1. Більшовики і кат Бела Кун у Криму. Архівне фото з відкритих джерел
/

Червоний терор у Криму наприкінці 1920 – в першій половині 1921 рр.

Почати

14 листопада 1920 р. на спільному засіданні членів Реввійськради Південного фронту і Кримського обкому РКП(б), що розпочав свою діяльність того самого дня, було ухвалено постанову, згідно з якою створювався надзвичайний орган влади: Кримський революційний комітет (Кримревком) у складі: голова – член РВР Південного фронту Бела Кун, заступник голови – Ю. Гавен, члени: А. Ліде, С. Меметов, С. Ідрісов, С. Давидов-Вульфсон[1].

Однак не всі його члени змогли виконувати свої обов’язки. Діяльність Давидова і Гавена у цьому органі влади зовсім не простежується. Кримськотатарські члени С. Меметов та С. Ідрісов перебували в ревкомі лише для проформи. Незабаром Кримревком поповнила Розалія Самойлова (Землячка).

Плакат. Архівне фото з відкритих джерел

Кримревкому було надано необмежені повноваження. Він розпочав з утворення органів міліції. Кількість її невпинно збільшувалася, адже перед більшовиками постали «першочергові завдання щодо встановлення твердого революційного порядку». Наприкінці 1920 р. у кримській міліції працювало 2 475 осіб[2].

Терор 1920-1921 рр. у Криму істотно відрізнявся від терору 1918-1919 рр. У перші роки, незважаючи на постанови центрального уряду про планомірне використання терору, випадки розправ із «класовими ворогами» частіше були стихійними. Натомість Кримревком встановив на півострові режим надзвичайного стану, який вражав навіть на тлі жахів громадянської війни. Про це свідчать звіти Землячки на ім’я секретаря ЦК РКП(б) М. Крестинського. Наказ про початок операції з очистки Криму від «контрреволюціонерів» віддав 16 листопада голова ВНК Ф. Дзержинський шифровкою на ім’я начальника Особливого відділу Південного фронту В. Манцева[3]. Для загального керівництва акцією до Криму прибув один із більшовицьких вождів Г. Пятаков.

На території Криму діяли різні органи ВНК: Особливі відділи, Транспортна НК, Морська НК, між якими існували суперечки щодо «сфер впливу». Це пов’язано з тим, що у Криму не було єдиного координаційного центру, якому б ці органі підпорядковувалися. Разом з НК у терорі брали участь і частини Червоної армії та її особливі відділи. Це проявилося у допомозі проведенню продрозверстки, у діяльності комендатур, які в низці випадків могли застосовувати й позасудові розправи. Є факти прямого зіткнення між НК та Червоною армією на ґрунті «різного розуміння своїх владних повноважень»[4].

Свій «внесок» у загальний терор зробив Морвід (Морське відомство, – ред.) – Особливий відділ морських сил Чорноморського та Азовського морів, який очолював В. Чорнобровий. Діяльність Морвіду поширювалася практично на все узбережжя з тамтешніми містами та селами. Цю місцевість заселяли переважно кримські татари, а тому саме вони підпали під найбільший удар людей з Морвіду.

Свідок подій М. Султан-Галієв описав деякі випадки, коли представники Морвіду вбивали кримських татар, які взагалі не брали жодної участі у подіях революційної доби: «В Особливому відділі Морвіду, між іншим, працюють колишні врангелівські стражники. У цьому мені зізнався сам начальник цього відділу. Мотив – старанність у роботі. Втім, у селах, де мені довелося бути, розповідали, що ці кадри співробітників Особливого відділу своє службове становище використовували з метою не дати змоги викрити їх самих у їхніх злочинних діях проти радянської влади, які вони робили при Врангелі, й для цього вони виконують ізоляцію «контрреволюціонерів», тих, хто знає про ці їхні злочини. В цьому ж напрямку працюють, як зазначають у своїх заявах представники татар, і греки, які є співробітниками особливих відділів, найбільше на Південному узбережжі Криму, де мешкають вихідці з Туреччини. Своє становище вони використовують з метою зведення особистих рахунків або «національної ворожнечі» з татарами й турками шляхом неправдивих доносів на них, і симуляцією їхньої контрреволюційності добиваються насилання на них каральних загонів та експедицій. Характерно при цьому те, що, незважаючи на маніфест радянської влади в Криму у другий її період про амністію татарських націоналістів-курултаївців, за виступ їх проти радянської влади у минулому, останні в цей час чомусь усе ще переслідуються. Переслідують навіть тих, хто за Врангеля активно боровся з ним і підтримував червоно-зелених. Так, наприклад, переслідується видатний лівий курултаївець Чапчакчи*, якого Врангель засудив за агітацію проти нього до розстрілу. Переслідування його розпочалося після того, як він офіційно звернувся до мене за захистом арештованих татарських селян. Перед від’їздом моїм з Криму я дізнався, що, побоюючись подальших переслідувань, Чапчакчи заховався невідомо де. Велика кількість надзвичайних органів при їхній нецентралізованості й за відсутності будь-якої серйозної роботи породжувала лише підстави для контрреволюції. Характерним у цьому сенсі є наступний приклад. До мене в Сімферополь приїхав представник від двох населених татарами волостей Червоноармійського повіту (колишнього Ялтинського) з присудами від селян щодо необхідності звільнення заарештованих Особливим відділом Морвіду татарських селян. Татари ручалися, що вони заарештовані за неправдивим доносом і ніколи в жодних політичних організаціях не брали участі. Я надсилаю телеграму до Севастополя з проханням припинити суд над арештованими до мого приїзду й, об’їжджаючи Південне узбережжя Криму, заїжджаю до Особливого відділу Морвіду. Мені там заявляють, що начебто розкрита якась монархічна змова, і що татари, за яких клопотали ялтинці, мали зв’язки із заколотниками. Мені також стає відома ще одна подробиця: незважаючи на те, що слідство у цій справі ще не було закінчено, всі підозрювані у змові були вже розстріляні. Все це дуже тероризує місцеве населення. У південних районах, як мені зазначали у своїх доповідях інструктори й організатори Представництва Наркомнацу, татарське населення, побоюючись арештів та облав, ночує поза будинками – у сусідів або у сусідніх селах. Багато таких, хто йде в гори й приєднується там до зелених. У деяких селищах до половини населення вже пішло в гори»[5].

Населення, яке тікало в гори, одразу приєднувалося до численних загонів «біло-зелених», які своєю діяльністю спричиняли посилення соціальної та політичної нестабільності на півострові.

Історію «зеленого» руху можна поділити на два періоди: «червоно-зелений» та «біло-зелений». «Червоно-зелений» рух сформувався в 1919 р. під час володарювання на півострові Добровольчої армії. Його основу складала частина кримських татар, які симпатизували радянській владі, і більшовики, які залишилися у підпіллі. Переходу кримських татар на бік більшовиків сприяли два фактори: політика Кримської СРР на чолі з Д. Ульяновим та підсумки переговорів, що протягом літа – осені 1919 р. відбувались між Кримською організацією РКП(б) та партією Міллі Фірка, під час яких було досягнуто згоди щодо спільної боротьби проти Добровольчої армії. Уряд Д. Ульянова пообіцяв надати безземельним кримським татарам землю. Аби переконати їх у тому, що всі обіцянки більшовиків щирі, до складу уряду Кримської Соціалістичної Радянської Республіки включили представників кримських татар. Але надані їм посади були малозначущими і не перешкоджали більшовикам втілювати в життя їхні задуми.

Розстріли. Архівне фото з відкритих джерел

«Біло-зелений» рух з’явився після того, як півострів залишила армія Врангеля. Ті прибічники Білого руху, які з різних причин залишилися в Криму, потрапили під утиски червоного терору. Через це вони почали тікати в гори і створювати там загони для боротьби з радянською владою. Кримськотатарське населення через політику, впроваджувану більшовиками, зазнавало все більших утисків. Воно також почало тікати в гори. У підсумку до травня – червня 1921  р. на території Криму вже існувало безліч озброєних загонів «біло-зелених». Національний склад цих загонів був строкатим (росіяни, українці, кримські татари, чеченці та ін.), проте існували й загони, що повністю складалися з кримських татар (наприклад, загони Апаса чи Мустафи-Курби). Місцеві органи радянської влади одразу визначили цей рух як «карний політичний бандитизм» і надіслали збройні формування на його придушення. У справі ліквідації «біло-зеленого» руху брали участь частини особливого призначення (ЧОП) та винищувальні команди Кримської окремої бригади військ ВНК[6]. Ці сили проводили каральні операції, під час яких нова влада використовувала всі наявні у неї засоби насильства, не зупиняючись перед самосудом, тобто вбивством без суду всіх, кого зустрічали на своєму шляху.

Проте «біло-зелений» рух поширювався все далі. За споминами Велі Ібраїмова, який у 1921 р. очолював надзвичайну трійку у боротьбі з бандитизмом, у кримських горах в той час діяло більше двох десятків збройних угруповань[7]. Чисельність кожного з них коливалася від 20 до 70 осіб[8]. Поступово вони поширювалися по території всього півострова.

Кримревком разом з обкомом РКП(б) намагався встановити на півострові єдиний орган, який мусив керувати усіма НК. Протягом січня 1921 р. вони надсилали до Москви телеграми з проханням «створити в Криму сильну НК з підпорядкуванням їй усіх особливих відділів Криму (армії та флоту)». Оргбюро ЦК РКП(б) 21 січня ухвалило постанову, в якій зазначалось: «Визнати необхідним Особливі відділи армії і флоту підпорядкувати Кримській НК. Доручити тов. Дзержинському організацію і персонально провести в життя»[9]. Але єдиний керівний центр з’явився на півострові лише у квітні 1921 р. – Кримська обласна НК (КОНК).

Перед чекістами на півострові стояли масштабні завдання у справі «боротьби з контрреволюційним елементом». Умовно їхню діяльність можна поділити на два етапи. Перший – це період масового терору після перемоги над Врангелем, спрямований проти білих офіцерів та всіх інших «антибільшовицьких сил». Другий – це масова перевірка «сигналів» про антирадянську діяльність приватних осіб після вигнання Врангеля. Сигнали одразу почали надходити від «пильних товаришів». Під перевірку потрапляли особи різного віку, статі й соціальної належності.

 

_____________________________________________________________

[1] Ревкомы Крыма. – Сборник документов и материалов. – Симферополь, 1968. – С. 21.

[2] Бугай Н.Ф. Чрезвычайные органы Советской власти: ревкомы 1918-1921 гг. – М., 1990. – С. 118.

[3] Усов С. Комментарии к письму М. Султан-Галиева // Крымский архив (Симферополь). – 1996. – № 2. – С. 95.

[4] Державний архів Автономної Республіки Крим (далі – ДААРК). – Ф. – Р. 1188. – Оп. 3. – Спр. 70. – Арк. 8, 130. * Халіл Чапчакчи – видатний діяч кримськотатарського революційного руху, член партії Міллі Фірка й Курултаю.

[5] Султан-Галиев М. О положении в Крыму // Крымский архив. – Симферополь. 1996. – № 2. – С. 87 – 88.

[6] Пащеня В.Н. Крымскотатарский вопрос в канун образования Крымской ССР (ноябрь 1920 – октябрь 1921 гг.) // Сборник выступлений на научных конференциях, публикации в журналах по истории Украины и Крыма. – Симферополь, 2009. – С. 252.

[7] Красный Крым (Cимферополь). – 1926. – 19 декабря.

[8] Ишин А.В. К вопросу об особенностях политического развития Крыма в первой половине 1920-х годов // Историческое наследие Крыма. – 2004. – № 5. – С. 47.

[9] ДААРК. – Ф.-П. 1. – Оп. 1. – Спр. 48. – Арк. 5.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Тетяна Бикова

Кандидатка історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: