряків і негоціантів. Чи бачили храм мандрівники, також є питанням, на яке немає відповіді.

Справді, не так багато писемних джерел про кримську давнину дійшло до нас. Але ж на то й існує археологічна наука, щоб відповідати на ненаписані запитання. Колись давно, наприкінці 1970-х років, п’ятирічним дівчиськом приїхавши в гості до родичів у тоді ще закритий Севастополь, я довго не могла зрозуміти, блукаючи зарослими бур’яном руїнами Херсонесу, який аж ніяк не нагадував музей, де ж воно, це місто, про яке я тільки-но прочитала.

Крим – це Таврида, Таврика і Таврія, потім – Сари Кирим. Про нього писали чимало правдивого і міфічного ще від часу падіння Трої. Першою згадкою про кримську землю у світовій літературі й, відповідно, історії традиційно вважається фрагмент із «Одіссеї» Гомера з описом лестригонського міста Телепіла, де «пастир пастиря зве, заганяючи худобу, а той відповідає, вже виганяючи».

«Вислів «близькі шляхи ночі і дня» деякі розуміють не тільки в місцинному значенні, тобто, що нічне і денне пасовиська лежать, як мовлено, поблизу міста, чому і чабани, як мовлено, вітають одне одного, але і часовому, тобто, що впродовж деякого часу там бувають дуже короткі ночі. Тому і не легко, можливо, кому-небудь упродовж однієї частини ночі достатньо відпочити, а в другу частину пасти худобу, тому що з початком ночі близько сходиться і схід сонця, що пробув короткий час під землею. Тому людина, що може вдовольнитися коротким сном, заробляє там двічі. Таке математичне пояснення першим дав, кажуть, Кратес, що запропонував гіпотезу про короткість тамтешніх ночей і сказав, що лестригони живуть під головою Дракона, що розташовується серед зірок над ними; Арат також сказав, що вона розташована там, де «кінці заходу і світанку змішуються один з одним». Тому і кажуть, що день більший, а ніч коротка. Зворотне тому явище в кіммерійців, у яких міф складає багатодобові ночі. Тому, оскільки в Лестригонії схід сонця близький до заходу і ніч дуже коротка внаслідок близькості до дня, поет правильно сказав, що шляхи ночі близькі до шляхів дня» [Евстафія, архієпископа Фессалоніки, пояснення до «Одіссеї» Гомера (XIIVI до н.е. → ІІ пол. ХІІ в. н.е.), Eusth., Schol. ad Hom., Od., X, 86 (S.1649, fr.27)].

Побачив у цьому фрагменті опис кримського берега із Балаклавською бухтою французький учений-мандрівник Дюбуа до Монпере.

 «…Звідси [тобто з Еолова острова] попливли ми вперед з пригніченим серцем. Згасала бадьорість людей від тяжкої греблі за нашою ж дурістю, оскільки не з’являвся більше  подорожній вітер. Шість діб однаково пливли  ми вночі і вдень, а на сьомий день досягли ламова неприступного міста, лестригонського Телепіла, де пастир пастира кличе, коли заганяє худобу, а той відповідає, вже  відганяючи. Там безсонна людина отримала б надвійну плату: одну за випасання волів, а другу за випасання сріблясто білих вівців, оскільки близькі там шляхи ночі і дня. Тут коли ми вступили в славетну бухту, навколо якої з обох боків суцільно виситься крута скеля, а береги, що нависли, вигинаються один проти одного в устя і вузький вхід, тут всі направили всередину округлені судна. Вони були прив’язані близько  одне до одного всередині глибокої бухти, оскільки ніколи в ній не піднімалася хвиля ані велика, ані мала, а було навколо світле затишшя. Лише один я  утримав горне судно обабіч бухти, там на закраїні, прив’язавши причали до скелі, а сам, піднявшись на кручисту вершину, встали [аби оглядіти місцевість]. Не було там видно справ ні волів, ні людей, і бачили ми лише дим, що піднімався з землі» [Гомер, «Одіссея» (ХІІ-VІ ст. до н. е.), Hom., Od., X, 77-99].

Ще один міфічний народ – лестригони – вплівся у вінок кримської міфології. Досі не вщухли дискусії з приводу правомірності співвіднесення цього античного тексту, записаного набагато пізніше за події Троянської війни, із реальним шматком суші біля Балаклави. Але ж за Гомером ішли послідовники. Минаючи цілий сонм схоластів, зупиняємося на батькові історії Геродоті й великому трагікові – Еврипіді. Ми любимо припускати, чи могли давні письменники хоч якийсь час перебувати на тих землях, які вони описували. Зазвичай відповідь є негативною, і навіть їхні сучасники часто-густо критикували логографів і звинувачували у незнанні предмета, який ті описували, у бажанні прикрасити свої оповіді всякими видумками. Геродот також жодного разу не був у Тавриці, але користувався оповідками моряків. Його сучасник Еврипід поклав на папір давню грецьку легенду і подарував світові трагедію «Іфігенія у Тавриді». Але ж ми навряд чи колись зможемо встановити, чи в геродотівській Тавриці відбувалися легендарні події, чи це просто давній міф про якусь землю предків. Але ж саме Партенос, Артеміда Таврополос, була головною богинею і покровителькою одного з найбільших античних полісів Таврики — Херсонесу. Після описів греків були й інші, але досі найбільше зацікавлення викликають саме античні тексти.

Чому Крим називають Тавридою?
Партенос. Монета Херсонесу, драхма, срібло, ІІІ ст. до н.е. НЗ «Херсонес Таврійський»

Власне, на античних авторів спирався і вже згаданий нами Дюбуа де Монпере, який одним із перших описав кримські старожитності. Поява європейських вчених на сході Європи і, зокрема, в Криму не була випадковою. Як згадують інші мандрівники, обізнані з ситуацією, як, наприклад, англійка Марі Холдернес, це було пов’язано з інтересом Наполеона до цих земель і, можливо, навіть з його планами відновити кримськотатарську державність.

«The history of Crimea has been detailed by many writers, from the time of its earliest inhabitants, the Taurians, almost to the present period. Of these histories, the most accredited is that by Sisterencovich, (a Polish nobleman), and published soon after the conquest by the Russians. He has been followed, amongst other and better writers, by M.Reuilly, who accompanied Monsieur le Duc de Richelieu, when he was first appointed to the government of the Taurida. Reuilly was supposed to have been sent thither by Buonaparte, to sound the feelings of the Tatars, and ascertain the political state of the Crimea. His brief detail of the ancient history of this country is a recapitulation of the above-mentioned writer; and in his continuation of its history, he had an able coadjutor and friend in Professor Pallas: nevertheless, there are subjects where the hasty judgment of a Frenchman is marked, or where the interval of time since he wrote, has produced change.

These alterations it is my intention to notice, and to fill up the small space which other writers have left, by giving some, though but an imperfect account, of the colonization of New Russia, or of the Taurida in general, of which the Crimea, it is well known, forms but a part» [M. Holderness. Journey from Riga to the Crimea, with Some Account of the Manners and Customs of the Colonists of New Russia. – London: Sherwood, Gilbert, and Piper, 1827, p. 105].

Принаймні саме після мандрів європейців Дюбуа до Монпере і Петра Симона Палласа кримські старожитності стали предметом вивчення істориків давнини. Власне, їхні описи були першими науковими систематизованими роботами з кримської археології. Більшість з описаного ними – це були кинуті у XIV-XV століттях фортеці-ісари кримських готів, венеціанців і генуезців, що на кінець XVIII – початок XIX ст. не були такою вже й давниною. Іще якихось 300-350 років до цього це були цілком успішні держави. Але французи лишили й описи давніших руїн. Перш за все це той самий, згаданий Псевдо-Скілаком, Херсонес.

Разом із Херсонесом завдяки античним авторам одразу виник образ Партенос. І згодом, уже після війни з Наполеоном, російська аристократія, що все частіше почала звертати увагу на Крим, саме цей образ винесла на поверхню у своїх путівниках. Власне, перше, що почали шукати у Криму зі старожитностей, – це храм Діви, або Партенос. Зараз можна лише припускати, але цілком можливо, що акцент на цьому міфі було поставлено відправленим у чергове заслання О. С. Пушкіним у кількох віршованих словах.

Отже, більше двох з половиною сотень років археологічних пошуків нараховує історія досліджень Криму. За цей час було відкопано Херсонес Таврійський і Керкінітиду на заході, Пантікапей і Мірмекій на сході, Харакс, Афінеон і Симболон Лімен на півдні півострова, досліджено величезну кількість ісарів, середньовічних фортець. Ми зараз із даних археології знаємо про державу кримських готів Феодоро, її столицю Мангуп, порт Каламіту у верхів’ї Севастопольської бухти, столицю пізніх скіфів Неаполь Скіфський, грандіозне античне святилище біля Гурзуфського Сідла та багато інших пам’яток, про які можна не тільки почитати, а й подивитися своїми очима й навіть доторкнутися руками до їхніх руїн.

«…Пошуки мудрості буття не можуть бути замкнені вузьким колом сучасності. Вони ведуть до минулого й у майбутнє. Звідки ми прийшли? Куди лежить наш шлях? ось що обіймає наш розум, а геть не та сконцентрована на своєму «я» мудрість, яка навчить, як розтягнути на велике число років свій особистий час. Ми зневолені між минулим і майбутнім, і в цьому — наше справжнє безсмертя. Між історією і футурологією.

Кожен камінь давньої руїни зігрітий теплом людських рук, у всякому череп’ї є крупочка людської свідомості. Вони не рівні й не однозначні — невеликий ісар на Південному березі Криму, величний Парфенон Афін, ансамбль пірамід Мемфіса, ледь помітна стоянка первісних людей. Але кожне з цього — віха на нашому шляху із минулого у майбутнє…» [Л. В. Фирсов. Исары. Очерки истории средневековых крепостей Южного берега Крыма, Новосибирск: Наука, 1990, С. 12-13].

Іще більше інформації археологи отримують із того, що не підлягає музеєфікації, – із землі. Кримська земля ховає у собі залишки найпізніших неандертальців, найпізніших мисливців льодовикового періоду, в Криму доживали свого віку залишки степових скотарів бронзової доби, найпізніші скіфи, до XV ст. там затримались готи, а планування візантійського Херсона повністю відповідає структурі античного Херсонесу. На уламках Золотої орди у Криму виникло Кримське ханство. Крим постійно демонструє найпізніші прояви економічних моделей і залишки народів, що вже зникли на той час на материку. Як сказала одна моя знайома кримчанка після окупації: радує тільки те, що майже всі імперії закінчували своє існування саме на кримському питанні. Єдине, що відсутнє у нашаруваннях кримського ґрунту, – це трипільська культура, її неолітичні попередники і енеолітичні сусіди. Пов’язано це, скоріш за все, із рівнем Чорного моря за часів трипілля. За побудовами кліматологів, розквіт трипільської культури припадає на період глобального потепління — атлантикуму, Перекопський перешийок був тоді покритий водою, а Крим був островом.

Чому Крим називають Тавридою?
Виступ плато з Ак-Кайським пізньоскіфським городищем. Білогірський район, с. Вишенне, 2007 р. Фото Е. Кравченко.

Ця специфіка атавізмів у кримській історії та демографії і визначає інтерес до нього археологів, а 250 років досліджень показують дуже високий рівень розробки наукової проблематики. Ще одним дуже важливим чинником, що визначає інтерес археологів до кримської землі, є її геотектоніка. Річ у тім, що рівень Чорного моря сильно коливався від плейстоцену до голоцену. Трансгресії і регресії зафіксовано для нього і протягом голоцену. Скеля, на якій лежить Крим, представлена залишками мегантиклінорія на півдні, який формує Головне пасмо Кримських гір, антикліналями і синкліналями передгірних і прибережних районів. Висока топографія археологічних пам’яток Криму вберегла їх від затоплення або розмиття під час припливів. Цим Крим якісно відрізняється від прибережної лінії материкової частини Північного Причорномор’я. Археологічні пам’ятки у Криму містять залишки життєдіяльності, як кажуть in situ, тобто на момент припинення життєдіяльності. Цьому також сприяють бідні ґрунти Криму із мінімумом земляних тварин, що перемішують нашарування. Це, а також дзеркальне відображення усіх подій, що відбувалися на материковій частині Причорномор’я, створили у Криму унікальні стратиграфічні колонки, що дозволяють археологам встановити послідовність подій без даних писемних джерел. Наповнення речами археологічних пам’яток Криму в рази перевищує пам’ятки материкової України.

На жаль, кримські музеї містять в основному масовий матеріал із археологічних розкопок. Раритети, найкращі витвори мистецтва зберігаються й експонуються в Ермітажі і московському ДІМі. Частина знахідок з Криму перебуває в Одеському археологічному музеї (колекція Одеського товариства історії і старожитностей), поодинокі речі потрапили до Британського музею, Метрополітен музею, Державного музею історії України, Музею Ханенків тощо.

На тлі такого масового вивезення раритетів із Криму до Санкт-Петербурга і Москви особливо гостро сприймається питання виставки кримського золота в Амстердамі, повернення якої до Києва зараз у судовому порядку відстоює Україна. Тільки за 25 років незалежності з Криму перестали вивозити раритети для формування колекцій російських музеїв, у результаті чого музеї АР Крим змогли сформувати всі свої золоті кладові — у Керченському музеї-заповіднику, Бахчисарайському музеї-заповіднику, Центральному музеї Тавриди, Ялтинському історико-літературному музеї і Національному заповіднику «Херсонес Таврійський». Останньому в 2013 р. було надано охоронний статус пам’ятки світового значення, розпочато велику роботу для надання такого статусу Бахчисарайському заповіднику і Судацькій фортеці. Зараз усю пам’яткоохоронну діяльність у Криму припинено, а використання пам’яток археології національного, державного, місцевого чи світового значення окупаційною владою знівельовано до суто користувацького. Такий нігілізм може призвести до швидкого руйнування пам’яток, що окупаційну владу, скоріш за все, не обходить.

Не менше занепокоєння викликає й ситуація із охоронною археологією. Позиція місцевої кримської влади не змінилася з часу до окупації, як, власне, не змінилася і сама ця влада. Тоді ця позиція полягала у створенні якомога більших перепон для ведення археологічних розкопок, здійснювала «кришування» грабіжників археологічних пам’яток і ухвалювала рішення на користь будівельних компаній, коли під ківш екскаватора йшли пам’ятки національного значення. Зараз нічого не змінилося у ставленні чиновників до археологічної спадщини, щоправда, знизились темпи будівництва. Продовжують іти під ківш екскаватора пам’ятки на проектованих магістральних трубопроводах, дорогах, дачних кооперативах і військових базах. Прикро, але час від часу ми чуємо слова і наших колег — кримських археологів про «державну необхідність» і потребу чимось жертвувати заради Росії.

Чому Крим називають Тавридою?
Зинджирли-медресе, Салачик, Бахчисарай. 2005 р. Фото Е. Кравченко.

Наостанок хочу навести такий сюжет. Біля входу до Карантинної бухти під північним берегом Херсонесу було знайдено постамент статуї із написом і заглибленнями від стоп фігури. Ймовірно, постамент належав захисниці міста і покровительці мореплавців Партенос, або Артеміді, яка була обличчям повернута до моря, вітаючи кораблі, що заходили до Херсонеського порту в Карантинній бухті. Заради ліричного відступу згадаю аналогічний сюжет «Тієї, що біжить по хвилях» і місто Лісс великого кримчанина Олександра Гріна. Давній міф не помер, отримав своє продовження і чергову схолію-пояснення, й, будьте певні, він ще принесе нам сюрпризи на нашій дорозі з минулого у майбутнє. Ну а храм Діви так досі й не знайшли…

Евеліна Кравченко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАН України

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Проект реалізовано за підтримки Українського культурного фонду

Евеліна Кравченко

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, керівник Інкерманської експедиції ІА НАНУ

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: